Конституцією України (ст. 1 та ст. 3) проголошено пріоритетні завдання державної політики щодо побудови правової, демократичної, соціальної держави, що передбачає широкомасштабне реформування національної правової системи, у тому числі трудового права. Саме на цьому шляху особливого значення набувають проблеми вирішення колективних трудових спорів. Положення, що стосуються судового захисту прав учасників цих відносин та способи такого захисту (матеріально-правові вимоги, що можуть бути заявлені в суді), майже відсутні в трудовому законодавстві.
Неприпустимим є стан законодавства, коли законодавець залишає вирішення колективних трудових спорів на підставі загальних вимог законодавства, а саме з врахуванням ст. 124 Конституції України, що поширює юрисдикцію судів на всі правовідносини, що виникають у держави, таким чином відбувається ухилення від прийняття законодавчих актів, що встановлювали б певний порядок судового захисту прав учасників колективних відносин та спорів.
Так на сьогодні лише в одному випадку колективні трудові спори (конфлікти) підлягають розгляду в суді – у випадку заборони проведення страйку. Такий захист можливий у випадку виникнення колективного трудового спору і крайніх їх засобів вирішення – страйків у випадках, передбачених ст. 24 Закону України «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)». У тих випадках, які передбачені в ст. 25 цього Закону, коли рекомендації Національної служби посередництва і примирення щодо вирішення колективного спору (конфлікту) сторонами не враховано, Національна служба посередництва і примирення звертається із заявою про вирішення колективного трудового спору (конфлікту) відповідно до Верховного Суду Автономної Республіки Крим, обласного Київського і Севастопольського міського судів.
Слід звернути увагу на певні недоліки положення. На даний момент не існує судів, право на звернення до яких надається Національній службі. Замість них спори розглядають суди, які є апеляційними. Таким чином, Національна служба має звертатися до апеляційних судів, юрисдикція яких поширюється на відповідні адміністративно-територіальної одиниці, які розглядають всі, без виключення факти порушення законодавства. Не зважаючи на очевидність викладеного, є необхідним внесення відповідних змін до ст. 25 Закону.
Проблемним аспектом є саме по собі і наділення правом на звернення до суду органу виконавчої влади, а не сторони суспільно-трудових відносин. Ця ситуація істотно ускладнює правозастосування з огляду на вимоги процесуального законодавства.
Поряд із цим має розглядатися відсутність у Законі виду заяви, яку подає до суду Національна служба. Така обставина обумовлює невизначеність процесуальних форм, в межах яких здійснюється вирішення колективного трудового спору. Йдеться про те, що цивільне судочинство здійснюється у формі позовного, наказного і окремого провадження.
З огляду на те, що у формі наказного і окремого провадження цивільне судочинство здійснюється лише у випадках, передбачених законом (ст. 9596, ст. 234 ЦПК), неминучим є висновок про те, що Національна служба посередництва і примирення у випадках, що розглядаються, звертається до суду з позовною заявою і колективний трудовий спір вирішується в межах позовного провадження. Втім Держава, що задекларувала прагнення дотримуватися принципу верховенства права, який включає до себе і вимогу правової визначеності, має внести зміни до ст. 25 Закону, котрі б усунули необхідність у подібному аналізі її положень та прямо встановлювали б положення про те, що колективні трудові спори розглядаються судами у межах позовного провадження.
Що ж стосується проекту Трудового кодексу України за № 1108, з прийняттям якого, відповідно до його перехідних положень, Закон України «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)» від 3 березня 1998 р. втрачає чинність, то в ст. 386 Проекту передбачено, що будь-яка сторона колективного трудового спору у випадку заборони проведення страйку може звернутися із заявою щодо вирішення колективного трудового спору до суду. Таким чином, правовий механізм вирішення колективного трудового спору (конфлікту) у випадку заборони проведення страйку в чинному Законі України «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)» та Проекті трудового кодексу України за № 1108 фактично однаковий. Відмінність полягає лише в тому, що право звернення до суду згідно з діючим Законом має Національна служба посередництва і примирення, а в Проекті трудового кодексу України за № 1108 таке право мають сторони.
На нашу думку право на звернення до суду у випадках зазначених у ст. 25 Закону має бути визнано за сторонами колективного трудового спору, котрі у межах позовного провадження набувають статусу позивача та відповідача. В свою чергу Національна служба доцільно виступала б в якості третьої особи. Такий процесуальний статус відповідав би змісту повноважень служби та її статусу органу виконавчої влади.
На шляху реформування трудового законодавства є доцільним й імплементування міжнародного досвіду. Так у Латвії вирішенням колективних трудових спорів займаються органи примирення, які створюють безпосередньо сторони, а в разі ухиляння від проведення примирних процедур спір вирішується в судовому порядку. Колективні трудові спори можуть відбуватися на трьох рівнях: національному, галузевому та на рівні підприємства.
Латвійські профспілки основну увагу зосередили на захисті найманих працівників під час вирішення індивідуальних трудових спорів. Цікавою є інформація щодо можливості індивідуального членства в профспілці, яка надає можливість працівникові уникнути тиску з боку роботодавців, не зацікавлених у існуванні профспілок на підприємстві.
Аби звільнити з роботи члена Профспілки працівників державних установ, самоврядувань, підприємств і фінансових організацій у Латвії, слід отримати згоду не первинної організації, а Центрального Комітету відповідної профспілки, що надає додаткову можливість захистити права державного службовця, які найчастіше порушуються після перемоги на виборах нової політичної сили. Також незалежності профспілки від роботодавця сприяє й те, що все ширшою стає практика обрання головами первинних профспілок осіб, які не працюють на підприємстві або в органах влади, самоврядування. Вони є членами зазначених профспілок, проте мають статус пенсіонерів або ж працюють в інших установах.
На наш погляд, вирішення проблеми недостатнього законодавчого врегулювання питання вирішення колективних трудових спорів надасть можливість створити ефективний механізм вирішення як колективних, так і індивідуальних конфліктів, а також узагальнити певні базові питання трудового права, що підлягають реформуванню.
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
