Договір оренди землі посідає особливе місце в сфері господарювання, адже земля в Україні вже давно перестала бути просто засобом виробництва, ставши одночасно і найбільшим багатством усіх українців, і складним у доступі та адмініструванні ресурсом. Відповідно до ст.14 Конституції України, земля-є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. У процесі проведення в Україні земельної та аграрної реформ важливого значення набуває така форма землевикористання, як оренда. Відродження її повноцінного змісту має в умовах переходу України до ринкової економіки винятково важливе практичне значення. Проблеми виконання та дострокового припинення договору оренди землі висвітлювались в працях О. Муляра, А.О. Велижганіна, Ю.Д. Білика, В.П. Галушко, Д.С. Добряка, А.М. Третяка, М.М. Федорова та інші.
Однією з причин оренди землі є розмір плати за оренду землі. Станом на поточний рік оренда – найдорожчий варіант для використання землі в Україні. Історично так склалося, що розмір, форма і строки внесення орендної плати мали б встановлюються за угодою сторін у договорі оренди, розмір оренди фактично нав’язувала держава. Спочатку, Указом Президента України «Про додаткові заходи щодо соціального захисту селян – власників земельних ділянок та земельних часток(паїв)» від 02.02.2002 № 92/2002 було підвищено розмір плати за оренду земельних ділянок сільськогосподарського призначення, земельних часток (паїв). Пізніше, Указом Президента України від 19.08.2008 № 725/2008 «мінімальна орендна плата» була підвищена до 3 % від вартості ділянки. Ще пізніше, ми отримали вимоги Податкового кодексу України від 02.12.2010 №2755-IV, згідно з яким ставка орендної плати має бути у розмірі від 3% до 12% нормативної грошової оцінки, а у випадку отримання права оренди земельної ділянки через аукціон – ще вище.
Наступною причиною є те, що існують помилки/колізії в законодавчому регулюванні оренди. Іншими словами, велика кількість можливостей для оскарження договору оренди землі через прямі колізії. Наприклад, юридична особа укладає договір оренди згідно вимог Закону, зазначивши серед істотних умов лише ті, що передбачені Законом. Проте, в Україні досі діє Постанова Кабінету Міністрів України “Про затвердження Типового договору оренди землі” від 3 березня 2004 р. № 220 (типова форма договору оренди землі) (надалі “Постанова“), яку, враховуючи положення Господарського кодексу України, мають (зобов’язанні) використовувати юридичні особи. Різниця між кількістю істотних умов, вказаних у Законі і у Постанові, – вражаюча. І от цією розбіжністю досить часто користуються рейдери.
Також, ще однією причиною є те, що наявна різна судова практика з одного і того ж спірного питання. Сумно і прикро, але українські суди у випадку однакових спірних відносин досить часто ухвалюють протилежні за своїм змістом рішення. Наприклад, проаналізувавши судову практику, ви знайдете щонайменше 3 різні правові позиції судів щодо застосування положень статті 33 Закону (поновлення договору оренди землі). Ні, не рятують узагальнення судової практики. «Різноманіття» – це слово повною мірою відображає рішення судів з питань оренди.
Тобто оренда не дає того, що шукає аграрний бізнес: належного захисту активу, постійної дохідності, прогнозованості.
Література:
1. https://zakon.rada.gov.ua › laws › show
2. https://zakon.help › law › 161-XIV › edition 01.01.2019
________________
Науковий керівник: Голобородько Н.В., викладач юридичних дисциплін І категорії, Таращанський державний технічний та економіко-правовий коледж
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
