Апеляційні вимоги відповідають по суті і за завданням позовним вимогам. Вони повинні визначати бажане рішення суду (відповідно до принципу диспозитивності суд є пов’язаним вимогами скаржника). Оскільки форми оскарження в цивільному процесі можуть бути реформаційними чи касаційними, то і вимогами скаржника можуть бути вимоги про зміну чи про скасування оскарженого рішення. Отже, якщо вимагається зміна, то суд повинен замість оспорю ванного рішення винести інше. Тому вимоги про зміну рішення повинні передбачати формулювання бажаного рішення (можливо також, що вимоги скаржника будуть відсилати до позовних вимог: наприклад, „прошу скасувати рішення про відмову в позові як безпідставне і задовольнити позовні вимоги в повному обсязі”).
Апеляційні вимоги повинні бути „належними", тобто виходячи з підстав оскарження і з наданих суду процесуальних засобів повинно випливати, що зміна чи скасування рішення, про які просить заявник, є можливими. Вимога про скасування рішення повинна ставитися тоді, коли через відсутність певної передумови виникнення процесу або через якусь іншу підставу недійсності відповідний процес повинен бути визнаний недійсним і тому суд апеляційної інстанції взагалі не може винести нове рішення. Проте часто суд апеляційної інстанції скасовує рішення і тоді, коли для цього немає достатніх підстав. З аналізу норм інституту апеляційного провадження можна зробити висновок, що законодавець при визначенні повноважень апеляційної інстанції перевагу надає ухваленню нового рішення перед скасуванням рішення і направленням справи на новий судовий розгляд. Це сприяє процесуальній економії і випливає з повноваження апеляційного суду самостійно досліджувати докази і встановлювати нові факти. Проте на практиці апеляційні суди дуже часто скасовують рішення і передають справу на новий судовий розгляд без достатніх на це підстав, незважаючи на те, що вичерпний перелік підстав для цього вказаний в ст. 311 Цивільно-процесуального кодексу України (ЦПК). Це затягує розгляд справи і тому видається, що така ухвала може бути об'єктом оскарження в касаційному порядку, оскільки постановлена з порушенням норм процесуального права.
Отже, апеляційні вимоги повинні відповідати підставам оскарження: якщо підставами оскарження є необґрунтованість рішення суду або порушення чи неправильне застосування норм матеріального права, а також рішення суду, то апеляційною вимогою повинна бути вимога про зміну рішення суду. Якщо ж апелянт просить в такому разі про скасування рішення і направлення справи на новий розгляд, то його вимоги є неналежними і апеляційний суд не пов'язаний із ними, оскільки в даному разі він повинен керуватися імперативною нормою, яка визначає його компетенцію.
Скаржник обов'язково повинен вказати, в якій частині рішення підлягає зміні чи скасуванню, тобто зазначити межі апеляційних вимог, які є обов'язковими для суду. Це є важливою гарантією дії принципу диспозитивності в апеляційній інстанції - особа сама визначає для себе межі правового захисту, суд не може вирішити щодо того, про що особа не просила. З цього правила випливає, що апеляційний суд не може погіршити становище апелянта порівняно із рішенням суду першої інстанції. Проте правило щодо пов'язаності суду вимогами скаржника не повинно діяти у випадку виявлення апеляційним судом в процесі розгляду справи підстав недійсності процесу, які імперативно виписані в ст. 311 ЦПК. В разі виявлення судом таких підстав рішення суду завжди повинно скасовуватися і передаватися на новий судовий розгляд.
e-mail: nik.iriwka@rambler.ru
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
