:: LEX :: ЩОДО ПРАВОМІРНОСТІ ЗАСТОСУВАННЯ ГУМАНІТАРНОЇ ІНТЕРВЕНЦІЇ У МІЖНАРОДНОМУ ПРАВІ
   
 
  Головна
  Як взяти участь в науковій конференції?
  Календар конференцій
  Акція! 100 грн на мобільний
  Наші збірники

Актуальні дослідження правової та історичної науки (випуск 27)

Термін подання матеріалів

17 листопада 2020

До початку конференції залишилось днів 19


  Наукові конференції
 

  Корисні правові інтернет ресурси
 

 Корисні лінки
 
Нові вимоги до публікацій результатів кандидатських та докторських дисертацій
Юридичний форум
Законодавство України
Єдиний державний реєстр судових рішень


 Лічильники


 Лінки


 Наша кнопка
www.lex-line.com.ua - Міжнародні науково-практичні інтернет-конференції за різними юридичними напрямками

ЩОДО ПРАВОМІРНОСТІ ЗАСТОСУВАННЯ ГУМАНІТАРНОЇ ІНТЕРВЕНЦІЇ У МІЖНАРОДНОМУ ПРАВІ
 
10.11.2017 09:51
Автор: Хріщева Олександра Георгіївна, студентка 3-го курсу економіко-правового факультету Одеського національного університету імені І.І. Мечникова
[Секція 2. Конституційне право. Конституційне процесуальне право. Міжнародне право]

Протягом останніх десятиліть ми можемо спостерігати часті спалахи етнічних та релігійних конфліктів, які іноді переходять в дуже запеклі протистояння.

Під час цих конфліктів відбуваються масові порушення основних прав великої кількості людей. Тому невипадково те, що світова спільнота шукає засоби протидії таким проявам. Одним з найбільш суперечливих засобів захисту прав людини, що викликає в сучасній теорії і практиці міжнародного права серйозні дискусії з приводу його легітимності, є гуманітарна інтервенція або гуманітарне втручання.

Питання гуманітарної інтервенції були і є об'єктом наукових досліджень. До окремих аспектів зазначеної проблеми звертаються у своїх працях О. Ганзенко, Ж. Баранін, М. Новосьолов, В. Мотиль, Л. Тарасова, В. Грохотова, А. Мойсеєнко та інші.

Метою статті є з'ясування правомірності застосування гуманітарних інтервенцій у міжнародному праві та вирішення таких завдань: визначити сутність поняття «гуманітарна інтервенція» та його ознаки; окреслити основні суперечності щодо легітимності застосування гуманітарних втручань.

«Гуманітарна інтервенція» не має чіткого нормативного закріплення у міжнародному праві [1, с. 8]. Загальновизнаного міжнародного документа, в якому наводилося б вичерпне поняття гуманітарної інтервенції (подібно визначенню агресії у резолюції Генеральної Асамблеї ООН, що була прийнята в 1974 р), на жаль, немає.

Погоджуємось із думкою Л. Тарасової, що «у самому понятті «гуманітарна інтервенція» є внутрішнє протиріччя» [2, с. 99], яке англійський професор Фрідман назвав одночасною присутністю двох смислів. Перший смисл визначає характер акції, яка застосовується в ім'я підтримання миру та стабільності. Другий полягає в грубому порушенні суверенітету держави.

В міжнародно-правовій літературі немає одностайності також з приводу поняття та ознак гуманітарної інтервенції. Автори притримуються різних позицій у цьому питанні.

На нашу думку, одне з найбільш повних визначень гуманітарної інтервенції було закріплено у спільній доповіді двох голандських неурядових організацій – Консультативного комітету з прав людини і зовнішньої політики та Консультативного комітету з питань публічного міжнародного права.

У доповіді гуманітарна інтервенція визначається як «загроза або використання сили однією або більше державами в межах території іншої держави з єдиною метою зупинити або запобігти великомасштабним, серйозним порушенням основних прав людини, які мають місце або здійснення яких в найближчому майбутньому очевидно, незалежно від громадянства, зокрема до таких прав особливо належить право індивідів на життя, у випадках, коли загроза або використання сили здійснюються або без попереднього отримання повноважень від компетентних органів ООН, або без дозволу законного уряду країни, на території якої інтервенція мала місце» [2, c. 100].

Проаналізувавши зазначене визначення, ми пропонуємо виокремити наступні обов'язкові ознаки гуманітарної інтервенції:

– військовий характер акції;

– відсутність згоди законного уряду держави – об'єкта інтервенції;

– гуманітарний характер, тобто наявність спеціальної мети — припинення грубих порушень прав людини чи військових злочинів (геноцид, етнічні чистки тощо);

– відсутність санкції Ради Безпеки ООН на проведення операції.

Проте, ми не погоджуємось із останньою ознакою, адже у разі відсутності санкції Ради Безпеки на проведення операції незрозуміло, який саме суб'єкт буде вирішувати питання щодо застосування гуманітарної інтервенції та наскільки це застосування буде вважатися правомірним.

Концепція гуманітарної інтервенції активно застосовувалася у практиці міжнародних відносин для захисту національних і релігійних меншин до XX століття [3, c. 34]. Проте відомі юристи-міжнародники Браунлі і Хамфрей прийшли до висновку, що насправді всі інтервенції того часу відбувалися в політичних цілях, далеких від ідей гуманізму.

Становище змінилося після Другої світової війни та утворення Організації Об'єднаних Націй. З цього періоду право на застосування сили в міжнародних відносинах піддається серйозним обмеженням. Статут ООН надає виключно Раді Безпеки, а не окремим державам, право визначати існування будь-якої загрози миру, порушення миру чи акту агресії та приймати рішення про застосування санкцій, зокрема військову силу.

Яскравим та доволі дискусійним прикладом невиправданого, з нашої точки зору, застосування гуманітарної інтервенції, санкціонованої Резолюцією Ради Безпеки ООН, є інтервенція в Лівії (2011 рік), яка  справила величезний дестабілізуючий вплив на розвиток ситуації в регіоні, призвела до повалення режиму Муаммара Каддафі, масових заворушень і фактичного розпаду колись процвітаючої за африканськими мірками держави. Незважаючи на проголошений мотив втручання – захист прав людини, сили міжнародної коаліції (в першу чергу держави-учасниці блоку НАТО) не змогли забезпечити відповідність інтервенції міжнародним нормам про права людини.

Втім практика міжнародних відносин другої половини ХХ та нинішнього століття свідчить про численні приклади неправомірного застосування військової сили державами в «гуманних цілях»  із порушенням Статуту ООН та без санкції Ради Безпеки.

Так, після вторгнення ряду арабських держав на територію Палестини у 1948 році Єгипет заявив про свою участь в інтервенції для захисту життя та власності арабів, які проживають в Палестині; гуманітарна інтервенція в Сомалі та Іраку (1991 р.), НАТО в Югосавії (1999 р.), вторгнення збройних сил США та Великобританії в Ірак (2003 р.) тощо.

Головним протиріччям у правовому регулюванні питання про гуманітарне  втручання є колізія між принципом невтручання у внутрішні справи держави та принципом дотримання і поваги прав та основних свобод людини.

Противники концепції гуманітарної інтервенції наполягають на непорушності принципу невтручання у внутрішні справи держави як основи міжнародного права, тоді як її прибічники кажуть про те, що в сучасних умовах зазначений принцип необхідно переглянути і обмежити, адже першорядне місце в міждержавних відносинах повинен зайняти принцип дотримання і поваги прав та основних свобод людини.

Концепція суверенітету проголошує принцип невтручання у внутрішні справи держави і кваліфікує втручання як акт агресії. Суверенітет має не тільки  зовнішньополітичну складову, а й внутрішню, яка накладає на національні уряди зобов'язання щодо захисту своїх громадян. Масштабні порушення прав людини, масові людські жертви, що відбуваються при потуранні або недієздатності, а іноді і з ініціативи уряду, є не тільки очевидним нехтуванням людської гідності, але й нехтуванням самого принципу суверенітету [4, c. 243].

Прихильників гуманітарного втручання не бентежить протиріччя їх концепції основним принципам міжнародного права, таким як: незастосування сили або погрози силою, суверенної рівності держав, невтручання у внутрішні справи держави і мирного вирішення міжнародних спорів. На думку теоретиків гуманітарної інтервенції, значення цих міжнародно-правових принципів нівелюється концепцією універсальності прав людини.

Сенс цієї концепції полягає в тому, що всі держави, які взяли на себе зобов'язання поважати Статут ООН, Загальну декларацію прав людини 1948 р, та інші документи, що проголошують універсальні і невід'ємні права людини, одночасно взяли на себе міжнародно-правове зобов'язання гарантувати закріплені в них права людини і визнали, що ця сфера не є предметом їх виключної компетенції. Тобто порушення прав людини, гуманітарна катастрофа ніколи не може вважатися суто внутрішньою справою тієї чи іншої держави [2, c. 102].

Наразі багато державних діячів і вчених  продовжують сперечатися щодо правомірності гуманітарної інтервенції, яка не раз використовувалася окремими державами як привід для застосування збройної сили.

Таким чином, ми вважаємо, що гуманітарна інтервенція – це загроза або використання сили однією або більше державами, яке здійснюється в межах території іншої держави з єдиною метою зупинити або запобігти великомасштабним, серйозним порушенням основних прав людини, які мають місце або здійснення яких в найближчому майбутньому очевидно, без дозволу законного уряду країни, на території якої інтервенція мала місце. Провідними суперечностями у правовому регулюванні питання про гуманітарну інтервенцію є відсутність її чіткого нормативного закріплення у міжнародному праві, а також протиріччя концепції гуманітарної інтервенції основним принципам міжнародного права, що свідчить про неправомірність такого втручання.

Враховуючи історичні приклади застосування гуманітарної інтервенції, можна зробити висновок, що у сучасному світі склалася реальна загроза використання прав людини як прикриття насильницьких дій щодо суверенних держав.

Література:

1.Грохотова В.В. Становлення і розвиток концепції «гуманітарної інтервенції» [Текст]/ В.В. Грохотова // Історія держави і права. – 2010. – № 5. – С. 8–12.

2.Тарасова Л.М. До дискусії про правомірність гуманітарної інтервенції [Текст]/ Л.М. Тарасова // Вісник Волгоградського державного університету: Серія: Юриспруденція. – 2011.– №1. – С. 99–105.

3.Абашидзе А.Х. Захист прав меншин з міжнародного і внутрішньодержавного права / А.Х. Абашидзе. – М.: Права людини, 1996. – 476 с.

4.Іноземцев В.Л. Гуманитарні інтервенції: поняття, задачі, методи [Текст]/ В.Л. Іноземцев // Космополіс. – 2005. – № 1(11).– С.240–247.

_______________________________

Науковий керівник: Нігреєва Олена Олександрівна, кандидат юридичних наук, доцент кафедри загальноправових дисциплін та міжнародного права Одеського національного університету імені І.І. Мечникова



допомогаЗнайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter




 Інші наукові праці даної секції
СПІВРОБІТНИЦТВО УКРАЇНИ ТА МІЖНАРОДНОГО ВАЛЮТНОГО ФОНДУ
16.11.2017 22:39
МІЖНАРОДНО-ПРАВОВИЙ РЕЖИМ АРКТИКИ
16.11.2017 22:27
МІЖНАРОДНО-ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ КОСМІЧНОГО ТУРИЗМУ
16.11.2017 22:16
ЗАХИСТ ГРОМАДЯНАМИ СВОГО ПРАВА НА ОСВІТУ
16.11.2017 22:10
МИРНІ ЗАСОБИ ВИРІШЕННЯ МІЖНАРОДНИХ СПОРІВ
16.11.2017 21:54
ПРАВОВІ ПРОБЛЕМИ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ СУДОВОЇ ВЛАДИ В УКРАЇНІ
06.11.2017 23:49




© 2006-2020 Всі права застережені При використанні матеріалів сайту посилання на www.lex-line.com.ua обов’язкове!


 Голосування 
З яких джерел Ви дізнались про нашу конференцію:

соціальні мережі;
інформування електронною поштою;
пошукові інтернет-системи (Google, Yahoo, Meta, Yandex);
інтернет-каталоги конференцій (science-community.org, konferencii.ru, vsenauki.ru, інші);
наукові підрозділи ВУЗів;
порекомендували знайомі.
з СМС повідомлення на мобільний телефон.


Результати голосувань Докладніше