:: LEX :: ОКУПАЦІЙНИЙ РЕЖИМ ТРЕТЬОГО РАЙХУ НА ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ (1941 – 1944 РР.): ЗАРУБІЖНА ІСТОРІОГРАФІЯ
UA  RU  EN
 
  Головна
  Як взяти участь в науковій конференції?
  Календар конференцій
  Редакційна колегія. ГО «Наукова спільнота»
  Договір про співробітництво з Wyzsza Szkola Zarzadzania i Administracji w Opolu
  Архів

Актуальні дослідження правової та історичної науки (випуск 60)

Термін подання матеріалів

16 квітня 2024

До початку конференції залишилось днів 19


  Наукові конференції
 

  Корисні правові інтернет ресурси
 

 Корисні лінки
 
Нові вимоги до публікацій результатів кандидатських та докторських дисертацій
Юридичний форум
Законодавство України
Єдиний державний реєстр судових рішень


 Лічильники


 Лінки


 Наша кнопка
www.lex-line.com.ua - Міжнародні науково-практичні інтернет-конференції за різними юридичними напрямками

ОКУПАЦІЙНИЙ РЕЖИМ ТРЕТЬОГО РАЙХУ НА ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ (1941 – 1944 РР.): ЗАРУБІЖНА ІСТОРІОГРАФІЯ
 
02.09.2019 13:14
Автор: Іваненко Аліна Олексіївна, кандидат історичних наук, докторант, Державний вищий навчальний заклад «Переяслав-Хмельницький державний педагогічний університет імені Григорія Сковороди»
[Секція 7. Історія держави і права. Історія політичних і правових вчень]

Україну упродовж 1941 – 1942 рр. окупували війська Німеччини та її союзників, а українське суспільство було перетворене на безмежне джерело примусового й тотального викачування сировинних та людських ресурсів. Творців «нового порядку», як на той час іменували гітлерівці встановлений окупаційний режим, доля місцевого соціуму цікавила виключно у контексті забезпечення армії та самої Німеччини сировинними ресурсами, а також підготовки завойованого територіального простору до перетворення на «життєвий простір» для «арійського народу». 

Зарубіжні дослідники приділяли немалу увагу висвітленню тих подій, які відбувалися на окупованій Вермахтом радянській території. При цьому, події окупаційного режиму висвітлювалися як в рамках УРСР так і інших областей СРСР. При цьому фактично намітилися дві тенденції у розкритті окупаційної тематики. Частина істориків реконструювала події у типовому для радянських дослідників «чорно-білому», «віктимному» обрамленні долі місцевого населення, а інша – намагалася подати події у їх динаміці, наголошуючи, що частина місцевої людності лояльно чи нейтрально поставилася до гітлерівського вторгнення. І лише з часом гітлерівці своєю непродуманою і жорстокою політикою, яка панувала на окупованих землях налаштувала проти себе місцевий соціум, підштовхнула його до участі в русі Опору. 

Перший напрям презентує робота чеського дослідника В. Краля, який у своїй книзі схарактеризував ті злочинні заходи окупаційної адміністрації, які проводилися по відношенню до місцевого населення України. Оскільки в основу проведення гітлерівської окупаційної політики покладався нацизм, то й режим не міг бути іншим, аніж злочинним [9]. Німецький історик Н. Мюллер розкрив злочинні дії підрозділів Вермахту, учинені на окупованих радянських територіях [11]. Цим самим він спростовував міф про непричетність німецької армії до злочинів проти мирного населення. 

Інша група дослідників, як вже зазначалося, виходила із принципу лояльності та нейтральності частини місцевого населення до окупантів, які з різних причин не скористалися цією можливістю і змогли швидко налаштувати проти себе підокупаційний соціум. До цієї групи дослідників належать У. Ширер [15], А. Даллін [1], Рольф-Дітер Мюллер [12], І. Каменецькі [2]. 

Принагідно зазначимо, що радянська історіографія «не пропустила мовчки» частину цих творів, у результаті чого з'явилась ціла «наукова школа» дослідників (яку ліпше назвати – «партійно-ідеологічною»), центральним предметом робіт яких стало спростування аргументації «фальсифікаторів історії Другої світової війни». Особливо негативно представники цієї групи ставились до положень щодо лояльності й нейтралітету місцевого населення до окупантів, участі «українських буржуазних націоналістів» в русі Опору, відсутності морально-політичної єдності суспільства українського суспільства у воєнну добу. 

Так, для прикладу назвемо типову для 50-хх рр. ХХ ст. публікацію О. Войни, який стверджував, що український народ разом з усіма народами Радянського Союзу з перших днів другої світової війни активно піднявся на боротьбу проти фашистських загарбників, але цей загальновідомий факт зараз намагаються «спростувати» німецькі генерали та деякі буржуазні «вчені». Продовжуючи розвивати свою думку О. Война звертає увагу на позицію автора книги «Історія другої світової війни» К. Тіппельскірха, який начебто зводив наклеп на український народ, заявляючи, що населення України «спочатку було позитивно настроєно щодо німців» і що начебто лише «нерозсудлива німецька політика» призвела до виникнення та розвитку партизанської боротьби проти окупантів. 

Нищівної критики від О. Войни зазнав і інший автор – Ганс де Веерд, який у статті «Еріх Кох та Україна» доводив, що крах німецької окупації України був викликаний грубими помилками керівника РКУ, а не героїчною боротьбою українського народу під керівництвом Комуністичної партії проти фашистських загарбників, не братньою допомогою усіх народів СРСР [6]. 

Характерно, що представники цього напрямку здійснювали комплексні  огляди видань, наприклад, аналізували зміст публікацій американського видання «Ukrainian Quarterly» («Український квартальник») за 1956 – 1957 рр. У результаті критики і звинувачень у «фальсифікаціях» зазнали  автори, які пояснювали поразки радянських військ на початковому етапі війни тим, що українці й інші народи СРСР вбачали у гітлерівських військах своїх «визволителів» і чекали на них. 

Поява цього виду літератури пояснюється і зовнішньополітичними обставинами, зокрема, «холодною війною», ідеологічним наступом партії на «всіх фронтах», адже вона вже сформувала свою версію війни та окупаційного режиму. Головною метою цих тверджень, зазначали автори публікації є заохочення нових, на цей раз американських претендентів на світове панування, що йдуть по слідах Гітлера, до нападу на Радянський Союз, який планується під прикриттям лицемірного лозунгу «визволення». Побічною в даному випадку метою є знов-таки спроба порушити монолітну дружбу радянських народів, ще більш зцементовану кров’ю, спільно пролитою у Великій Вітчизняній війні [13].

Аналогічні критичні конструкції присутні і в інших публікаціях з проблематики «фальсифікаторів» історії Другої світової війни, які позиціонували ставлення українців до окупантів як лояльне, відкидаючи тим самим центральну тезу радянської історіографії щодо «морально-політичної єдності» радянського суспільства. У результаті – нищівної критики зазнали роботи К. Тіппельскірха (яка до речі, була перекладена і видана в СРСР, так само, як і праці інших німецьких воєначальників), Дж. Армстронга, В. Маркуша, І. Каменецького, Б. Дмитришина, А. Далліна, І. Діксона, О. Гельбруні [5].   

Парадоксально, але, саме завдяки цим критичним публікаціям наукова громадськість України могла ознайомитися із тими виданнями, які з'являлися в західноєвропейських країнах, США і Канаді і тим самим із іншими аніж радянські, версіями окупаційного минулого. Чи не тому, у 90-хх рр. ХХ ст. з падінням комуністичної імперії частина вітчизняних науковців порівняно швидко і легко, фактично перейняли основні ідеї, сформульовані зарубіжними дослідниками ще у 50-80 рр. ХХ ст., перейшовши на антимарксистські позиції. 

Грунтовна, суто історіографічна розвідка належать голландському вченому П. Дітеру, який проаналізував основні здобутки зарубіжних вчених у галузі окупаційної проблематики. Він встановлює, що якщо радянські історики в основному досліджували діяльність комуністичних підпільних організацій та партизанський рух, то окупаційна політика загарбників стала предметом дослідження переважно зарубіжних учених. Але й ця тематика (станом на середину 90-х рр. ХХ ст. – А.І.) досліджена ще не повністю. Також «білою плямою» в історіографії залишалася повсякденне проведення окупаційної політики на рівні генеральних комісаріатів та гебітскомісаріатів. Ще гірше становище було у сфері вивчення проведення окупаційної політики у військовій зоні.  

Вчений вважав, що в найближчому майбутньому не слід чекати узагальнюючої праці з історії німецької окупації в Україні. Американські та німецькі вчені останнім часом менше займаються вивченням подій другої світової війни. За таких обставин бажано було б досліджувати проблеми на регіональному рівні на основі всіх джерел, що зберігаються в західних та колишніх радянських архівах [7]. 

Водночас, у перші десятиріччя ХХ ст. зарубіжні дослідники приділяли певну достатню увагу розкриттю окупаційної політики. Так, С. Беллецца, аналізуючи систему освіти в часи нацистської окупації виходить із того, найголовнішою метою окупації України щодо якої не було розходжень у поглядах між нацистськими очільниками, визначалася експлуатація її сільськогосподарського й економічного потенціалу у воєнних цілях і, у другу чергу, розвиток німецької колонізації, адже в майбутньому саме поселенцями з рейху передбачалося замінити місцеве слов'янське населення. Коли ж ішлося про те, як від теоретичних планів перейти до їх практичної реалізації, то верхівка третього Райху розподілилася на дві частини: непримиренно-расистську, сегрегаціоніст, виразником якої був Е. Кох, та іншу, представлену міністром східних окупованих територій А. Розенбергом. Звісно, що у цьому конфлікті переміг керівник РКУ Е. Кох. Дослідник зазначає, що виконувати на практиці директивні вказівки Е. Коха та А. Розенберга, довелось керівникам генеральних округ РКУ [3]. Зазначимо, що ці вказівки ще й суперечили одна одній.

Аналізує протиріччя між німецькими керівниками і Б. Єржабкова. Її книга була видана ще в 1991 р. в Українському Вільному Університеті у Мюнхені. І хоч вона, так само і А. Беллецца розглядає заходи гітлерівців в організації шкільного життя у книзі присутній аналіз конфлікту між Е. Кохом та А. Розенбергом. А у підрозділі праці під назвою «Діяльність німецьких органів влади та їх ставлення до українського населення» авторка зазначає, що у німецької влади спочатку не було чітких інструкцій щодо порядку управління. Тому керівники новостворених адміністративних округів працювали цілком самостійно, згідно з уявленнями самого керівника. Проте примітивний інтелектуальний рівень цих управлінців не дозволив скористатися певною прихильністю українського населення. Проти жорстокості окупаційної влади РКУ виступав А. Розенберг, але із цього нічого не вийшло. Е. Кох користувався повною підтримкою А. Гітлера, а тому будь-які конфлікти із А. Розенбергом – його номінальним керівником закінчувалися на користь райхскомісара [8]. 

Аналізу становищу місцевого населення в окупованій Україні у контексті політики Голокосту приділяє увагу В. Лауер. Із книги видно, що хоч нацистська верхівка черпала колоніальні амбіції з європейських моделей, загарбання України нацистами, було безпрецедентною спробою побудови імперії, в якій насилля, расизм, антисемітизм та мілітаризм проникли в усі аспекти щоденного життя.

Окремі фрагменти у книзі, щоправда, опосередковані іншими подіями лежать у площині нашого дослідження. Так, у м. Житомир місцевий суддя на організував звільнення з-під варти місцевого єврея. У результаті доносу він був заарештований. Авторка, аналізуючи ситуацію на прикладі генерального округу «Житомир» зазначає, що у місцевої німецької адміністрації існувало спільне розуміння того, що робити з єврейським населенням та радянською інтелігенцією. Проте існувала неясність щодо того, як бути із рештою населення. У найкоротший період експлуатація ресурсів та людей регіону в колоніальному стилі для потреб економіки Німеччини здавалась правильною поки йшла війна, але залишалося незрозумілим, яким чином така практика з часом могла привести до створення «едемського саду». Доки Німеччина продовжувала розширяти свої території, збільшувати населення та зміцнювати економіку, послідовникам Гітлера було неважливо, що його утопічні мрії про ідеальне існування арійців в Європі були в корені нераціональними, туманними та злочинними. Натомість вони вигадували раціональні системи та процедури для експлуатації нової нацистської імперії та знищення будь-яких видимих загроз або перепон їхній гегемонії. Згадує дослідниця і про українську судову системи, що здебільшого вирішувала цивільні справи між українцями.

Пише авторка праці й про те, що в деяких місцях гебітскомісари, такі як замісник комісара Мюллер у Новограді-Волинському, демонстрували співчуття місцевому населенню і намагалися правити чесно, але така поведінка була рідкістю. Але поблажливі до людей комісари зазвичай витіснялися на задній план у конкурентному середовищі нацистської бюрократичної системи [10]. 

Важливою для розуміння тих процесів, які відбувалися в окупованій Україні є книга голландського історика К. Беркгофа під промовистою назвою «Жнива розпачу. Життя і смерть під нацистською владою». У поле зору дослідника потрапили різні категорії місцевого населення. Ним було описано становище у якому опинилися українці. Особливо складним воно виявилося в РКУ. Але усе ж зі змісту книги видно, що місцеве населення користувалося обмеженими правами, але воно, окрім євреїв не було їх позбавлено у повному вигляді [4].  

Т. Снайдер, розглядаючи систему насилля і репресій сталінського та гітлерівського режиму називає завойовницькі плани А. Гітлера «утопією», зокрема, і «план голоду» у результаті якого нацисти за декілька місяців мали б позбутися 30 млн. осіб. Але цей план через зрив «блискавичної війни» був нездійсненний. Було відкладено і безпосередню реалізацію плану «Ост», як і будь-які інші варіанти німецьких повоєнних колонізаційних проектів [14]. 

Отже, як можемо пересвідчитися, що західні вчені тематиці окупаційної політики, яка проводилася в Україні приділяли недостатньо уваги. А вивчення особливостей функціонування судової системи, адвокатури та нотаріату, так само як і визначення соціально-правового статусу місцевого населення взагалі не було центральним предметом досліджень.  

Література:

1. Dallin. German Rule in Russia 1941 –1945. A Study of Occupation Policies. New-York, 1957. – 453 рр.

2. Kamenetsky I. Hitler Occupation of Ukraine 1941 –1944. A Study of Totalitarian Imperialism. Milwakee, 1956. 456 рр.

3. Беллецца С.А. Освіта в Україні під час нацистської окупації (на матеріалах Дніпропетровської області). Український історичний журнал.  2010.  № 3.  С. 78 – 91.  

4. Беркгоф К. Жнива розпачу. Життя і смерть під нацистською владою. К.: Критика, 2011. 455 с.  

5. Білоусов М.М., Клоков В.І. Фальсифікація боротьби українського народу проти німецько-фашистських загарбників у буржуазній літературі. Український історичний журнал. 1959. № 1. С. 136 – 142.  

6. Война О.Д. Про деякі сучасні фальсифікації історії Радянської України в буржуазній історичній літературі. Український історичний журнал. 1957. № 1. С. 141, 142. 

7. Дітер П. Фашистська окупація України в 1941 – 1944 рр. у працях західних учених. Український історичний журнал. 1994. № 5. С. 127 – 136.  

8. Єржабкова Б. Шкільна справа та шкільна політика в рейхскомісаріаті «Україна» (1941 – 1944) у світлі німецьких документів / Переклад з німецької мови. Київ: Наукова думка, 2008. 272 с. 

9. Краль В. Преступления против Европы. М.: Мысль, 1968. 278 с. 

10. Лауер В. Творення нацистської імперії та Голокост в Україні / Пер. з англ. С. Коломійця, Є. Ровного. К.: Зовнішторгвидав України; Український центр вивчення історії Голокосту, 2010. 368 с. (с. 126, 113, 143).

11. Мюллер Н. Вермахт и оккупация (1941 – 1944). О роли вермахта и его руководящих органов в осуществлении оккупационного режима на советской территории. М.: Воениздат, 1974. 387 с. 

12. Рольф-Дітер Мюллер Насильственное рекрутирование «восточных рабочих»: 1941 – 1944 / Вторая мировая война: Дискуссии. Основные тенденции. Результаты исследований / Под ред. В. Михалки. –М.: Весь мир, 1997. –700 с.

13. Савченко В.С. Українські буржуазні націоналісти на службі американського імперіалізму (по сторінках «Ukrainian Quarterly» за 1956 – 1957 рр.). Український історичний журнал. 1957. № 3. С. 140, 141.  

14. Снайдер Т. Криваві землі: Європа між Гітлером та Сталіним: монографія. Київ: Грані-Т, 2011. 448 с.   

15. Ширер У. Взлет и падение третього рейха. В 2-х томах. Том 1. – Пер. с анг. / С предисловием и под ред. О.А.Ржешевского. М.: Воениздат, 1991. 653 с. 

16. Ширер У. Взлет и падение третього рейха. В 2-х томах. Том 2. – Пер. с анг. / С предисловием и под ред. О.А.Ржешевского. М.: Воениздат, 1991. 528 с.



Creative Commons Attribution Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License

допомогаЗнайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter




© 2006-2024 Всі права застережені При використанні матеріалів сайту посилання на www.lex-line.com.ua обов’язкове!


Наукова спільнота - інтернет конференції
Міжнародна інтернет-конференція з економіки, інформаційних систем і технологій, психології та педагогіки
Наукові конференції
Актуальні дослідження правової та історичної науки. Юридична лінія
 Голосування 
З яких джерел Ви дізнались про нашу конференцію:

соціальні мережі;
інформування електронною поштою;
пошукові інтернет-системи (Google, Yahoo, Meta, Yandex);
інтернет-каталоги конференцій (science-community.org, konferencii.ru, vsenauki.ru, інші);
наукові підрозділи ВУЗів;
порекомендували знайомі.
з СМС повідомлення на мобільний телефон.


Результати голосувань Докладніше