Найбільш небезпечними для демократичного розвитку громадського суспільства є олігархи, які розтлівають суспільство із середини, паразитують на людській свідомості, сприяють зубожінню населення, нещадно експлуатують людські, природні й енергетичні ресурси країни, вбивають віру людей у справедливість, нівелюють закон, сіють у суспільстві ворожнечу, підкреслюють свою винятковість і могутність, підпорядковують правоохоронні органи, суди та прокуратуру, впливають на органи влади й управління.
Наявність олігархії в тій чи іншій державі вказує на корпоративний характер суспільства [1], що означає замкненість, відокремленість. Олігархія в суспільстві має місце там і тоді, коли суспільство дозволяє людям бізнесу накопичувати свої статки, порушуючи економічні процедури та правила, ухилятись від сплати податків, діяти поза законом та нехтувати економічними інтересами суспільства й держави.
Найважливішим заходом контролю за політичною, правовою й економічними системами є суспільний контроль. Другим стримуючим фактором є успішна діяльність спеціальних служб, що забезпечує вільне волевиявлення людей, дозволяє успішно функціонувати правоохоронним ті судовим органам, позитивно впливати на розвиток бізнесу та підприємництва.
Держава повинна встановити межі та правила функціонування політичних партій і рухів, забезпечити життєдіяльність усіх суб’єктів суспільного життя, сприяти розвитку національних інтересів, втілювати гуманні принципи співпраці державних інституцій.
Цим процесам активно чинять опір олігархи в усіх сферах суспільного життя, починаючи від державних інституцій, політичних партій, громадських організацій та бізнесу.
Не випадково ще Аристотель писав, що олігархія є результатом викривлення такої форми правління, як аристократія. Саме етичне вчення про чесноти громадянина поліса дозволило Аристотелю обґрунтувати концепцію «правильних» форм правління та концепцію громадянина [2].
Тому постає питання про правильні форми державного устрою, які реалізують благо громадян та виховують їх відповідно до чеснот. Аристотель розрізняв шість форм державного устрою: три правильні і три неправильні, спотворені. Відокремлення правильних форм державного устрою здійснювались на підставі етичного критерію блага. Правильні політичні устрої – монархія, аристократія та політика служать спільному благу громадянин, а неправильні – тиранія, олігархія, демократія характеризуються правлінням на користь інтересам можновладців. На відміну від демократії як влади народу, що дбає про свої інтереси, політика є владою доброчесних громадян, які обираються на основі середнього майнового цензу та керуються благом усіх.
Головна перевага такої змішаної форми полягає у забезпеченні належної стабільності держави, що запобігає її переходу до спотворених форм правління. По суті, ця антична концепція поєднання принципів різних форм правління має той же зміст і розрахована на той же ефект, що й теорія розподілу влади в наш час: у «змішаній» формі держави повноваження представників різних форм правління не об’єднуються в одне начало, а, будучи розділеними, поєднуються і співіснують, взаємно стримуючи і врівноважуючи одне одного, чим стабілізують увесь державний лад. При всіх відмінностях, ідея «змішаного» правління і теорія розподілу влади має певну концептуальну спільність: і в тому, і в іншому випадку йдеться про таку конструкцію державної влади, при якій повноваження правління не зосереджені в одному центрі (началі), а розподілені між різними, взаємозрівноважуючими та взаємостримуючими началами (складовими частинами держави). Мислителі Давньої Греції зробили суттєвий внесок у розвиток політико-правових уявлень, у теоретичну розробку проблем держави і права. Всесвітньо-історичне значення духовної спадщини античної Греції, складовою частиною якої є політичні та правові вчення, обумовлене тим, що давньогрецькі мислителі були першовідкривачами в багатьох галузях людського пізнання. Йдеться не про ординарний внесок античних греків в історію філософської, політичної та правової думки, а про створення ними фундаменту і формування ідей та концепцій у різноманітних сферах теорії й практики. Частково безпосередньо, частково через римських авторів головні політичні та правові ідеї, концепції і поняття давньогрецької теорії стали основою всієї європейської політичної та правової думки [3].
Завдання українців полягає в тому, щоб з’ясувати, яка форма правління зараз існує – олігархія чи демократія і якою буде майбутня диктатура – національною українською чи російською?
Отже, ще в 1990-х роках в Україні склалася й міцно утвердилась олігархічна практика інструментального ставлення до закону і правоохоронних інституцій. За словами американського політолога-українознавця Пола Д’Анієрі, президент Л. Кучма та його оточення здійснювали правління не «відповідно до закону», а «за допомогою закону», використовуючи закон вибірково проти своїх ворогів [4].
Отже, під прикриттям так званих ринкових реформ в Україні відбулося небачене в історії великомасштабне пограбування цілого народу, і ми прийшли від номенклатурного радянського соціалізму до олігархічного капіталізму.
В умовах продовження існуючої політики влади, збереження корупції, непритягнення до кримінальної відповідальності встановлених зрадників у військовому керівництві та саботажу невикритих агентів Російської Федерації державні інституції можуть очікувати серйозні потрясіння. Політичний режим визначається способом і характером формування представницьких установ, органів влади, співвідношенням законодавчої, виконавчої і судової влади, центральних і місцевих органів, становищем, роллю й умовами діяльності громадських організацій, рухів, партій, правовим статусом особи, ступенем розвитку демократичних свобод [8].
Як свідчить історія та політична практика багатьох держав, формою правління у такому випадку зазвичай запроваджується диктатура, яка здатна швидко й ефективно, без зайвої парламентської тяганини прийняти воєнний бюджет, арештувати агентів іноземних спецслужб, що є серед депутатів і вищих посадовців, покарати корупціонерів тощо.
Отже, олігархія — це форма владарювання, тип політичного режиму. Так само як мон(о)архія — влада одного, поліархія — влада багатьох (форма розосередженого правління, що забезпечує панування принципів плюралістичної демократії), оліг(о)архія — це влада кількох, небагатьох [5].
Олігархія (грецьк. oligarchia, від oligos — нечисленний і arche — влада; влада небагатьох) — недемократичний різновид правління, що забезпечує панування вузького кола найбагатших осіб, а також владна еліта, яка репрезен- тує й очолює олігархічне правління [6].
В усіх цих термінах наявне вказування на кількість володарів (один, багато, кілька) та саме слово володарювання (старогрецьке archein). Це озна- чає, що без політичного панування олігархів небуває, тому не слід їх плутати з багатими бізнесменами чи просто підприємливими людьми.
Тільки ті багатії, які намагаються встановити «диктатуру небагатьох» (явну чи позалаштункову), є олігархами. Олігарх – це не просто багата людина, а один із небагатьох можновладців, що правлять у своїх приватно-групових інтересах, причому в основному або виключно силовими методами.
Можна зробити висновок, що оліга́рх – особа, що володіє великою власністю в країні та має вагомий вплив на державні органи влади
З політологічної точки зору олігархи — це можновладці, які використовують монополізовані ними сектори економіки для концентрації у своїх руках політичної влади, а політичну владу – для збільшення власних капіталів.
Сучасні олігархи володіють багатоманітними суспільними ресурсами: економічними (промислові та фінансові підприємства й установи), інформаційними (друковані та електронні ЗМІ), політичними (партії, парламентські групи й фракції, важливі державні посади, вплив на перших осіб у державі).
Концентрація виробництва сприяла концентрації банківського капіталу та виникненню банківських монополій.
З метою присвоєння частини монопольно-високого промислового прибутку вони скуповували акції промислових монополій і ставали їх співвласниками й співкерівниками.
Організаційною формою панування фінансового капіталу є фінансово- промислова група, яка становить собою сукупність промислових, банківських, кредитних, страхових, транспортних, торговельних та інших компаній, які перебувають під контролем одного або кількох взаємозв’язаних найбільших власників капіталу.
Створення фінансово-промислових груп здійснюється кількома способами: Холдинг-компанія – організація, яка застосовує свій капітал для придбання контрольних пакетів кількох акціонерних товариств з метою управління ними, створюється найчастіше для проведення єдиної політики та здійснення єдиного контролю за дотриманням загальних інтересів великих компаній у масштабі однієї або декількох галузей.
Висновки: З метою деолігархізації необхідно: — встановити єдині правила й процедури у сфері бізнесу та підприємництва; — ліквідувати монополістичні взаємовідносини у сфері виробництва, розподілу власності та природних ресурсів; — прийняти необхідні закони, що забезпечить вільний розвиток малого та середнього виробництва, справедливий розподіл земельних ресурсів, газу, енергетичних складових тощо; — встановити кримінальну відповідальність за незаконний видобуток, перерозподіл і використання природних ресурсів держави; — проти проросійських олігархів розпочати судові цивільні процесі з метою перевірки та позбавлення їх власності, нажитої переважно незаконним шляхом.
Отже, сьогодні олігархи, якщо їх не зупинити, здатні підірвати основи національної безпеки, уповільнити або змінити курс розвитку держави на демократичні перетворення.
Список використаних джерел:
1. Медушевский А.Н. Демократия и тирания в новое и новейшее время // Вопросы философии. — 1993. — № 10.
2. Великий тлумачний словник сучасної української мови / [уклад. і голов. ред. В.Г. Бусел]. – К.; Ірпінь: ВТФ «Перун», 2003. – С.457. – 1440 с.
3. Арістотель. Поетика / Пер. Б. Тена; вступ. ст. і коментарі Й. Кобова. — К. : Мистецтво, 1967. — 136 с.
4. Колодій Антоніна. «Олігархи» й «олігархія»: зміст понять та українська політична дійсність // Наукові записки НаУКМА. Політичні науки. – Вип. 19. – 2001. – С. 31–35. Режим доступу: http://www.political-studies.com/democracy/ oligarchy.html.
5. Онан Э.С. Понятие и классификация политического режима в развивающихся странах. — Право и политика в развивающихся странах. Сборник обзоров. – М., 1991. — С.10.
6. Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І.К. Білодіда. — К. : Наукова думка, 1970–1980. — Т. 5. — С. 689.
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
