Як відомо, до проголошення незалежності у 1991 році Українафактично не проводила самостійної зовнішньої політики: усі рішення щодо встановлення відносин з іншими країнаминадходили з Москви. Формальне виключення з цього правила відбулося ще у 1945 році, коли Україна стала однією з держав-співзасновників Організації Об’єднаних Націй і в числі перших підписала Статут організації, завдяки чому згодом участь в ООН перейшла у спадок незалежній Україні. Однак після здобуття Україною незалежностіпитання щодо участі та співпраці з міжнародними організаціями та побудови взаємовигідних відносин з іншими державами доводилося вирішувати з нуля. Так, в першу чергу потрібно було вирішувати питання визнання української незалежності рештою країн світу.
Польща першою з сусідніх країн визнала Україну незалежною і самостійною державою. Це відбулося 2 грудня 1991 року, і того самого дня про визнання України незалежною державою заявив уряд Канади. 3 грудня, на третій день після проведення всеукраїнського референдуму, було встановлено дипломатичні відносини між Україною та Угорщиною, наступного дня до держав, які визнали України, приєдналися Латвія та Литва, а 5 грудня це зробила Росія. Визнання від США довелося чекати до 25 грудня 1991 року. Загалом протягом грудня 1991 р. незалежність України визнали 37 країн [1]. Впродовж 1992 р. українська дипломатія забезпечила укладення 35 міжнародних і 88 міжурядових угод на двосторонній основі. На початок 1993 р. Україну офіційно визнали 132 держави, із 106 країнами Україна встановила дипломатичні відносини. У червні 1999 р. Україна підтримувала дипломатичні відносини з 154 державами світу [2, ст. 8].
Факт того, що Україна досить швидко була визнана суверенною державою на міжнародному рівні, дало поштовх до розробки основних принципів її зовнішньої політики. Ці принципи були прописані у прийнятому Верховною Радою зверненні від 5 грудня 1991 року «До парламентів і народів світу». В ньому зазначалось, що Україна буде спрямовувати свою зовнішню політику на зміцнення миру і безпеки у світі, на активізацію міжнародного співробітництва у вирішенні екологічних, енергетичних, продовольчих та інших глобальних проблем [3, ст. 788-790].
Також велике значення для визначення зовнішньополітичного курсу мав документ «Основні напрями зовнішньої політики України», прийнятий Верховною Радою України 2 липня 1993 р. У ньому проголошувались такі завдання: утвердження і розвиток України як незалежної демократичної держави; забезпечення стабільності міжнародного становища України; збереження територіальної цілісності держави; входження національного господарства до світової економічної системи для його повноцінного економічного розвитку, підвищення добробуту народу; захист прав та інтересів громадян України, її юридичних осіб за кордоном, створення умов для підтримання контактів із зарубіжними українцями і вихідцями з України; надання їм допомоги згідно з міжнародним правом; поширення у світі образу України як надійного і передбачуваного партнера. Загалом цей документ містив мало конкретики і в ньому були прописані лише загальні принципи вірності ідеям міжнародного права. Примітно, що в ньому також оговорювалось, за яких обставин Україна має застосовувати власні Збройні Сили, а саме: у випадках актів збройної агресії проти неї та будь-яких інших збройних зазіхань на її територіальну цілісність та недоторканість державних кордонів або для виконання своїх міжнародних зобов'язань.
В свою чергу відзначалося, що Україна вважає себе разом з іншими колишніми радянськими республіками правонаступницею СРСР. Мова також йшла про те, які основні напрямки матиме зовнішньополітична діяльність України: співпраця з європейськими країнами, співпраця з СНД та участь в ООН і інших міжнародних організаціях (ОБСЄ, Рада Європи). Крім того, ішлося про необхідність укласти двосторонні домовленості про дружбу і співпрацю з усіма сусідніми державами, найважливішим стратегічним партнером з яких проголошувалась РФ («особливе партнерство»). [4, ст. 312-313].
Також слід відзначити, що важливим чинником у становленні зовнішньої політики України було заснування і розвиток Міністерства закордонних справ, яке перейняло функції аналогічного органа УРСР, але з 1991-го стало втілювати самостійну політику в інтересах незалежної України. Першим міністром закордонних справ став голова МЗС Радянської України Анатолій Зленко, який перебував на цій посаді до 1994 року.
Література:
1. Офіційний веб-сайт Українського інституту національної пам'яті [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.memory.gov.ua/publication/viznannya-ukraini-yak-nezalezhnoi-derzhavi
2. Політична система сучасної України: особливості становлення, тенденції розвитку / І. Ф. Курас – К. : Парламентське вид-во, 1998. – 350 с.
3. Історія України: Хрестоматія / Упоряд. В. М. Литвин; Відп. ред. В. А. Смолій. НАН України. Інститут історії України. – К.: Наукова думка, 2013. – 1056 с.
4. Дещинський Л.Є., Зінкевич Р.Д., Терський С.В., Батенко Т.І., Гаврилів І.О. Історія України та її державності. – Вид. 4-те, переробл. і доп. – Л. : Бескид Біт, 2008. – 444с.
___________________________
Науковий керівник: Пижик Андрій Миколайович, кандидат історичних наук, доцент, Київський національний університет імені Тараса Шевченка
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
