В роки Другої світової війни українсько-польські суперечності загострилися і вилилися у кривавий збройний конфлікт. У ньому найактивнішу участь приймали мілітарні формації обох сторін – Українська Повстанська Армія (УПА) та Армія Крайова (АК). Однак, ситуація почала змінюватись після відновлення на західноукраїнських землях радянської влади, яка прагнула ліквідувати і український національно-визвольний рух, і польське підпілля. Наявність спільного ворога сприяла пошуку шляхів примирення між УПА і АК. Спроби порозуміння між колишніми противниками мали місце, зокрема, на території Станіславщини. Однак, інформація про них є дуже фрагментарною.
Під час «процесу шістнадцяти» колишній комендант Львівського регіону організації «Незалежність» («Не») (створена на базі АК) Фелікс Янсон («Кармен») свідчив: «Незадовго до мого арешту, в січні 1945 р., комендант Станіславівського військового округу Герман («Глобус») поінформував мене, що в Інспектораті Коломия з’явилася дружина якогось полковника УПА […] і від імені свого чоловіка запропонувала укладення угоди про спільні дії проти Червоної Армії. Герман запитав мене що робити. Дозволив йому приступити до вступних переговорів із УПА, ставлячи умову негайного припинення боротьби проти поляків, обіцяючи зі свого боку припинення боротьби проти українського населення. Також доручив Германові («Глобусу»), щоб у випадку припинення ними боротьби домовився із командуванням УПА щодо взаємного інформування про загрозу з боку Червоної Армії. У зв’язку з моїм арештом не знаю результатів тих переговорів» [1, с. 81].
У своїх спогадах керівник осередку АК-«Не» у Биткові Станіслав Косіба згадує про ініціативу зі сторони УПА припинити протистояння і об’єднати сили для боротьби з «росіянами». Він отримав грипс із такою пропозицією уже будучи в ув’язненні у Станіславі. Сталося це не раніше травня 1945 р. На жаль, С. Косіба не пам’ятає прізвища адресанта грипсу, а тільки повідомляє, що він надійшов від керівництва УПА «того району, який він (С. Косіба – Р.Т.) мав». Відповідь на пропозицію була негативною, оскільки С. Косіба вважав, що вже «запізно». Водночас він відкидав можливість радянської провокації у випадку зі згаданим грипсом [2, с. 7].
У звіті провідника ОУН Карпатського краю Ярослава Мельника («Роберта») повідомляється про переговори з польським підпіллям, які відбулися 6 липня 1945 р. на Станіславщині. Вони носили «вступно-інформативний характер». Представники АК визнали польсько-українське протистояння непродуктивним і засудили його. Справа майбутніх кордонів не обговорювалась. Поляки відповіли ствердно на пропозицію підпорядкувати відділи АК в Галичині диспозиційному штабу УПА, але дане питання мало бути предметом переговорів між керівництвами обох сторін. Також обговорювались «справи локальних взаємовідносин та ліквідації вислужницького елементу, без огляду на національне походження», з чим представники АК погодились. Передбачалось, що на протязі двох тижнів польська сторона зв’яжеться із своїм керівництвом, повідомить йому про результати переговорів і отримає подальші вказівки [3]. Водночас потрібно зауважити, що згадані перемовини велися не уповноваженими керівництвом АК, а лише представниками однієї із локальних груп польського підпілля [4, с. 192].
Дуже скоро створення спільного антирадянського фронту УПА і АК на західноукраїнських землях стало неможливим. Внаслідок репатріації місцевого польського населення та безперервних репресій з боку радянських органів держбезпеки діяльність польського підпілля на цих теренах ставала проблематичною. За таких обставин комендант Львівського регіону АК-«Не» полковник Ян Владика («Яніна) у серпні 1945 р. вирішив розпочати ліквідацію підпорядкованих йому конспіративних структур. Одночасно ним був виданий наказ про евакуацію людей на західні землі Польщі [5, с. 159-160].
Отже, не дивлячись на те, що перемовини між УПА і АК-«Не» на Станіславщині не принесли якихось конкретних результатів, вони засвідчили усвідомлення і українською, і польською сторонами безперспективності продовження збройного конфлікту та необхідності об’єднання зусиль для боротьби зі спільним ворогом – радянським режимом.
Література:
1. Motyka G., Wnuk R. Pany i rezuny. Współpraca AK-WiN i UPA 1945-1947. – Warszawa: Oficyna Wydawnicza Volumen, 1997. – 212 s.
2. Archiwum Ośrodka KARTA, Relacja spisana Stanisława Kosiby, sygn. AW I/372, 19 s.
3. ГДА СБУ – Ф. 13. – Спр. 376. – Т. 34 (Протокол з розмови з поляками в Станиславівщині з 6.VII.1945). – Режим доступу: http://avr.org.ua/index.php/viewDoc/2718/ (дата звернення: 15.09.2018 р.).
4. В’ятрович В. Друга польсько-українська війна 1942-1947. – К.: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2011. – 288 с.
5. Balbus T. «Ostatni kapitanowie». Epilog Komendy Obszaru Lwowskiego «Nie» ewakuowanej na ziemie zachodnie Polski / Balbus T. // Pamięć i Sprawiedliwość. – 2002. – T. 1. – № 2. – S. 157-177.
___________________
Науковий керівник: Комар Володимир Леонович, доктор історичних наук, професор, Державний вищий навчальний заклад «Прикарпатський національний університет ім. В. Стефаника»
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
