:: LEX :: ПРАВО ФІЗИЧНОЇ ОСОБИ НА ЖИТТЯ: СУТЬ, ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ, СПІВВІДНОШЕННЯ З НОРМАМИ МОРАЛІ
   
 
  Головна
  Як взяти участь в науковій конференції?
  Календар конференцій
  Акція! 100 грн на мобільний
  Наші збірники

Актуальні дослідження правової та історичної науки (випуск 24)

Термін подання матеріалів

21 липня 2020

До початку конференції залишилось днів 15


  Наукові конференції
 

  Корисні правові інтернет ресурси
 

 Корисні лінки
 
Нові вимоги до публікацій результатів кандидатських та докторських дисертацій
Юридичний форум
Законодавство України
Єдиний державний реєстр судових рішень


 Лічильники


 Лінки


 Наша кнопка
www.lex-line.com.ua - Міжнародні науково-практичні інтернет-конференції за різними юридичними напрямками

ПРАВО ФІЗИЧНОЇ ОСОБИ НА ЖИТТЯ: СУТЬ, ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ, СПІВВІДНОШЕННЯ З НОРМАМИ МОРАЛІ
 
09.10.2011 12:25
Автор: Мазяр Ольга Миколаївна, студентка юридичного факультету Хмельницького університету управління та права
[Цивільне та сімейне право. Цивільне процесуальне право. Комерційне право. Житлове право. Зобов’язальне право. Міжнародне приватне право]
Право людини на життя є фундаментальним правом, найважливішою цінністю людської цивілізації, яка здобула визнання та закріплення у конституціях багатьох країн світу. Аналіз правових можливостей, що утворюють зміст права на життя, потребують подальшого наукового опрацювання. Складним та дискусійним є саме поняття життя і тому, на нашу думку, важливим є закріплення цього поняття у нормативних актах. Не зважаючи на загальновизнану цінність життя людини та її права на життя, законодавча та правозастосовча практика України та інших держав світу не завжди в повній мірі відповідає вимогам гарантування та захисту цього права, створення умов його вільної реалізації. Все це зумовлює актуальність обраної теми та її важливість. На шляху розбудови правової держави право на життя як основне, фундаментальне право повинно бути вивчене та регламентоване на належному рівні.
Найважливішим і найціннішим з-поміж особистих прав і свобод людини є право на життя. Існування цього права обумовлено самим існуванням людини, воно є найбільш природним. Універсальність цього права і його природний характер підкреслюється у міжнародно-правових документах, які визнані всіма цивілізованими державами світу.
Право на життя та його зміст закріплені в нормативних актах, проте на сьогоднішній день не існує єдиноприйнятого законодавчого визначення поняття життя.
Юридичне тлумачення таких основоположних категорій та термінів, як,  наприклад, «життя», є вкрай необхідним з огляду на суспільну важливість даного блага, а також оскільки таке тлумачення може сприяти єдиному розумінню та застосуванню норм права, якими регулюються чи охороняються правовідносини, що пов'язані з ним [1, 119].
Досліджуючи  ґенезу законодавчого закріплення права на життя, можемо говорити, про те, що вже в ті далекі часи, в «книзі книг» - Біблії, було зафіксовано і дійшло до нас найважливіше право людини – на життя. Одна з основних заповідей утверджує: «Не вбивай!» [2, 89]. Втім,  найважливішим документом,  актом,  який втілює  саме  ідею  прав людини, так би мовити, в  концентрованому вигляді, є  прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 p. Декларація прав людини, ст. 3 якої проголосила, що «кожна людина має право на життя, на свободу і на особисту недоторканність».
Слід констатувати, що попри надзвичайну важливість права на життя, воно не знаходило свого позитивного закріплення навіть у Конституціях СРСР та УРСР. Єдине, чим обмежувались законодавці того часу, - це наданням можливості судового захисту у випадку посягань на життя. Проте знадобилось майже 50 років з моменту першого декларування права на життя, щоб найбільш фундаментальне право людини стало унормоване в Україні на рівні найвищого за ієрархією нормативно-правового акту [1, 116].
Можна визначити право на життя як особисте немайнове право фізичної особи щодо володіння власним життям та цього використання незабороненим законом способом, а також використання власного життя та життя інших осіб, в межах, що передбачені законодавством.
Оскільки особисте немайнове право на життя є насамперед суб’єктивним цивільним правом, воно характеризується певними темпоральними (часовими) межами свого існування. Життя є триваючим процесом, а тому важливе значення має визначення моменту появи життя і моменту його припинення.
Визначення моменту виникнення у фізичних осіб найбільш важливого серед усієї сукупності особистих немайнових прав – права на життя, є на сьогодні доволі спірним питанням. Усі існуючі погляди у своїй сукупності можна поділити на дві основні концепції, які ми умовно назвали б «ембріональна» та «натусіальна».
Ембріональна концепція (від лат. embrio - зародок) виходить із того, що право людини на життя виникає до моменту народження.
Більш традиційною у правовому розумінні є натусіальна концепція (від лат. natus - народжений), яка ґрунтується на тому, що пов’язує момент права виникнення життя із dies natalis meus (лат. «день, коли я був народжений»), а точніше, із моментом народження фізичної особи. [3, 38].
Чинне законодавство не дає нам чіткого визначення поняття «народження» як моменту, з якого в особи виникає право на життя. Однак згідно з локальними медичними нормами народження фіксується відповідними медичними органами в момент відділення життєздатної дитини від організму матері. І саме з цього моменту фізична особа, що народилась, «перебирає» на себе усю сукупність прав та обов'язків, які виникають з моменту народження, в тому числі і право на життя.
Сьогодні практично одностайною є позиція, відповідно до якої моментом припинення права на життя фізичної особи  слід визнати момент її смерті. Моментом припинення права на життя законодавець визначає момент смерті особи, під яким слід вважати момент, коли встановлена смерть мозку, тобто повну та незворотну втрату всіх його функцій.
Життя – складне і дискусійне поняття, кожен розуміє його по-своєму, залежно від того, який вкладає в нього зміст.
Останнім часом у літературі намагаються вивести та нормативно закріпити право фізичної особи на смерть як складової права на життя чи як окремого суб’єктивного права. При цьому сутність цього права здебільшого зводиться до легалізації самогубств, евтаназії тощо. І тому необхідно більше схилятись до оптимістичної думки, висловленої в літературі, за якою невизнання за людиною права на смерть автоматично перетворює право на життя на обов’язок жити [6].
Можна виділити такі основні ознаки життя як об’єкта цивільних правовідносин та відповідного особистого немайнового права: наявність біологічного існування, духовного (морального) начала та соціального функціонування людського організму як єдиного цілого. І саме вказаних три основних складових в структурі життя як особистого немайнового блага, роблять його цілісною категорією та дають підстави для висновку, що задля охорони біологічної складової життя необхідною є конструкція спеціального особистого немайнового права – права на життя [4, 144].
Норми, які регулюють право фізичної особи на життя, повинні бути морально обумовленні. Адже як сказав А. Коні: «Чого варті закони без моралі, а мораль без віри?» [5, 6]. Слід погодитись із цими словами, тому що норми права повинні ґрунтуватись на нормах моралі, і лише тоді ми зможемо говорити про ефективність правового регулювання суспільних відносин. Саме моральні норми регулювали відносини з приводу такого немайнового блага, як життя, ще тоді, коли це право не було закріплене в нормативно-правових актах.

Література:
1.  Стефанчук Р.О. Право на життя як особисте немайнове право фізичної особи / Р.О. Стефанчук // Право України. - 2003. - №11. - C. 115-119.
2.  Баліцька О. Як я розумію право на життя / О. Баліцька // Право України. – 1999. - №7. – С. 89-92.
3.  Стефанчук Р.О. Визначення моменту виникнення права на життя: продовжуючи дискусію / Р.О. Стефанчук // Юридична Україна. – 2005. - № 10. – С. 38-43.
4.  Стефанчук Р.О. Особисті немайнові права фізичних осіб у цивільному праві (поняття, зміст, система, особливості здійснення та захисту): Монографія / Відп. Ред. Я.М. Шевченко. – Хмельницький: Видавництво Хмельницького університету управління та права, 2007. – 626 с.
5.  Кондратьєв Р.І. Моральний імператив у правозастосуванні  / Р.І. Кондратьєв // Університетські наукові записки. - 2009. - № 3(31). - С. 6-9.
6.  Право людини на життя // [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://refsmarket.com.ua/viewfree.php?diplomID=11547.

e-mail: olja26@lenta.ru

допомогаЗнайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter




 Інші наукові праці даної секції
ПЕРША РЕГЛАМЕНТАЦІЯ ІНСТИТУТУ СУДОВИХ ПОВІСТОК В ЦИВІЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНОМУ ЗАКОНОДАВСТВІ УКРАЇНИ
29.09.2011 14:15
ПРОБЛЕМИ ВИЗНАЧЕННЯ ОБ’ЄКТІВ СУМІЖНИХ ПРАВ
27.09.2011 22:52
ОСОБЛИВОСТІ РЕЄСТРАЦІЇ ПРАВ НА НЕРУХОМЕ МАЙНО В КРАЇНАХ АНГЛО-АМЕРИКАНСЬКОЇ ПРАВОВОЇ СИСТЕМИ (НА ПРИКЛАДІ США ТА КАНАДИ)
13.09.2011 15:34
ЗАКОННІСТЬ І ОБҐРУНТОВАНІСТЬ ЯК КРИТЕРІЇ ОЦІНКИ ПОЗОВНИХ ВИМОГ
13.09.2011 15:17
СОЦІАЛЬНО-ПРАВОВІ ПРОБЛЕМИ РОЗВИТКУ ІНСТИТУТУ СОЦІАЛЬНОЇ РЕКЛАМИ
11.10.2011 13:42
МОМЕНТ ВСТАНОВЛЕННЯ ПЕРЕЛІКУ СПАДКОЄМЦІВ, ЯКІ МАЮТЬ ПРАВО НА ОБОВ’ЯЗКОВУ ЧАСТКУ В СПАДЩИНІ
06.10.2011 20:03




© 2006-2020 Всі права застережені При використанні матеріалів сайту посилання на www.lex-line.com.ua обов’язкове!


 Голосування 
З яких джерел Ви дізнались про нашу конференцію:

соціальні мережі;
інформування електронною поштою;
пошукові інтернет-системи (Google, Yahoo, Meta, Yandex);
інтернет-каталоги конференцій (science-community.org, konferencii.ru, vsenauki.ru, інші);
наукові підрозділи ВУЗів;
порекомендували знайомі.
з СМС повідомлення на мобільний телефон.


Результати голосувань Докладніше
 
 Голосування 
Чи вбачаєте Ви доцільність у запровадженні державної політики здоровʼязбереження як напряму галузі охорони здоровʼя:

Так, напрям здоровʼязбереження може бути ефективним у пошуках засобів, способів і методів оздоровленняорганізму здорової людини, у профілактиці і попередженні захворювань, реабілітації і догляді за хворими
Ні, мене влаштовує, існуюча модель охорони здоровʼя треба орієнтуватися на лікування хвороби і потреби хворого


Результати голосувань Докладніше