У 2019 році набув чинності закон, що вводить кримінальну відповідальність за домашнє насильство і примус до вступу в шлюб. Законом імплементуються положення Стамбульської конвенції у національне законодавство, що дає можливість удосконалити кримінальне та кримінально-процесуальне законодавство України для боротьби з насильством стосовно жінок та домашнім насильством. Документом вводиться кримінальна відповідальність за домашнє насилля та примусовий шлюб. Відповідно до нової норми – статті ст.126¹ Кримінального кодексу України, домашнє насильство – це умисне систематичне вчинення фізичного, психологічного або економічного насильства щодо подружжя чи колишнього подружжя або іншої особи, з якою винний перебуває (перебував) у сімейних або близьких відносинах, що призводить до фізичних або психологічних страждань, розладів здоров’я, втрати працездатності, емоційної залежності або погіршення якості життя потерпілої особи.
У зв'язку з нововведенням виникає ряд спірних питань правового регулювання. Закон доповнює Кримінальний кодекс новим розділом про обмежувальні заходи щодо осіб, які вчинили домашнє насильство. Так, наприклад, пункт 1 статті 91¹ КК України закріплює, що в інтересах потерпілого від злочину, пов’язаного з домашнім насильством, одночасно з призначенням покарання, не пов’язаного з позбавленням волі, або звільненням з підстав, передбачених цим Кодексом, від кримінальної відповідальності чи покарання, суд може застосувати до особи, яка вчинила домашнє насильство обмежувальний захід у вигляді заборони перебувати в місці спільного проживання з особою, яка постраждала від домашнього насильства. На мій погляд, на сьогоднішній день, застосування вказаної норми неможливо за рядом причин. По-перше, не врегульовано питання щодо місця перебування кривдника, якому заборонено перебувати у спільному із сім’єю житлі. Тобто, у разі якщо до кривдника встановили такий обмежувальний захід, він не може повернутись до родини у спільне житло і не має де жити, він опиняється на вулиці. Зважаючи на це, судова практика пішла наступним шляхом.
На мій погляд, це не припустимі наслідки обмежувального заходу. Вбачається необхідними встановлення умов для встановлення судом цього виду обмежувального заходу. Вважаю, що на потерпілу сторону слід накласти обов’язок надати докази того, що кривдник має можливість переїхати у інше житло у разі призначення обмежувального заходу у вигляді заборони перебувати в місці спільного проживання з особою, яка постраждала від домашнього насильства.
Вбачається, що такими доказами слід вважати:
1. Наявність у власності (частки) іншого житлового нерухомого майна.
2. Реєстрація місця потерпілого не збігається з місцем проживання особи, яка постраждала від домашнього насильства.
3. Наявність фінансової можливості для оренди житлового приміщення.
Таке введення, на мій погляд, зробить більш ефективним та реальним процес застосування цього виду обмежувального заходу.
Ще одним проблемним питанням є дотримання принципу недоторканності приватної власності у разі призначенні обмежувального заходу особі, яка є власником (співвласником) житла, у якому проживає постраждала особа. Аналіз судової практики показує, що застосування такого виду обмежувального заходу до власника (співвласника) житла неправомірне. Так, рішенням Жовківського районного суду Львівської області від 12.12.2018 року у справі 444/3602/18 відмовлено у задоволенні заяви літньої жінки про видачу обмежувального припису, в якій вона просила суд заборонити її сину та невістці перебувати з нею в місці спільного проживання, строком на шість місяців. У своїй заяві постраждала писала про численні факти побиття з боку її родичів, та посилалася на висновки експертизи щодо ступеня тяжкості її тілесних ушкоджень; долучала письмові попередження заінтересованих осіб з боку поліції щодо недопустимості вчинення ними насильства в сім'ї.
Відмовляючи у задоволені позову, крім іншого, суд враховав, що син заявниці є власником 1/3 частини житлового будинку, в якому вони проживають усі разом, та дійшов висновку, що видача обмежувального припису в будь-якому випадку буде обмежувати право заінтересованої особи на користування спільними із заявником приміщеннями, які належать йому в тому числі на праві спільної власності. Суд послався на положення ч. 1 ст. 321 ЦК України та ч. 1 ст. 41 Конституції України, та ще раз підкреслив, що видача обмежувального припису буде обмежувати права заінтересованої особи, як співвласника житлового будинку, буде порушувати його право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю.
Вбачається необхідним звернення до конституційного суду для винесення рішення про відповідність положень статті 126¹ КК України Конституції України.
Література:
1. Кримінальний кодекс України: Закон України від 05.04.2001 //Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2001, № 25-26, ст.131.
2. Рішення Жовківського районного суду Львівської області від 12.12.2018 року у справі 444/3602/18. - Електронний ресурс. - Режим доступу: http://reyestr.court.gov.ua
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
