ПРАВО ВЛАСНОСТІ НА ЗЕМЛІ ПРИРОДНО-ЗАПОВІДНОГО ФОНДУ ЗА ЗАКОНОДАВСТВОМ УКРАЇНИ
14.05.2007 16:28
Автор: Балушка Наталія Мирославівна, здобувач кафедри трудового, аграрного та екологічного права Львівського національного університету імені Івана Франка
[Екологічне право. Земельне право. Аграрне право]
Серед актуальних питань земельного права важливе місце займає питання права власності на землі природно-заповідного фонду. Тема зміни відносин власності на землю в умовах земельної реформи в Україні є предметом пильної уваги у сучасній науці земельного права України. Питанням права власності на землю присвячені дослідження представників земельно-правової науки - Андрейцева В.І., Титової Н.І., Шульги М.В., Каракаша І.І., Погрібного О.О.; відносини приватної власності на землю аналізують та досліджують Кулинич П.Ф., Носік В.В., Федорович В.І. та інші. Однак, чинним Земельним кодексом України від 25 жовтня 2001 року [2] закріплено ряд новел у зазначеній сфері правового регулювання, які ще не знайшли глибокого вивчення у науковій думці.
Вперше у чинному Земельному кодексі України передбачено, що землі природно-заповідного фонду можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності (стаття 45 Земельного кодексу України). Це положення хоча і уточнило форми власності на землі природно-заповідного фонду, однак є дискусійним з точки зору реалізації відносин власності на землі природно-заповідного фонду.
Відповідно до статті 13 Конституції України [1] земля є об‘єктом права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією. У юридичній літературі дискутується питання щодо співвідношення конституційних норм з нормами Земельного кодексу України, зокрема обґрунтовується думка, що вказані конституційні приписи про визнання Українського народу суб‘єктом права власності на землю є нормами прямої дії і стосуються всіх земель у сукупності як єдиного об‘єкта права, що знаходяться в межах території України і об‘єктів у межах територіальних громад [4, с. 129]. Конституційне закріплення народної правосуб‘єктності має не стільки правовий, скільки політичний характер [5, с. 82]. Реалізація ж Українським народом свого права власності на землю повинна забезпечуватись можливістю кожного громадянина України звернутись до суду за захистом його конституційного права на частку в об‘єкті права власності [4, с. 131].
Український народ і держава як суб‘єкти права власності на землю не є тотожними. Держава, зокрема, є суб‘єктом цивільно-правових відносин власності, яким не є Український народ. Держава є рівноправним суб‘єктом права власності на землю поряд з територіальними громадами, юридичними особами та громадянами. Водночас держава є особливим суб‘єктом права власності на землю, реалізовуючи право власності на землю через відповідні органи державної влади. Через фактичну множинність цих органів Каракаш І.І. висловив концепцію “права поділеної власності” на природні ресурси та землю зокрема [5, с. 84].
Стаття 84 Земельного кодексу України передбачає, що у державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності. Відповідно до частини 3 статті 84 ЗКУ до земель державної власності, які не можуть передаватись у комунальну власність, належать, зокрема, землі під об‘єктами природно-заповідного фонду, що мають національне та загальнодержавне значення. Віднесення окремих об‘єктів природно-заповідного фонду до об‘єктів загальнодержавного чи місцевого значення регулюється Законом України “Про природно-заповідний фонд України” від 16 червня 1992 р. (із змінами і доповненнями) [3].
Частина 3 статті 83 ЗКУ встановлює, що до земель комунальної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать, зокрема, землі під об‘єктами природно-заповідного фонду, якщо інше не передбачено законом.
Передбачене статтею 45 Земельного кодексу України право приватної власності на землі природно-заповідного фонду не є тотожним праву приватизації земельної ділянки природно-заповідного фонду, адже чинне земельне законодавство такої можливості не передбачає і порядку приватизації земельних ділянок природно-заповідного фонду не встановлює. Цілком погоджуємось із думкою Титової Н.І., що можливість існування приватної власності на землі природно-заповідного фонду “вже зараз, без встановлення спеціальних правил та механізму приватизації, державного контролю за її проведенням, фактично призводить до грубих зловживань у цій важливій сфері земельних і екологічних відносин, що згубно позначиться на безцінному суспільному і національному багатстві України” [6].
Отже, положення статті 45 ЗКУ, яка передбачає, що землі природно-заповідного фонду можуть перебувати, зокрема, у приватній власності, можна розуміти таким чином, що особи у встановленому законодавством порядку можуть створити на належних їм на праві власності земельних ділянках ряд об‘єктів природно-заповідного фонду відповідно до Закону України “Про природно-заповідний фонд України”.
Література:
1. Конституція України, прийнята на V сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року// Голос України. – 1996. – 13 липня.
2. Відомості Верховної Ради України – 2002. - № 3-4. - С. 27.
3. Відомості Верховної Ради України – 1992. - № 34. – С. 502.
4. Семчик В.І. Проблеми аграрного права// Правова держава: Спеціальний випуск/ Упорядн. Н.М. Пархоменко, О.В. Кресін. - К.: Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2004. – 412 с.
5. Каракаш І. Право поділеної власності на природні ресурси у законодавстві України// Право України. – 2001. - №3.
6. Титова Н. Земельний кодекс України: позитиви та вади// Універсум. – 2003. - №3-4 (113-114).
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
