:: LEX :: ПРОБЛЕМИ ВИЗНАЧЕННЯ ОБ’ЄКТІВ СУМІЖНИХ ПРАВ
   
 
  Головна
  Як взяти участь в науковій конференції?
  Календар конференцій
  Акція! 100 грн на мобільний
  Наші збірники

Актуальні дослідження правової та історичної науки (випуск 27)

Термін подання матеріалів

17 листопада 2020

До початку конференції залишилось днів 26


  Наукові конференції
 

  Корисні правові інтернет ресурси
 

 Корисні лінки
 
Нові вимоги до публікацій результатів кандидатських та докторських дисертацій
Юридичний форум
Законодавство України
Єдиний державний реєстр судових рішень


 Лічильники


 Лінки


 Наша кнопка
www.lex-line.com.ua - Міжнародні науково-практичні інтернет-конференції за різними юридичними напрямками

ПРОБЛЕМИ ВИЗНАЧЕННЯ ОБ’ЄКТІВ СУМІЖНИХ ПРАВ
 
27.09.2011 22:52
Автор: Вахонєва Тетяна Миколаївна, кандидат юридичних наук, доцент, завідувач кафедри цивільно-правових дисциплін Чернігівського державного інституту права, соціальних технологій та праці; Сила Марія Володимирівна, студентка юридичного факультету Чернігівського державного інституту права, соціальних технологій та праці
[Цивільне та сімейне право. Цивільне процесуальне право. Комерційне право. Житлове право. Зобов’язальне право. Міжнародне приватне право]
Цивільний кодекс України від 16.01.03 р. (ст. 449) та Закон України „Про авторське право і суміжні права” від 23.12.93 р. (ст. 35) визначають перелік об’єктів суміжних прав, до яких відносяться виконання, фонограми, відеограми, програми (передачі) організацій мовлення. 
У п. „а” ст. 35 вказаного Закону зазначено, що об’єктами суміжних прав, незалежно від призначення, змісту, оцінки, способу і форми вираження, є виконання літературних, драматичних, музичних та інших творів.  Законодавство України не містить поняття „виконання”, однак дає визначення виконавця, як суб’єкта суміжних з авторськими прав. Згідно із ст. 1 Закону України „Про авторське право і суміжні права”, виконавець - це актор, співак, музикант, танцюрист або інша особа, яка виконує роль, співає, читає, декламує, грає на музичному інструменті, танцює чи будь-яким іншим способом виконує твори літератури, мистецтва чи твори народної творчості, циркові, естрадні, лялькові номери, пантоміми тощо, а також диригент музичних і музично-драматичних творів. Таким чином, виконання можна визначити, як подання літературних, мистецьких та інших творів шляхом театральної гри, співу, декламації, танцю, гри на музичному інструменті у живому поданні або за допомогою певних технічних засобів.
Виконання охороняється незалежно від його якості та достоїнства, оскільки ці критерії є суб’єктивними категоріями для здійснення оцінки результатів творчої діяльності. Виконання, як об’єкт суміжних прав, повинно охоронятися нормами права незалежно від того, чи є виконання оприлюдненим, тобто відомим публіці, чи ні. Виконання як об’єкт суміжних прав слід відрізняти від інших схожих понять, що, як правило, відносяться до категорії способів використання творів.
Процес створення виконавцем виконання є аналогічним процесу створення твору автором. Виконавець виступає посередником між автором та аудиторією, шляхом свого виконання передає зміст, що закладений у твір саме автором, а також, крім цього, своє суб’єктивне розуміння цього твору, що залежить від таланту, світогляду та особистості виконавця.
Виконання, як і твір, відображає особистість виконавця як творця. Виконавче мистецтво за своєю природою – творча діяльність, оскільки заснована не на механічному оберненні виконуваного твору в іншу матеріальну форму, а на його перевтіленні [1, с. 119]. Таким чином, для визнання виконання об’єктом суміжних прав, необхідною умовою є наявність у ньому новизни та неповторності.
Правове регулювання суміжних прав виконавців має багато недоліків, пов’язаних насамперед із відсутністю визначення суміжних прав, виконання як його об’єкту та норм, які б чітко визначали співвідношення правового регулювання авторських та суміжних прав. Основним ознакам виконання слід надати юридичного значення, закріпивши їх у відповідних нормах авторського законодавства, так, в першу чергу, потребує визначення поняття творчого характеру виконання, встановлення критеріїв його новизни та неповторності, розуміння як зовнішньої об’єктивної форми вираження авторського твору, що є відносно самостійним об’єктом права інтелектуальної власності.  
До об’єктів інтелектуальної власності згідно із п. „б” ст. 35 Закону України „Про авторське право та суміжні права” відносяться фонограми, що є об’єктами суміжних з авторськими прав у загальній системі об’єктів права інтелектуальної власності. Авторське законодавство визначає фонограму як звукозапис на відповідному носії (магнітній стрічці чи магнітному диску, грамофонній платівці, компакт-диску тощо) виконання або будь-яких звуків, крім звуків у формі запису, що входить до аудіовізуального твору. Законодавець відмежував фонограми від аудіовізуальних творів, які містять одночасно як звукові, так і зображувальні елементи. Таким чином, всі можливі види творчої діяльності (кінофільми, телефільми, відеофільми, діафільми, слайдофільми тощо), що відповідають ознакам, які містяться у визначенні аудіовізуального твору, не можуть бути визнані фонограмою та відноситися до об’єктів суміжних прав.
Фонограма має похідний характер у відношенні до об’єктів авторського права та цілком залежить від прав авторів на створені ними твори, щодо яких здійснюється звукозапис. Фонограму можна визначити як комплексний об’єкт суміжних прав, що традиційно складається з наступних компонентів: 1) твір або декілька творів; 2) виконання чи декілька виконань; 3) матеріальний носій [2, с. 79].
Фонограму можна характеризувати як об’єкт права інтелектуальної власності, в якому поєднані різнорідні об’єкти з метою подальшого їх використання за спільним призначенням. Причому різнорідність спостерігається не тільки в загальному аспекті визначення всіх складових та змісту фонограми (об’єкти авторського та суміжного права), а також при визначенні авторських творів, щодо яких здійснюється звукозапис (музика, вірші тощо). Виконання, як складова фонограми, є завершувальним творчим етапом її створення і надалі настає суто технічна стадія, що включає запис та підготовку фонограми до тиражування. 
Фонограма, як об’єкт суміжних прав, розглядається як сукупність технічних та юридичних компонентів: 1) наявність матеріального носія, що є об’єктом матеріального світу і за своїми властивостями дозволяє здійснити на ньому звукозапис; 2) наявність звукозапису, як фіксації за допомогою спеціальних технічних засобів різних за походженням звуків; 3) наявність юридичних умов, дотримання яких є необхідним для надання фонограмі правової охорони як об’єкту суміжних прав.
При наданні правової охорони фонограмам існує постійна необхідність їх відмежування від аудіовізуальних творів, що охороняються нормами авторського права. Процес створення фонограми поєднує у собі такі технічні та інтелектуальні елементи, які надають можливість віднести фонограми до результатів творчої діяльності. Фонограми, змістом яких є не охоронювані авторським правом звуки (виконання) мають самостійний (непохідний) характер. Охороні нормами суміжного права підлягають будь-які фонограми  незалежно від їх матеріальної форми, якості запису та змісту (охоронюваний авторським правом твір чи набір звуків, голоси тварин тощо). Для здійсненні використання фонограми необхідно мати дозволи на використання кожного самостійного об’єкту авторського права та суміжних прав, тобто авторського твору, виконання та, відповідно, фонограми, як нової форми фіксації звуків. Фонограма при визначенні основних її характеристик повинна розглядатися як сукупність технічних та юридичних компонентів.
До об’єктів інтелектуальної власності згідно із п. „б” ст. 35 Закону України „Про авторське право та суміжні права” відносяться окрім фонограм  відеограми, що є об’єктами суміжних з авторськими прав.
Авторське законодавство визначає відеограму як відеозапис на відповідному матеріальному носії (магнітній стрічці, магнітному диску, компакт-диску тощо) виконання або будь-яких рухомих зображень (із звуковим супроводом чи без нього), крім зображень у вигляді запису, що входить до аудіовізуального твору.
Відеозапис є основою створення відеограми і являє собою здійснення фіксації за допомогою спеціальних технічних засобів (у тому числі й за допомогою числового представлення) на відповідному матеріальному носії рухомих зображень або рухомих зображень і звуків, яка дозволяє здійснювати їх сприйняття, відтворення або сповіщення за допомогою відповідного пристрою. Законодавець відмежував відеограми від аудіовізуальних творів, які також, як правило, містять одночасно як звукові, так і зображувальні елементи. Аудіовізуальний твір, це не просто звуки і зображення, а фіксація твору на певному матеріальному носії у вигляді серії послідовних кадрів (зображень) чи аналогових або дискретних сигналів, які відображають (закодовують) рухомі зображення (як із звуковим супроводом, так і без нього), і сприйняття якого є можливим виключно за допомогою того чи іншого виду екрана (кіноекрана, телевізійного екрана тощо), на якому рухомі зображення візуально відображаються за допомогою певних технічних засобів. Таким чином, всі можливі види творчої діяльності (кінофільми, телефільми, відеофільми, діафільми, слайдофільми тощо), що відповідають ознакам, які містяться у визначенні аудіовізуального твору, не можуть бути визнані відеограмою та відноситися до об’єктів суміжних прав.
Аудіовізуальний твір можна визнати результатом спільної творчої інтелектуальної діяльності режисера-постановника, сценариста та інших осіб, які внесли свою частину творчого внеску у процес його створення. Аудіовізуальний твір є об’єктом авторського права, зафіксованим на певному матеріальному носії. Первинними суб’єктами права на аудіовізуальний твір є його творці (автори), що є суб’єктами авторського права.
Ввиходячи із визначення відеограми та аудіовізуального твору, стає зрозумілим, що фіксація твору на певному матеріальному носії у вигляді серії послідовних кадрів (зображень) може здійснюватися тільки на відеограмі, яка є відеозаписом цього твору. Таким чином, поняття „відеограма”, „відеозапис”, „фіксація рухових зображень” є тотожними з юридичної точки зору поняттями. Відеозапис (відеограма) для аудіовізуального твору слугує об’єктивною формою для втілення. 
    Передачі (програми) організацій мовлення згідно з п. „в” ст. 35 Закону України „Про авторське право та суміжні права” визнаються об’єктами суміжних прав і підлягають охороні нормами права. Термінологія, яка використовується для позначення об’єктів суміжних прав організацій мовлення потребує корегування, оскільки поняття „передача” та „програма” мають своє законодаче визначення, яке не зовсім відноситься до їх визначення як об’єктів суміжних прав. Таким чином, у загальному позначенні, об’єктом суміжних прав організацій мовлення є сукупність різних видів інформаційних ресурсів, в тому числі матеріалів, що є об’єктами авторського права та суміжних прав (твори, виконання, фонограми тощо), які подаються організаціями мовлення користувачам шляхом сповіщення ефірним чи кабельним шляхом.
Бажано, щоб у майбутньому з’явилося не тільки визначення об’єкту суміжних прав організацій мовлення, а також більш детально був визначений правовий статус організацій мовлення саме як суб’єктів права інтелектуальної власності. Основні ознаки передачі (програми) мовлення, як об’єкту суміжного права, полягають у тому, що: засобами подання публіці є створення сигналів, які розповсюджуються дротовим чи бездротовим способом; сповіщення передач (програм) здійснюється виключно спеціальними організаціями мовлення; передача у якості сповіщення це завжди технічний процес, що не є результатом творчої діяльності; виникнення суміжного права на передачу (програму) організації мовлення виникає після оприлюднення передачі організації мовлення; основне призначення передачі як об’єкту суміжних прав полягає у наданні можливості сприйняття інформаційного матеріалу одночасно необмеженою кількістю осіб; правова охорона надається лише вперше оприлюдненій передачі, повторне сповіщення передач хоча і здійснюється вже за допомогою інших сигналів, але не підлягає правовій охороні; використання організаціями мовлення спеціальної техніки без якої їх діяльність є неможливою.

Література:
1. Кокина С.Б. Исполнение как объект прав артиста-исполнителя в Российской Федерации / Дис. на соиск. уч. степени канд. юрид. наук за спецыальныстю 12.00.03., М.: Московская государственная юридическая академия., 2002.- 186 с.  
2. Звегинцева Е.А. Правовое регулирование отношений, возникающих в процессе создания и использования фонограммы: Дис. на соиск. уч.степ.к.ю.н.: (12.00.03) / Российский университет Дружбы народов. – Москва, 2003. – 215 с.

e-mail: tatiana_vah@ukr.net

допомогаЗнайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter




 Інші наукові праці даної секції
ПЕРША РЕГЛАМЕНТАЦІЯ ІНСТИТУТУ СУДОВИХ ПОВІСТОК В ЦИВІЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНОМУ ЗАКОНОДАВСТВІ УКРАЇНИ
29.09.2011 14:15
ОСОБЛИВОСТІ РЕЄСТРАЦІЇ ПРАВ НА НЕРУХОМЕ МАЙНО В КРАЇНАХ АНГЛО-АМЕРИКАНСЬКОЇ ПРАВОВОЇ СИСТЕМИ (НА ПРИКЛАДІ США ТА КАНАДИ)
13.09.2011 15:34
ЗАКОННІСТЬ І ОБҐРУНТОВАНІСТЬ ЯК КРИТЕРІЇ ОЦІНКИ ПОЗОВНИХ ВИМОГ
13.09.2011 15:17
СОЦІАЛЬНО-ПРАВОВІ ПРОБЛЕМИ РОЗВИТКУ ІНСТИТУТУ СОЦІАЛЬНОЇ РЕКЛАМИ
11.10.2011 13:42
ПРАВО ФІЗИЧНОЇ ОСОБИ НА ЖИТТЯ: СУТЬ, ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ, СПІВВІДНОШЕННЯ З НОРМАМИ МОРАЛІ
09.10.2011 12:25
МОМЕНТ ВСТАНОВЛЕННЯ ПЕРЕЛІКУ СПАДКОЄМЦІВ, ЯКІ МАЮТЬ ПРАВО НА ОБОВ’ЯЗКОВУ ЧАСТКУ В СПАДЩИНІ
06.10.2011 20:03




© 2006-2020 Всі права застережені При використанні матеріалів сайту посилання на www.lex-line.com.ua обов’язкове!


 Голосування 
З яких джерел Ви дізнались про нашу конференцію:

соціальні мережі;
інформування електронною поштою;
пошукові інтернет-системи (Google, Yahoo, Meta, Yandex);
інтернет-каталоги конференцій (science-community.org, konferencii.ru, vsenauki.ru, інші);
наукові підрозділи ВУЗів;
порекомендували знайомі.
з СМС повідомлення на мобільний телефон.


Результати голосувань Докладніше