Питання порушення провадження у справі про банкрутство, яке сигналізує початок конкурсного процесу, має не лише важливе практичне значення, а й відіграє фундаментальну доктринальну роль, проводячи розмежування між такими ключовими для галузі поняттями як “неплатоспроможність”, “неспроможність”, “призупинення платежів”, “неоплатність” та інші.
Неплатоспроможність – це завжди лише припущення про те, що в боржника недостатньо майна для погашення грошових вимог кредиторів. Оскільки призупинення платежів може бути викликане й іншими причинами [1;75-80], зокрема тимчасовим розладом справ, короткостроковою відсутністю коштів тощо, ще Г.Ф. Шершеневичем було запропоновано двокроковий механізм конкурсного процесу, який на першому етапі передбачав встановлення факту неплатоспроможності боржника та запуск визначених законом процедур неплатоспроможності, на другому – встановлення факту неоплатності та визнання боржника неспроможним (банкрутом).
Говорячи про перший крок “двоходівки”, то за Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» вітчизняна правова доктрина виділяла щонайменше п’ять ознак неплатоспроможності, зокрема: 1) грошовий характер невиконаних зобов’язань; 2) базовий розмір грошових вимог; 3) безспірність вимог; 4) строк несплати; 5) наявність виконавчого провадження [2; 141].
Окрім вказаних вище обставин, які є формальними ознаками неспроможності, закони більшості країн визначають необхідність “скупчення кредиторів” як умови для відкриття конкурсного провадження, оскільки головна ідея конкурсного процесу – співрозмірний розподіл майна боржника між кількома кредиторами [3; 411].
Якщо розглянути іноземний досвід щодо підстав порушення провадження про банкрутство, то можливо виділити наступні підходи:
1) “Cash flow test” (припинення боржником здійснення поточних виплат) :
• Простий (без встановлення вимог щодо суми та строку);
• Кваліфікований сумою (встановлення порогу суми, необхідної для порушення провадження);
• Кваліфікований строком (встановлення мінімального строку неплатоспроможності, необхідної для порушення провадження);
• Кваліфікований юрисдикційним актом (рішення суду або іншого юрисдикційного органу, яким підтверджено суму боргу та/або строк несплати).
2) “Balance sheet test” (дефіцит балансу – невідповідність активів поточним пасивам).
3) “Банкрутний акт” – вчинення боржником або його посадовими особами дій, які спрямовані на шкоду кредиторам та можуть свідчити про підготовку до можливого банкрутства (фіктивні платежі, виведення активів тощо).
Для прикладу, в Австралії для порушення провадження необхідна наявність наступних елементів: пред'явлення до боржника вимоги у розмірі не менше 2 000 австралійських доларів, невиконання цієї ж вимоги протягом 21 дня з моменту її отримання та відсутність вимог (обмежень) по добровільній ліквідації (cash flow testкваліфікований строком і сумою). У Франції - неспроможність виконання грошових зобов'язань протягом 45 днів та наявність невідповідності розміру прострочених зобов'язань наявним активам(поєднання cash flow test та balance sheet test ). У Бразилії передбачаються наступні альтернативні підстави: несплата боргу у розмірі 40 мінімальних заробітних плат (близько 286 000,00 гривень), або несплата боргу під час примусового виконання рішення суду, або вчинення 6 типів дій, які підтверджують неплатоспроможність (фіктивні платежі, виведення активів тощо) (поєднання “cashflow test” та “банкрутного акту”). [3]
Згідно ч. 2 ст. 34 Кодексу кредитор до заяви про відкриття провадження у справі про банкрутство додає лише: докази сплати судового збору; довіреність; докази авансування винагороди арбітражному керуючому; докази надсилання боржнику копії заяви.
Отже, Кодекс не передбачає будь-якого мінімального порогу суми, яка необхідна для ініціювання провадження про банкрутство. Наявність рішення суду та неможливість виконання такого рішення у примусовому порядку також не вимагається.
Кодекс на заміну інституту безспірності вимог кредиторів на законодавчому рівні вводить поняття наявність або відсутність “спору про право” чим докорінно змінює методологію та філософію інституту ініціювання провадження про банкрутство.
Як згідно Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», так і згідно Кодексу суд вирішує питання відкриття провадження про банкрутство у підготовчому засіданні.
Якщо провадження у справі відкривається за заявою кредитора, господарський суд перевіряє можливість боржника виконати майнові зобов'язання, строк яких настав. Боржник може надати підтвердження спроможності виконати свої зобов'язання та погасити борги (ч. 3 ст. 39 Кодексу України з процедур банкрутства).
Кодексом не деталізується процедура та алгоритм перевірки судом спроможності боржника виконати свої зобов'язання.
Суд відмовляє в відкритті провадження у справі про банкрутство, якщо: вимоги кредитора свідчать про наявність спору про право, який підлягає вирішенню у порядку позовного провадження; вимоги кредитора (кредиторів) задоволені боржником у повному обсязі до підготовчого засідання суду (ч. 6 ст. 39 Кодексу України з процедур банкрутства).
Кодекс не дає визначення або тлумачення поняттю «спір про право». При цьому тлумачення вказаного терміну можуть бути досить широкими: формальна не згода із грошовими вимогами кредитора; заперечення права кредитора на стягнення відповідної суми кошти; незгода боржника лише із формальними обставинами (визнає право, але заперечує розмір боргу). Таким чином, поняття «спір про право» можливо віднести до категорії оціночних понять, що призведе до наявності різного його тлумачення судовими органами та учасниками провадження про банкрутство.
Кодекс також передбачає зміни і в інституті ініціювання провадження про банкрутство за заявою самого боржника. Боржник зобов'язаний звернутися в місячний строк до господарського суду із заявою про відкриття провадження у справі про банкрутство у разі виникнення таких обставин: задоволення вимог одного або кількох кредиторів призведе до неможливості виконання грошових зобов'язань боржника в повному обсязі перед іншими кредиторами (загроза неплатоспроможності); в інших випадках, передбачених цим Кодексом (ч. 6 ст. 34 Кодексу України з процедур банкрутства).
Обов'язок звернення боржника із відповідною заявою містився і в Законі України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», проте не передбачалось дієвих механізмів стимулювання боржника подавати таку заяву.
Кодексом вводиться солідарна відповідальність керівника боржника за порушення вимог подання заяви про банкрутство самого боржника. Якщо керівник боржника допустив порушення цих вимог, він несе солідарну відповідальність за незадоволення вимог кредиторів. Питання порушення керівником боржника зазначених вимог підлягає розгляду господарським судом при здійсненні провадження у справі про банкрутство. У разі виявлення такого порушення про це зазначається в ухвалі господарського суду, що є підставою для подальшого звернення кредиторів своїх вимог до зазначеної особи.
Інститут солідарної відповідальності керівника боржника є новим та прогресивним для українського законодавства призваний посилити гарантії прав кредиторів та створити нові джерела погашення вимог таких кредиторів. З іншого боку така новела може призвести до зростання кількості заяв про банкрутство, поданих самими боржниками.
Спрощення ініціювання провадження про банкрутство дозволить кредитору обирати на власний розсуд стратегію захисту своїх прав: позовне провадженням або провадження про банкрутство.
Варто окремо відмітити, що господарський суд має право закрити провадження у справі про банкрутство, якщо господарським судом не встановлені ознаки неплатоспроможності боржника (п.8 ч. 1 ст. 90 Кодексу). Вказані вище новели законодавця дає підстави вбачати логіку законодавця у встановленні презумпції неплатоспроможності боржника, який не сплатив борг, виключенням з якого є наявність спору про право.
Зважаючи на відсутність чіткого законодавчого визначення поняття “спору про право”, скасування порогів щодо строку та суми невиконаних грошових зобов’язань, на разі існують передумови для безпідставного зловживання правом на ініціювання порушення провадження у справі про банкрутство. При цьому передбачається, що такі дії вчинятимуться як самим боржником, так і кредиторами, в тому числі задля економічного шантажу боржника чи інших кредиторів. При цьому в більшості випадків такі дії зовні мають правомірний, підпадаючи під визначення зловживання правом, під яким в науці розуміють “вольову та усвідомлену діяльність (дії) суб’єкта з недобросовісної реалізації свого суб’єктивного права не за його призначенням, що заподіює шкоду суспільним інтересам та/або особистим інтересам третіх осіб чи створює реальну загрозу її заподіяння при формальній правомірності такої діяльності” [4; 34]
За таких обставин, при збереженні пропонованої редакції Кодексу, чи не єдиною перешкодою для запобігання випадкам подібних зловживань стане судова практика, яка сформує правозастосовчі орієнтири щодо терміну спір про право, а також щодо застосування положень статті 43 ГПК України, інших законодавчих норм щодо неприпустимості зловживання матеріальними та процесуальними правами.
Література:
1. Шершеневич Г.Ф. Конкурсное право / [Сочинение] Профессора Казанского Университета Г.Ф. Шершеневича. – Второе издание. – Казань: Типография Императорского Университета, 1898. – [4], VI, 498, [1] с.
2. Право неспроможності (банкрутства) в Україні: підруч. для студ. вищ. навч. закл./ Б.М.Поляков, - К: Ін Юре, 2011. – 560 с.
3. Commencement of insolvency proceedings/Edited by Dennis Faber, Niels Vermunt, Jason Kilborn, and Tomas RichterLondon/Oxford University Press. 2012. – 826 pages
4. Резнікова В.В. Зловживання правом поняття та ознаки/Університетські наукові записки, 2013, №1 (45), с.23-35
___________________________________
Науковий керівник: Радзивілюк Валерія Вікторівна, доктор юридичних наук, професор, Київський національний університет імені Тараса Шевченка
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
