:: LEX :: ОСОБЛИВОСТІ ВИНИКНЕННЯ І РОЗВИТКУ РИТОРИКИ В СТАРОДАВНЬОМУ РИМІ
   
 
  Головна
  Як взяти участь в науковій конференції?
  Календар конференцій
  Акція! 100 грн на мобільний
  Наші збірники

Актуальні дослідження правової та історичної науки (випуск 32)

Термін подання матеріалів

13 травня 2021

До початку конференції залишилось днів 22


  Наукові конференції
 

  Корисні правові інтернет ресурси
 

 Корисні лінки
 
Нові вимоги до публікацій результатів кандидатських та докторських дисертацій
Юридичний форум
Законодавство України
Єдиний державний реєстр судових рішень


 Лічильники


 Лінки


 Наша кнопка
www.lex-line.com.ua - Міжнародні науково-практичні інтернет-конференції за різними юридичними напрямками

ОСОБЛИВОСТІ ВИНИКНЕННЯ І РОЗВИТКУ РИТОРИКИ В СТАРОДАВНЬОМУ РИМІ
 
17.10.2018 18:57
Автор: Железняк Анна Володимирівна, студентка IІІ курсу юридичного факультету Тернопільського національного економічного університету
[Секція 7. Історія держави і права. Історія політичних і правових вчень]

Усім відомо, що риторика вважається однією із найдавніших наук. Вона займала вельми важливе місце у розвитку суспільства, культури, та самого людства.

Слід зазначити, що початком розвитку та зародження ораторського мистецтва була певна необхідність вирішення певного роду питань, та їх публічного обговорення. Важливу дань у розвиток ораторського мистецтва було внесено саме риторами Стародавнього Риму. 

Метою наукової розвідки є висвітлення особливостей виникнення та становлення риторики у Стародавньому Римі.

Дослідженням даного питання займалась велика кількість науковців, а саме С. Абрамович, О. Євченко, М. Микитюк, А. Михальська, М. Чікарьова, О. Сацюк, В. Ухач та ін. [6].

Слово «риторика» кожен з нас сприймає по-різному. Для одного воно асоціюється з бажанням опанувати ораторським мистецтвом, для іншого - воно виступає як синонім марнослів’я, базікання, третій – сприймає слово «риторика», «красномовство», «ораторське мистецтво» як синоніми.

Дослідника А. Михальська у книзі «Основи риторики» зазначає: «Сучасна риторика – це теорія та майстерність ефективної (доцільної, гармонізуючої) мови». Предметом сучасної риторики служать загальні закономірності мовленнєвої поведінки, що діють у різних ситуаціях спілкування, сферах діяльності, та практичні можливості використання їх для того, щоб зробити мову ефективною [2].

Войовничий і практичний Стародавній Рим холодно сприймав грецький культ краси у всьому, тому загалом продовжуючи з ІІ ст. до н.е. духовну культуру Греції, виробляв свій ораторський ідеал. Для римської ментальності не характерний культ гарного слова, звукової гармонії, насолоди пишномовністю. Політична система цієї могутньої імперії вимагала практичного красномовства в сенатських дебатах. Якщо у Стародавній Греції заняття риторикою мало масовий характер, то в Стародавньому Римі це було сферою законодавства, політики, влади – консулів і сенаторів. Політики сперечалися між собою, відстоюючи свої проекти і інтереси, а народ (плебс) реагував тільки шумом і криком на сходках (коміціях) [4, с. 26].

Після періоду недовіри до грецького риторичного досвіду римське суспільство кинулося його засвоювати, переймаючи всі види красномовства й основні типи промов (урочисті, політичні, судові). Римляни нічого нового до цієї класифікації не додали, а лише зміцнили її широкою практикою свого розвиненого суспільного життя. У другій половині II ст. до н.е. греки відновили свій вплив, і під їхньою егідою були виховані такі блискучі оратори Риму, як, наприклад, Цицерон, який виступав у час громадянських війн і політичної боротьби між республіканцями та прихильниками диктатури цезарів (імператорів). Цицерон висунув ідеал освіченого оратора-філософа, полум’яного патріота [1, с. 31].

Слід також зазначити, що процес становлення римської риторики збігається з часом протиборства азіанізму й аттикізму – двох стилів красномовства, що виникли у містах Малої Азії після втрати Грецією незалежності, з часу її підкорення Македонією [5, с. 3].

У Римі та провінціях аж до занепаду античної цивілізації викладали латинську та грецьку риторики. Так, відомий оратор тієї пори Авсоній зі вдячністю згадує про своїх викладачів у Бурдігалі (Галлія), відзначаючи, що вони, звичайно, досягали багатства, слави і спокійної старості. Останні століття Римської імперії позначені зрощенням риторики з античною системою життя та владою, що в очах християн було свідченням «реакційності» традиційного красномовства. Одним із свідчень цього є змагання в красномовстві між поетом Немесіаном та імператором Нумеріаном, що відбулося в 284 р. 

Навіть після Міланського едикту про рівноправність поганів та християн (313 р.) надаються привілеї риторам та лікарям (321 та 333 рр.). Визначною подією стало викладання риторики в Римі Патерою (338 р.) та Мінервієм (352 р.) [1, с. 35].

Цицерон (106 – 43 до н.е.) – учень Краса, був вихований у традиціях грецького красномовства. Його прагнення у житті чотирьох чеснот (мудрості, справедливості, мужності, помірності) знайшло втілення у промовах. Основа ораторського мистецтва, за Цицероном, полягає у досконалому знанні предмета, якщо за промовою немає глибокого змісту, засвоєного оратором, то словесне вираження – порожня балаканина. Найважливіші умови для оратора: природне обдарування, вивчення теорії, виконання вправ (практика). Красномовство, за Цицероном, – це не мета, а форма політичної діяльності; доля красномовства нерозривно пов’язана з долею держави. Трактати «Про оратора», «Брут» та «Оратор» якомога повніше розглядають мистецтво красномовства [3, с. 12-13].

Саме Цицерон – головний об’єкт захоплення і наслідування для європейської риторики. В епоху Відродження виник справжній культ Цицерона. Відзначаючи величезні можливості красномовства для впливу на маси людей і управління ними, Цицерон вважав його одним з головних знарядь держави. Тому він був переконаний в тому, що будь-який державний і громадський діяч повинен володіти мистецтвом публічної мови. 

Цицерон бачить в ідеальному ораторі людину-громадянина і мислителя, чоловіка слова і дії, який все підпорядковує суспільній місії, поєднуючи в собі чесність, високу мудрість, любов до істини, красномовство його повинно служити тільки високим і благородним цілям боротьби за спільне благо і вищу справедливість . Ідеал його – оратор-політик, що поєднує ораторські дарування з філософською глибиною знань [2].

Діонісій Галікарнаський (1 ст. до н.е.) – римський оратор. Він був прибічником аттичного напряму. У творі «Про сполучення слів» він виголошує свої естетико-риторичні погляди: «Більшість поетів і прозаїків, як філософи, так і оратори, добирають гарні і відповідні до змісту вирази, проте непродумано і без смаку поєднують їх, і нічого доброго від такої праці не виходить» [3, с. 12]. Із руйнуванням правильного сполучення слів руйнується сила і краса промови. Він вирізняє строгий стиль, середній стиль, вишуканий стиль або три роди сполучення слів: строге, квітчасте, загальне. 

Квінтіліан (35 – 100 рр. н.е.) – автор великого систематичного твору в 12 книгах, який отримав назву «Риторичні настанови». Цей твір враховує досвід класичної риторики й узагальнює власний досвід оратора як викладача й судового адвоката. Квінтіліан розробляє систему доведень і спростувань. Він вважає, що вивчення правил не може зробити людину оратором [3, с. 12-13].

Цицерон вимагає від оратора всебічного, вичерпного знання предмета. Квінтілліанівський ідеал оратора – чоловік, обдарований розумом від природи, прикрашений витонченими і різноманітними знаннями, високоморальний, оратор – стиліст. Оратор повинен володіти певним запасом знань і слів, які може використовувати в разі потреби. 

Загальна криза Римської імперії не могла не позначитися на духовному житті суспільства. Вона позначилась і на ораторському мистецтві, яке, втративши суспільне значення і стимул, стає все більш формальним, виявляється лише у словесних хитрощах. Легка, природна манера мови була втрачена, що викликало численні нарікання на адресу риторики. Культивування слова як мистецтва спричинило за собою забуття її основної функції – функції носія думки [2].

Відомим ритором цього періоду був захисник плебеїв Гай Гракх, високо оцінений Цицероном. Його промови є зразком римського патетичного стилю, про що свідчить уривок виступу Гракха після вбивства прихильниками сенатської олігархії рідного брата і в передчутті своєї трагічної смерті «Куди нещасний, подамся я? До кого звернутись? На Капітолій. Але він залитий кров’ю мого брата. Чи додому? Для того, щоб побачити матір, нещасну, в сльозах і принижену» [4, с. 26]. Цицерон згадував, що виголошене це було з таким виразом очей, таким голосом, що навіть вороги не могли утриматися від сліз. Давньогрецька риторика служила богам, тому шукала краси й пишності, а вже потім – гармонії, добра і істинності. Давньоримська ж мала пряме життєве призначення і йшла навпаки – від простоти і практичності до краси і пишності. Про це свідчить відомий афоризм Катона старшого: «Тримайтеся суті справи – слова знайдуться». Грецьку риторику називали античною, а римську азіатською [4, с. 26-27].

Підсумовуючи вищесказане можна дійти висновку, що для давноримської риторики характерними є кілька ознак. Одна з них – інвективність, тобто розвінчуваність. Інвективність зазвичай супроводжувалась іншою ознакою негоції, грубуватим гумором, який дуже подобався плебсу. 

З розповіді Плутарха відомо, що одного разу, коли римляни домагалися хліба, Катон, аби відвернути їх від бунту, почав промову словами: «Важке завдання, громадяни, говорити зі шлунком, у якого немає вух». Ще однією прикметною ознакою римської риторики є її афористичність: «Приватні злодії марнують життя в колодках і узах, громадські – у золоті й пурпурі» (Катон). Інші риторичні засоби – нагромадження дієслів, метафори, антитези – органічно ввійшли в римську риторику. Але основою її завжди були сумлінно дібрані і згруповані факти [4, с. 27].

Отже, можна вказати, що риторика у Стародавному Римі була могутнім засобом регулювання суспільних відносин. Ті, хто володіли ораторським мистецтвом користувались великою повагою серед населення. Для риторики того часу характерними були прийоми полеміки, гумор, логіка, а для ораторського мистецтва – пози, жестикуляція, відточена інтонація, добірність тексту мови.

Література:

1. Абрамович С. Д., Чікарькова М. Ю. Риторика: Навч. посібник. - Львів: Світ, 2001. - 240 с.

2. Виникнення і розвиток риторики / [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://ua-referat.com/Виникнення_і_розвиток_риторики.

3. Євченко О. В. Риторика. Плани семінарських занять з методичними рекомендаціями і літературою (для студентів усіх форм навчання): Методичні рекомендації. – Житомир: Вид-во ЖДУ ім. І. Франка, 2005. – 28 с.

4. Микитюк М. В. Риторика. Курс лекцій [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.univer.nuczu.edu.ua/tmp_metod/865/ritorika.pdf.

5. Сацюк О. В. Вплив сучасної риторичної науки на сучасні політичні промови / [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://academy.gov.ua/ej/ej3/txts/SOCIALNA/06-SACYUK.pdf.

6. Ухач В. З. Судова риторика (опорні конспекти лекцій). Навчальний посібник для студ. вищ. навч. закл. – Тернопіль: Вектор, 2011. – 112 с.
допомогаЗнайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter




 Інші наукові праці даної секції
ВНЕСОК ТЕОФІЛА ОКУНЕВСЬКОГО В РОЗВИТОК УКРАЇНСЬКОЇ ЮРИСПРУДЕНЦІЇ КІНЦЯ ХІХ - ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ
17.10.2018 19:32
ПОРІВНЯЛЬНО-ПРАВОВИЙ АНАЛІЗ СІМЕЙНИХ ПРАВОВІДНОСИНИ ЗА «РУСЬКОЮ ПРАВДОЮ» ТА РИМСЬКИМ ПРАВОМ
17.10.2018 19:29
ЄВРОМАЙДАН – НЕЗАБУТНЯ СТОРІНКА СУЧАСНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ІСТОРІЇ
16.10.2018 09:53




© 2006-2021 Всі права застережені При використанні матеріалів сайту посилання на www.lex-line.com.ua обов’язкове!


 Голосування 
З яких джерел Ви дізнались про нашу конференцію:

соціальні мережі;
інформування електронною поштою;
пошукові інтернет-системи (Google, Yahoo, Meta, Yandex);
інтернет-каталоги конференцій (science-community.org, konferencii.ru, vsenauki.ru, інші);
наукові підрозділи ВУЗів;
порекомендували знайомі.
з СМС повідомлення на мобільний телефон.


Результати голосувань Докладніше