Проведення в Україні судової реформи відображає прогрес вітчизняної судової влади від механізму державного примусу до інструменту правосуддя та узгодження інтересів різних соціальних груп, який повинен забезпечувати високу ступінь справедливості. І, незважаючи на всі негаразди, українському законодавцю все ж вдалося досягти істотних результатів.
Цивілістичний процес в Україні зараз утворюють три складові: цивільне, господарське та адміністративне судочинство. Їм відповідають окремі галузі законодавства, основою кожної з яких виступає окремий кодифікований законодавчий акт (ЦПК України, ГПК України та КАС України). Проте всі ці види судочинства базуються на єдиних фундаментальних принципах, насамперед, на позові та позовному провадженні [1, с. 39], а отже, їх правова природа є спільною. Саме тому загальні інститути відповідних процесуальних галузей права мають більше схожих ознак, ніж відмінних. Таким чином, в процесуальному законодавстві України простежується взаємозв’язок таких категорій діалектики, як загальне і особливе. Зважаючи на це, сутність проблематики єдності і диференціації цивілістичного судочинства (процесу), в загальних рисах зводиться до пошуку оптимального співвідношення між загальним і особливим (спеціальним) в судових процедурах вирішення різних категорій справ.
Довгий час розвиток кожної галузі процесуального права в Україні відбувався автономно, без урахування єдності значної кількості їх правових проблем. Саме тому сучасний стан вітчизняного процесуального законодавства можна охарактеризувати як концептуальну роз’єднаність процесуальних кодексів. Така роз’єднаність процесуального законодавства породжує численні проблеми, що стосуються його застосування, насамперед, при розмежуванні сфер юрисдикції. ЦПК України, ГПК України та КАС України повинні утворювати єдину і цілісну систему законодавчого регулювання цивілістичного судочинства і між ними не повинно виникати жодних протиріч. Однак цей фактор ігнорується вітчизняним законодавцем, а процесуальна наука, замість того, щоб передувати законодавцю, змушена його наздоганяти. Саме тому концептуальне обґрунтування новел процесуального законодавства здійснюється переважно не до їх прийняття, а вже після, не тільки вступу в силу, а й певної апробації в судовій практиці. Така методологічна помилка може породжувати дисбаланс як в процесуальному регулюванні, так і в застосуванні судами норм процесуального права.
Зазначені обставини зумовлюють необхідність продовження наукового обґрунтування теоретико-методологічних основ уніфікації цивільного, господарського та адміністративного судочинства в Україні. Варто звернути увагу на те, що ця проблематика не є новою для процесуальної науки, оскільки процесуалісти вже тривалий час приділяють їй увагу. Однак, в цілому, кількість наукових робіт з означеної проблематики не є значною і деякі принципові питання по уніфікації цивілістичного судочинства, зокрема щодо її передумов поняття і ознак залишаються малодослідженими. В свою чергу, науковий концепт уніфікації цивілістичного судочинства може і повинен стати основою продовження судової реформи в Україні.
Перейдемо до розгляду поняття уніфікації цивілістичного процесу та відповідних процесуальних галузей законодавства. Незважаючи на широке значення терміна «уніфікація» щодо права, в юридичній науці і джерелах права, поняттям «уніфікація» зазвичай позначають діяльність приватних організацій, а також компетентних органів держави або декількох держав, спрямована на вироблення правових норм, одноманітно регулюючих певні види суспільних відносин [2]. Таким чином, традиційне значення цього поняття зводиться не до загального (універсального, нормативного) характеру правового впливу на суспільні відносини, а до одного з напрямків (способів) правотворчої діяльності.
Здійснення уніфікації права, переважно на міжнародному рівні, не означає неможливість здійснення уніфікації у внутрішньому праві, тобто праві однієї країни. Необхідність в такій уніфікації може виникнути тоді, коли регулювання схожих суспільних відносин різними нормативними актами, має відмінності. Саме така ситуація спостерігається зараз в Україні у сфері цивільного, адміністративного і господарського процесуального законодавства. Довгий час, фактично до 2010 року, галузеве процесуальне законодавство розвивалося переважно автономно і незалежно один від одного. Це тільки посилювало його диференціацію в процесуальних кодексах, і, зрештою, призвело до роз’єднаності і відсутності збалансованості процесуально-галузевого регулювання, що ускладнює доступ в Україні до правосуддя. Таким чином, диференціація галузевого процесуального законодавства, що регулює подібні процесуальні відносини, породила питання про його уніфікацію.
Норми процесуального права, порівняно з нормами матеріального права, є більш універсальними, тому їх загальна придатність до уніфікації вище. Внаслідок цього, в порядку кожного виду цивілістичного судочинства, можуть розглядатися різні за своєю матеріально-правовою природою спори. Основою уніфікованості цивілістичних галузей процесуального права є те, що кожна з них як основна форма розгляду та вирішення спорів, незалежно від юрисдикції, включає позовне провадження.
Становлення судочинства і розвиток процесуального законодавства після здобуття Україною незалежності, поєднує в собі їх диференціацію та уніфікацію. Особливо це характерно для становлення господарського судочинства та відповідного процесуального законодавства. Так, в спадок від СРСР незалежній Україні дісталася не тільки судова система, а й органи арбітражу. Це було пов’язано з тим, що в СРСР вирішення спорів між юридичними особами здійснювалося в основному не судами, а органами арбітражу. Існування таких квазісудових, а по суті, адміністративних органів, зумовлювалося умовами планової системи економіки з монопольним власником засобів виробництва (державою), при яких не могла йти мова про виникнення класичного спору між суб’єктами господарювання [3, с. 25, 27].
Однак економічні зрушення в СРСР незадовго до його розпаду привели до необхідності створення правосуддя у господарських спорах, результатом чого стало реформування органів державного арбітражу в систему арбітражних судів. Законодавчим втіленням цієї реформи в УРСР стало прийняття 04.06.1991 р Закону УРСР «Про арбітражний суд». На підставі цього Закону незабаром після проголошення Україною незалежності було прийнято Арбітражний процесуальний кодекс України від 06.11.1991 р № 1798-ХII. Згідно Закону України від 13.05.1997 р № 251/97-ВР, в тексті Арбітражного процесуального кодексу України слова «арбітр», «арбітри» були замінені словами «суддя», «судді», у відповідних відмінках, а слова «арбітражна колегія» замінено словами «судова колегія». При проведенні так званої «малої судової реформи» 2001 року, арбітражний процес був перейменований в господарський. Надалі, особливо при проведенні судової реформи 2010 року, господарський процес набував все більше ознак цивільного процесу. Тому, в даний час, незважаючи на те, що, в цілому, ГПК України, на відміну від ЦПК України, не відповідає сучасним економічним реаліям та європейським стандартам судочинства, багато норм ГПК України та ЦПК України, особливо ті, які стосуються перегляду судових рішень, є уніфікованими.
У зв’язку з цим, весь процес становлення господарського судочинства та господарського процесуального законодавства в Україні, в загальних рисах вказує на їх наближення (гармонізацію) відповідно до цивільного судочинства і з цивільним процесуальним законодавством України. Подібна уніфікація характерна і для цивілістичного процесу в Російській Федерації. Так, російська дослідниця Н.О. Громошіна уніфікацію цивільного та арбітражного процесів в РФ розглядає як унікальний приклад уніфікації судових процесів [4, с. 24-25].
Загальна уніфікація процесуального законодавства дозволяє спростити процесуальну діяльність і усунути штучні і здебільшого непотрібні відмінності між цивілістичні процесами. Саме тому ідея доцільності поглиблення уніфікації норм процесуальних кодексів України останнім часом стала всеохоплюючою серед практикуючих юристів, державних діячів і вчених-процесуалістів. Так, першочерговою необхідністю уніфікації загальних процедур розгляду різних категорій справ (насамперед, процедур розгляду цивільних, адміністративних і господарських справ, процедур вирішення відводів, зміни підсудності тощо) відзначив VIII (позачерговий) з’їзд суддів України у своїй заяві від 07.12.2007 «Про концептуальні засади подальшого здійснення судової реформи в Україні» [5].
Процесуальна уніфікація відбувається не тільки як процес посилення загальної однаковості правового регулювання різних видів цивілістичного судочинства. Не менш важлива уніфікація всередині цих судових проваджень, що передбачає уніфікацію на рівні процесуальних інститутів і окремих правових норм [4, с. 24-25]. Така уніфікація правового регулювання може мати як загальний, так і окремий (обмежений, спеціальний) характер.
Необхідно відзначити, що сучасна законотворча діяльність в Україні спрямована не на загальну уніфікацію цивільного, господарського та адміністративного судочинства, а на уніфікацію їх окремих процедур. Ця тенденція особливо яскраво проявилася при здійсненні так званої «судової реформи 2010 року», законодавчим втіленням якої стало прийняття Закону України «Про судоустрій і статус суддів». Цим Законом не тільки закріплювалися основні засади судочинства, а й вносилися суттєві зміни в процесуальні кодекси. Аналіз таких законодавчих змін дозволяє стверджувати, що тенденція до уніфікації цивілістичних судових проваджень в Україні утвердилася і чітко простежується не тільки в правовій науці, а й у правотворчості.
Література:
1. Комаров В. В. Цивільний процес у глобальному контексті // Право України. – 2011. – № 10. – С. 22-44.
2. Унификация: Википедия [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://ru.wikipedia.org/wiki/Унификация.
3. Притыка Д. Н. Хозяйственные споры и порядок их разрешения. К. : Урожай, 1988. – 174 с.
4. Громошина Н. А. Дифференциация и унификация в гражданском судопроизводстве: дис. … канд. юрид. наук. М., 2010. – 409 с.
5. Заява VIII (позачерговий) з’їзду суддів України від 07.12.2007 р. «Про концептуальні засади подальшого здійснення судової реформи в Україні» // Вісник Верховного Суду України. – 2007. – № 12. – С. 3.
|