Події сьогодення, які переживає Україна, на нашу думку, ще більше актуалізовують потребу об’єктивної оцінки минулого національно-визвольного руху, що сприятиме, з одного боку, усуненню конфронтаційних моментів у масовій свідомості, а з іншого, слугуватиме вагомим чинником консолідації української нації.
Слід наголосити, що важливим кроком на цьому шляху став і Указ Президента України від 14 жовтня 2006 р. № 879 “Про всебічне вивчення та об’єктивне висвітлення діяльності українського визвольного руху та сприяння процесу національного примирення”, де зокрема, одним із завдань передбачено “здійснення грунтовних наукових досліджень,…видання історичної та науково-популярної літератури з цих питань” в інтересах подальшої розробки законопроекту про український національно-визвольний рух 20-50-х років XX століття [13, c 2].
Знаний київський дослідник професор Олександр Реєнт зазначає: “тривалий період бездержавності спричинив атрофію здатності до самоорганізації, творення власних соціальних інститутів, політичних організацій, волі до самоствердження у формі національно-визвольного руху, відсутність лідерів загальнонаціонального масштабу” [1, c 7]. Тому нагальною вимогою історико-правової науки є очищення вітчизняної історії української державності від ідеологічних нашарувань, що спотворювали її суть протягом десятиліть.
Самостійницько-державницькі сили (у 1930-сер. 1950 рр. одними з цих сил були єдина ОУН, пізніше, ОУН (б) та ОУН (м)), мала чітке її бачення та здійснювали реальні кроки до її досягнення.
Власне, пропонована стаття покликана висвітлити бачення праворадикальним самостійницьким (націоналістичним) рухом окремих питаннь стратегії розбудови державного механізму в Українській державі, зокрема виокремити ідеї, що стосувалися таких важливих аспектів державного життя, як політичний режим, форма правління в УССД.
Переконані, що системне дослідження державно-правових ідей в українському націоналістичному русу ще попереду, хоча окремі аспекти окресленої проблеми висвітлювалися у працях В. Трофимовича, В. Мороза, А. Рибака, І. Патриляка, Д. Вєдєнєєва, Г. Биструхіна, О. Лисенка, Г. Стародубець ті ін.
1. На першому Конгресі українських націоналістів у 1929 році, виголошена С. Нижанківським доповідь про основи державного будівництва заклала в програму ОУН засадничі погляди на створення, закріплення та розвиток держави [2]. В питанні політичного ладу ОУН виділяла три етапи державного будівництва, від яких залежала і форма державного будівництва: перший етап (визвольна боротьба) - національна диктатура; другий етап (внутрішнього порядкування) - голова держави матиме завдання підготувати створення найвищих законодавчих органів на “засаді представництва всіх організованих суспільних верств з узглядненням відмінностей окремих земель, що ввійдуть до складу Української Держави”; третій етап (етап упорядкованої держави) - на чолі держави стане покликаний парламентом голова держави, який призначатиме уряд, підзвітний йому та представницькому органу [3, с. 29]. Українські націоналісти признавали конечність національної диктатури лише у час першого етапу [4, с. 256].
2. У 1940 році ОУН (б) створює комісію державного планування на чолі з
В. Горбовим, яка займалася розробкою документів, які б докладно регламентували організацію всіх механізмів влади та самоврядування, визначали принципи й напрями соціально-економічної політики. У цей же час аналогічну роботу вела й мельниківська Комісія державного планування, яка готувала проекти “перебудови всього економічно-господарського, культурного та адміністративного життя України у випадку утворення самостійної держави” [5, с. 256]. Результати роботи бандерівської Комісії відображені в Інструкції “Боротьба і діяльність ОУН під час війни” (1941). Її історична цінність полягала у тому, що це перший детальний документ, який розкриває основні плани керівництва ОУН (б), спрямовані на утвердження національної державності [6, с. 90]. Серед основних постулатів документа вирізнялися наступні тези: по-перше, формування органів державної влади мало іти паралельно зі збройною боротьбою за звільнення України від більшовицької окупації; по-друге, ОУН мала проголосити відновлення Української держави та встановити владу на місцях; по-третє, уся повнота влади на місцях зосереджувалася в руках керівника місцевої одиниці; місцеве самоврядування виключалося; по-четверте, регламентувався розподіл повноважень між адміністративно-територіальними одиницями, при цьому розвиток держави мав проходити винятково в руслі програми ОУН [7, с. 300]. Як зазначає В. Трохимович, зміст документа підтверджував початкове прагнення організації утримувати монопольні позиції в державі і цілком залишався в колі довоєнних уявлень про тотальний націоналізм у всіх сферах життя. Тоталітарна радянська машина, наслідки трьохсотлітнього панування московщини на українських землях, на думку бандерівців, не залишали вибору [7, с. 301-302].
3. У революційний та пореволюційний час державним режимом, на думку очільників ОУН, має бути диктатура. У проекті одного з чільних ідеологів ОУН Д. Мирона присутні не лише риси авторитарного політичного режиму, але також ознаки республіканської президентської форми правління з поділом влади на три гілки та місцевим самоврядуванням. Пропонувалася, по суті, “обмежено-республіканська” президентська форма правління у поєднанні з “націократичним” політичним режимом. Тобто, державний механізм ОУН (б) на початок 1941 року мав усі ознаки авторитарного на рівні структури та функцій [7, с. 302]. Київський дослідник Іван Патриляк зазначає, що у 30-40-х роках XX століття диктатура і етнічна нетерпимість була явищем цілком буденним, тоді “білими воронами” на політичній карті світу виглядали не диктаторські й расистські режими, а демократичні режими [6, с. 91].
4. Воєнні реалії, зустріч із братами Великої України і як результат рішення III Надзвичайного Великого Збору ОУН (далі – III НВЗ ОУН), були тими факторами, що стимулювали український націоналізм “крайового зразка” набирати рис демократичності, яка ставала лейтмотивом повоєнного світу. Принциповим нововведенням у новій програмі бандерівців (III НВЗ ОУН) була теза, що “ідеалом нової суспільності є вільна людина”, а майбутній політичний режим названо вже не “націократією”, а спочатку “новим ладом”, пізніше в “Уточненнях і доповненнях до програмових постанов…” (1950) - демократичним ладом” [8, с. 99-112]. Цікаво, що перехід на позиції політичного плюралізму та гуманізму відбувся тоді, коли ОУН в Україні вела боротьбу за виживання в людиноненависницьких умовах; і навпаки: демократичне середовище Західної Європи не надто впливало на ультраправі погляди середовища Закордонних частин ОУН (далі - ЗЧ ОУН). У цьому контексті важко не погодитися з думкою Г. Дичковської: “Легко бути гуманістом, сидячи в комфорті і попиваючи каву. Залишатися гуманістом в умовах тотального двостороннього геноциду значно важче” [9, с. 981].
5. Після закінчення Другої світової війни інтелектуальний провід українського національно-визвольного руху закономірно більше концентрувався на організації боротьби з радянським режимом, ніж на розробці проблем розбудови державного механізму, що ускладнює дослідникам аналіз державотворчих ідей, проте не є суттєвою перешкодою до визначення засадничих принципів державного будівництва. Так, у “Роз’ясненні Проводу ОУН на Українських Землях” (1950 р.) стверджувалося, що “безкласове суспільство” (основа майбутнього політичного режиму) - це суспільство “Без визискувачів і визискуваних, суспільство вільних не експлуатованих селян, робітників і трудової інтелігенції” [10, с. 10-12].
6. Проблему майбутнього політичного режиму активно обговорювали публіцисти організації на рідних землях та ЗЧ ОУН. Так, один з очільників ОУН О. Дяків писав, що демократію потрібно взяти за основу політичного режиму, але слід добре продумати її конкретну форму, бо вона може мати і негативні тенденції через різноманітні вади державної системи та низьку політичну культуру громадян. Автор доходить висновку, що ОУН завжди стояла за добро громадян, а це - одна з головних рис демократії [7, с. 308].
7. Що ж стосується форми правління в майбутній Українській державі, то на думку авторитетного дослідника В. Трохимовича, знайти в офіційних оунівських документах відповідь на це запитання достатньо складно. Тому лише в працях поодиноких публіцистів знаходимо розкриття певних аспектів піднятої наукової проблеми. Так, проаналізувавши статтю одного з чільних ідеологів ОУН Петра Полтави “За тип організованої демократії в майбутній незалежній українській державі” (1949 р.), можна дійти до наступних узагальнень:
- по-перше, пропонувалася концепція парламентської демократичної республіки. Петро Полтава вважав, що закони лише тоді виконують без відхилень, коли цей процес контролює законодавець, звідси виконавча влада повинна підпорядковуватися законодавчій;
- по-друге, депутатів парламенту слід обирати з представників політичних партій на загальних прямих рівних виборах (по пропорційній системі). П. Полтава обстоював думку, що до виборів слід було допускати лише ті партії, чиї програми не містять антидержавних положень та які зібрали не менше двох мільйонів підписів громадян [12, арк. 274-285]. Після виборів партії-переможці зобов’язувалися утворити парламентську більшість, яка розробить “Декларацію єдиної національної політики” та зобов’яжеться її виконувати [7, с. 310]. На думку П. Полтави це матиме такі наслідки: 1) існуватимуть чіткі напрямки розвитку держави, які позбавлять труднощів у законодавчій роботі; 2) глава держави одержить право розпускати парламент у разі, якщо більшість не сформується та не буде оприлюднено “Декларацію”, і самостійно формувати виконавчу владу до повторних виборів; 3) реалізовувати політику парламенту мав би уряд, сформований з представників партій, що перемогли, або однієї партії, що отримала більшість голосів, причому парламент не мав би права висловити вотум недовіри урядові [7, с. 311]. Водночас, залишилися відкритими питання одно- чи двопалатності парламенту, повноважень Президента (глави держави), глави уряду.
8. Вищевикладене дає підстави для загальних висновків:
1) державотворчі ідеї генеровані інтелектуальною елітою націоналістичного руху пройшли суттєву еволюцію, що зумовлювалося як змінами європейської геополітики, так і внутрішніми умовами боротьби. Вирізняється глибина та теоретичний рівень розробок, своєрідність, оригінальність ідей оунівців, не сліпе рецепіювання чужих ідей, а творчих підхід із врахуванням реалій національно-визвольного руху;
2) в теоретико-програмовій спадщині націоналістичного руху проблемі політичного режиму приділялася основна увага;
3) на 1939 рік пануючою була доктрина “націократичної” держави з авторитарним політичним режимом, винятковою роллю ОУН у суспільстві, запереченням загальних виборів та суспільної рівності людей [11, с. 210];
4) у повоєнний період пануючою була концепція “поміркованого” демократичного політичного режиму, який базувався на принципах багатопартійності, загальних прямих виборів, дотриманням усіх прав і свобод громадян з боку держави.
5) стосовно форми правління ОУН (б) (програма II Великого Збору ОУН 1941 р.), проглядаються риси авторитарного політичного режиму і водночас ознаки республіканської президентської форми з поділом влади на три гілки та місцевим самоврядуванням;
6) майбутня форма правління, запропонована ОУН (м) і закріплена в її програмі, за своїм змістом, з певними застереженнями, наближалася до конституційної монархії [11, с. 211];
7) повоєнні суспільно-політичні позиції обидвох середовищ ОУН зазнали змін стосовно форми правління. Запропонований устрій містив усі ознаки республіканського, проте зміни все ще залишалися половинчастими, залишаючи за державою механізми контролю за життям громадян. Найбільш адекватною, на думку дослідника А. Рибака, діячі ОУН бачили авторитарну демократію: з одного боку - з участю народу у формуванні влади, з іншого - із сильною владою. Отже проблемі політичного режиму, діячі ОУН приділяли першочергову увагу, тоді як питання конкретної форми правління не було принциповим.
Джерела:
1. Реєнт О.П. Україна в імперську добу (XIX - початок XX) / О.П. Реєнт. Інститут історії НАН України. - К., 2003. - С. 7.
2. ОУН в світлі постанов Великих Зборів, Конференцій та інших документів з боротьби 1929-1955 р. Збірка документів. Вид-ня ЗЧ ОУН, 1955. – С. 48-57.
3. Мороз В. Місцеве самоврядування в діяльності ОУН / В. Мороз. Самоврядування та самоорганізація територіальних громад. Мат-ли наук.-практ. конф. 24-25 червня 1999 р. - Львів, 1999. - С. 29.
4. Штикало Д. Новітні даноїди / Д. Штикало // Студентських шлях. - 1932. - Ч. 11-12. - С. 256.
5. Кентій А. Збройний чин українських націоналістів / А. Кентій. - К.: Знання, 2003. – С. 256.
6. Патриляк І. Державне будівництво в планах ОУН (травень 1941 року) / І. Патриляк // Київська старовина. - 2003. - № 2. - С. 90, 91.
7. Трохимович В. Державотворчі ідеї Проводу ОУН в Україні (1940-1950) / В. Трохимович // Український визвольний рух / Центр досліджень визвольного руху, Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України. - Львів, 2007. - Збірник 10: До 100-річчя від дня народження Романа Шухевича. - С. 301-302, 308, 310, 311.
8. Уточнення і доповнення до програмових постанов Третього Надзвичайного Великого Збору ОУН (1950) // ОУН в світлі постанов Великих Зборів, Конференцій та інших документів з боротьби 1929-1955 р. Збірка документів. Вид-ня ЗЧ ОУН, 1955. - С. 99-112.
9. Дичковська Г. Світоглядні концепції Петра Полтави / Г. Дичковська // Визвольний шлях. - 1995. - № 8. - С. 981.
10. Роз’яснення Проводу Організації українських націоналістів на Українських Землях в деяких ідеологічних, програмових і політичних питаннях (1950) // Сурма. - 1950. - Ч. 25. - С. 10-12.
11. Рибак А.І. Концепція української держави в ідеології ОУН (1939-й - 1950-ті роки): дис…канд. політ. Наук: 23.00.01 / Національний ун-т “Острозька академія”. - Острог, 2007. - С. 210, 211.
12. П.П. За тип організованої демократії в майбутній незалежній українській державі // Галузевий державний архів Служби Безпеки України (далі - ГДА СБ України). - ф. 13. - спр. 372. - т. 11. - арк. 274-285.
13. Шлях перемоги. – 2006. – 18 жовтня. – С. 2.
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
