Екстратериторіальна дія норм права ЄС (extraterritorial application of the EU law), ґрунтуючись безпосередньо на екстратериторіальній юрисдикції його держав-членів, передбачає поширення дії положень окремих норм права ЄС, що стосуються переважно його виключної компетенції, поза межі території ЄС, тобто території держав-членів ЄС, на території третіх країн, а також на юридичних або фізичних осіб, що знаходяться під юрисдикцією третьої країни, відносини за участю яких, передусім економічні, впливають на правопорядок ЄС. Неможливість виключення екстратериторіальної юрисдикції держав-членів зі сфери дії права ЄС підкреслює важливість проблематики екстратериторіальної дії його норм, зумовленої, насамперед, створенням і функціонуванням гармонізованого правопорядку ЄС. Екстратериторіальна дія норм права ЄС призводить до того, що та сама поведінка підпадає під дві конкуруючі юрисдикції: з одного боку, цю поведінку регулює право ЄС, а, з іншого, внутрішнє право третьої країни. Наслідком екстратериторіальної дії норм права ЄС у таких випадках може стати негативний вплив на функціонування економічних відносин на території третіх країн та на відносини між ЄС і останніми [1, c. 262].
На відміну від США, що надають перевагу експліцитному закріпленню екстратериторіальної дії національного права у рішеннях Конгресу, концепція екстратериторіальної дії норм права ЄС розвивається прецедентною практикою Суду ЄС. Правова позиція Суду ЄС полягає в тому, що ЄС, маючи міжнародну правосуб’єктність, вправі встановлювати межі застосування свого права на власний розсуд, обмежений лише існуючими прямими заборонами міжнародного права. Наприклад, у справі Boukhalfa (Case 214/94, Ingrid Boukhalfa v. Bundesrepublic Deutschland) Суд ЄС прямо вказав, що, за загальним правилом, установчі договори та вторинне право ЄС діють на території його держав-членів, однак не виключена можливість дії норм права ЄС поза межами його території.
Найбільшого розвитку феномен екстратериторіальної дії норм права ЄС дістав у сфері конкуренційного права, регламентованого статтями 101 та 102 Договору про функціонування ЄС (далі – ДФЄС), а також актами вторинного права, що стосуються різноманітних аспектів цієї галузі права ЄС. Можливість екстратериторіального застосування норм конкуренційного права ЄС прямо передбачена Регламентом про злиття 139/2004. Статті 101 та 102 ДФЄС містять географічні обмеження, а саме вказують, що порушення мають впливати на торгівлю між державами-членами. Відповідно до статті 101 ДФЄС антиконкуренційний ефект від угоди чи діяльності має бути спричинений в межах внутрішнього ринку ЄС. Термін “угода” в контексті статті 101 ДФЄС тлумачиться досить широко та охоплює будь-які домовленості між сторонами щодо їхньої майбутньої поведінки [4, с. 19].
Забезпечення виконання принципів, викладених у статтях 101 та 102 ДФЄС, покладено на Європейську Комісію, яка з власної ініціативи чи за поданням держави-члена, спираючись на допомогу компетентних органів держав-членів, має розслідувати стверджувані випадки порушення цих принципів та може накласти штраф на компанію-порушника [2, с. 342-343]. Для встановлення факту наявності в Європейської Комісії чи компетентного органу держави-члена юрисдикції щодо відносин, які виникають поза межами ЄС, застосовують три основні доктринальні засади: доктрину єдиного економічного утворення (single economic entity doctrine), доктрину впливу (effects doctrine) та доктрину реалізації (implementation doctrine).
Історично першим інструментом, застосованим ЄС у контексті екстратеріальної дії норм конкуренційного права ЄС стала доктрина єдиного економічного утворення. Засадничою для цієї доктрини є справа Dyestuffs (Case 48/69 Imperial Chemical Industries Ltd v. Commission of the European Communities), що стосувалася материнської компанії з Великої Британії, яка на той час не входила до Європейського Економічного Співтовариства (далі – ЄЕС). Заявник, зареєстрований поза межами ЄЕС, стверджував, що Комісія європейських співтовариств не мала права накладати штраф, посилаючись лише на те, що дії, вчинені заявником поза межами спільного ринку ЄЕС мали наслідки для останнього. Оскільки справа стосувалася т. зв. узгодженої практики, то Суду європейських співтовариств необхідно було з’ясувати, чи мала поведінка заявника наслідки для спільного ринку ЄЕС. Заявник наполягав на тому, що поведінка має ставитися в провину не йому, а дочірній компанії. Втім Суд європейських співтовариств встановив, що факту наявності у дочірньої компанії статусу окремої юридичної особи не достатньо для виключення можливості ставити в провину материнській компанії її поведінку, особливо якщо така дочірня компанія не визначає самостійно свою поведінку на спільному ринку ЄЕС, а лише виконує вказівки материнської компанії. У такий спосіб Суд європейських співтовариств санкціонував екстратериторіальне застосування норм конкуренційного права ЄЕС. Висновки Суду європейських співтовариств у цій справі можуть застосовуватись до будь-якої узгодженої практики, не залежно від того, чи здійснювалася вона єдиною компанією, що складається з декількох дочірніх компаній, чи різними підприємствами, управління якими здійснюють окремі юридичні особи. У справі Continental Can (Case 6/72 Europemballage Corp and Continental Can Co. Inc v. Commission of European Communities) Суд європейських співтовариств зробив висновок, що протиправні дії дочірньої компанії, зареєстрованої на території ЄЕС, мають розглядатися як такі, що насправді вчинені материнською компанією, розташованою у США.
Основний підхід до екстратериторіальної дії норм конкуренційного права ЄЕС сформульовано Судом європейських співтовариств у справі Wood Pulp (Case 129/85 A.Ahlstrom Osakeyhito v. Commission ECR 5193). Приводом для цієї справи послугувала узгоджена практика, запроваджена з метою фіксації ціни на целюлозу, до якої вдалися сорок один виробник з третіх країн та торговельні об’єднання з Фінляндії і США. Комісія європейських співтовариств, встановивши, що така практика порушує статтю 85(1) Договору про заснування Європейського Економічного Співтовариства (нині стаття 101 ДФЄС), застосувала до цієї справи доктрину впливу та стверджувала, що вплив угод і практик на споживчі ціни в межах ЄЕС був суттєвим, умисним, а також, в основному, безпосередньо результатом цих угод і практик. Однак Суд європейських співтовариств у обґрунтуванні вирішив застосувати принцип об’єктивної територіальної юрисдикції, тобто доктрину реалізації, з якої випливає, що угоди і практики порушують статті 101 та 102(2) ДФЄС незалежно від їхнього географічного походження, а вирішальним фактором є те, що вони реалізовувалися в межах ЄС та вплинули на торгівлю між його державами-членами. У справі Wood Pulp Суд європейських співтовариств встановив, що порушення норм конкуренційного права ЄЕС, зокрема укладення угоди, що спричинила обмеження конкуренції в межах спільного ринку, складається з поведінки, зумовленої двома елементами: формулювання угоди, рішення чи узгодженої практики та їх реалізація. Вказана справа стосувалась реалізації виробниками своєї угоди щодо цін у межах спільного ринку ЄЕС. У зв’язку з цим не має значення, діяли вони через дочірні компанії, агентів, субагентів або власні підрозділи на території ЄЕС при здійсненні контактів зі споживачами. Відповідно, юрисдикція ЄЕС на застосування його конкуренційних правил до такої поведінки ґрунтується на принципі територіальності, як загальновизнаному в міжнародному публічному праві. Таким чином Суд європейських співтовариств використав юридичну фікцію, яка полягала у наявності в ЄЕС “квазі-територіальної юрисдикції” [3, с. 157]. Рішення у справі Wood Pulp суттєво розширило можливості застосування норм конкуренційного права ЄС щодо діяльності та зобов’язань іноземного походження. Зважаючи на масштаби та впливовість внутрішнього ринку ЄС теоретично можливо, що майже будь-яка схема ціноутворення оскаржуватиметься ЄС, оскільки вона впливатиме на існуючі правила конкуренції між його державами-членами.
Можливе виникнення ситуацій, за яких реалізація угод, що порушують конкуренційне право ЄС, відбуватиметься поза межами його внутрішнього ринку. Відповідно до практики Суду ЄС, доктрина впливу полягає у тому, що держава має право на екстратериторіальне застосування свого конкуренційного права, якщо антиконкуренційний вплив на її ринок є прямим, суттєвим та розумно передбачуваним. Чимало практиків та вчених, серед яких юристи-міжнародники, негативно ставляться до доктрини впливу та стверджують, що принцип об’єктивної територіальної юрисдикції дозволить Суду ЄС захищати внутрішній ринок ЄС, уникаючи застосування суперечливої, на їх переконання, доктрини впливу.
Екстратериторіальна дія норм права ЄС не обмежується конкуренційним правом. Відповідно до усталеної практики Суду ЄС право ЄС щодо вільного пересування осіб, включаючи працівників, застосовується до всіх правовідносин, які з огляду на місце, де вони були розпочаті чи фактично реалізовувалися, можуть вважатися такими, що відбувалися на території ЄС. З цього випливає, що діяльність, яка тимчасово здійснювалася поза межами території ЄС не виключає застосування до неї норм права ЄС за умови, що, зокрема окреслені вище трудові відносини зберігають достатній правовий зв’язок з однією з держав-членів. Для встановлення наявності достатньо тісного зв’язку головним критерієм є взаємозв’язок між трудовими відносинами та правом однієї з держав-членів, а, відтак, і з правом ЄС. Скажімо, у справі Mário Lopes da Veiga (Case 9/88, Mário Lopes da Veiga v. Staatssecretaris van Justitie) Суд європейських співтовариств встановив, що належними критеріями для встановлення достатньо тісного зв’язку є те, що: особа працювала на судні, зареєстрованому в Нідерландах; її було найнято нідерландською компанією; відповідні трудові відносини регулювалися національним правом Нідерландів; особа сплачувала податки і внески до системи соціального страхування Нідерландів. Зрештою, Суд європейських співтовариств зробив висновок, що на заявника, громадянина Португалії, поширюється дія норм права ЄС щодо вільного пересування працівників, не зважаючи на те, що спірні правовідносини розпочалися ще до набуття Португалією членства в ЄС.
У відносинах між ЄС і третіми країнами правовою основою, що забезпечує застосування заходів екстратериторіальної дії окремих норм права ЄС у внутрішніх правопорядках третіх країн є положення установчих договорів та актів вторинного права ЄС, насамперед у сферах конкуренції, фінансів, транспорту, застосування фінансових та економічних санкцій з боку ЄС. Прецедентна практика Суду ЄС значно впливає на визначення сфер, у яких застосовуються екстратериторіальні правові заходи. Суд ЄС поступово поширює екстратериторіальну дію й на інші сфери правового регулювання з метою забезпечення належного функціонування правопорядку ЄС.
Література:
1. Муравйов В.І. Правові засади регулювання економічних відносин Європейського Союзу з третіми країнами (теорія і практика): Монографія / В.І. Муравйов – К.: Академ-Прес, 2002. – 426 с.
2. Kaczorowska Alina. Public International Law / Alina Kaczorowska. – 4th ed. – London: Routledge, 2010. – 877 p.
3. Lange Dieter G.F., Sandage John Byron. The Wood Pulp Decision and its Implications for the Scope of EC Competition Law / Dieter G.F. Lange, John Byron Sandage // Common Market Law Review. – Issue 26, 1989. – P. 137-165.
4. Van Bael Ivo. Due Process in EU Competition Proceedings / Ivo Van Bael. – Alphen van den Rijn: Kluwer Law International, 2011. – 576 p.
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
