Автор: Борзих Неллі Вікторівна, ад'юнкт кафедри кримінального процесу Донецького юридичного інституту Луганського державного університету внутрішніх справ
Конституцією України передбачено, що народ безпосередньо бере участь у здійсненні правосуддя через народних засідателів і присяжних (ст. 124), що правосуддя в Україні здійснюють професійні судді та у визначених законом випадках, народні засідателі і присяжні (ст. 127), а також, що судочинство провадиться суддею одноособово, колегією суддів чи судом присяжних (ст. 129). Таким чином, участь народних засідателів та присяжних при здійсненні правосуддя є конституційною нормою [1].
Однак серед напрямів української політико-правової думки, що стосуються запровадження суду присяжних в нашій державі, можна виділити позиції, як від повного несприйняття, заперечення його позитивного значення для забезпечення прав і законних інтересів підсудних, потерпілих та інших учасників процесу – до абсолютної впевненості у прогресивності цієї форми судочинства, її підвищеному правозахисному потенціалі. Таке розмаїття наукових думок з цього питання говорить про актуальність проблеми та її наукову і практичну цінність.
Ось характерна позиція одного з визначних судових діячів сучасної України В.Т. Маляренка:
«В одному з інтерв'ю Ви сказали, що це суд емоцій, а не права… Так, я справді в цьому переконаний і присвятив цій темі низку своїх статей. Мою думку поділяє багато вчених, у тому числі західних. Якщо говорити коротко, то в суді присяжних вирішують, «винен чи не винен» не юристи-професіонали, а пересічні громадяни. При цьому вони переважно звертають увагу не на докази чи норми законодавства. Присяжні керуються емоціями під впливом красномовності адвоката чи прокурора. Водночас суддя при вирішенні справи діє так, як наказує закон. До того ж суддя, на відміну від присяжних, має досвід розгляду кримінальних справ. Немаловажний аргумент проти запровадження суду присяжних – це чималі витрати на його організацію» [2, с.246].
Відверто висловлена позиція засвідчує, що з введенням інституту присяжних будуть проблеми. І все-таки поки-що нічого кращого людство не придумало. Скільки б недоліків у суду присяжних не було, він повинен мати право на життя. Суд присяжних – це та совість, якої часом не вистачає професійним суддям для винесення справедливого вироку, це та «чиста установа, яка не піддається стороннім впливам», і ця якість суду присяжних важить значно більше, ніж професіоналізм чиновників-суддів.
Не випадково в англійському кримінальному процесі дотепер діє древній принцип – людина, яку обвинувачують у серйозному злочині, має право на рішення питання її винності або невинності рівними йому. Пріоритет рішення питань факту в суді присяжних належить суддям, по своєму соціальному стану наближеним тому, кого обвинувачують у злочині [3, с.154].
Зайве згадувати, що відсоток виправдувальних вироків у незалежній Україні залишився тим самим, що і за роки функціонування адміністративно-командної системи радянського періоду – 1% загальної кількості винесених судових вироків. В той же час, як і раніше, квітне практика відправлення кримінальних справ на додаткове розслідування у зв'язку з недостатністю доказів обвинувачення. Незважаючи на загальновизнаний принцип презумпції невинуватості, на практиці – і це не секрет, що в судах України затвердилась подібна тенденція. Її можна охарактеризувати наступним висловом: що доказів обвинувачення недостатньо для винесення обвинувального вироку, то це не підтвердження невинуватості підсудного, а лише підтвердження недоробки слідчих органів [4, с.29].
Треба визнати сумний факт: професійні судді в силу різноманітних обставин не здатні на даний момент виносити виправдувальні вироки щодо справ недостатньо доведеним обвинуваченням. Цьому передує багато причин: використання слідчими органами силових методів в процесі доказування, заполітизованість судової системи, корумпованість та посадова залежність суддів, відсутність реальної відповідальності слідчих, прокурорів та суддів за неправомірні процесуальні та судові рішення, низький рівень професійної адвокатської допомоги на слідстві та в суді та ін.
Засоби масової інформації переповнені фактами винесення неправомірних рішень у кримінальних справах, у яких простежується видима недопрацьованість слідчих органів та явні судові помилки. І коли людина вже втратила надію на справедливий суд, залишається сподівання на суд людський, громадський в самому первинному значенні. Лише громада, такі ж люди, як і підсудний, потерпілий, здатні творити справедливий суд. Наявність в державі суду справедливого і є найвищим проявом гуманізму судової системи [4, с.29].
Крім того, діяльність цього інституту сприяє підвищенню рівня правової культури і правосвідомості громадян, які виконують обов'язки присяжних засідателів і поширюють ці знання серед населення [5, с.19].
У той же час не слід ідеалізовувати суд присяжних. Як і будь-який інший державний інститут, суд присяжних має певні недоліки. Досить часто акцентується увага на неможливості винесення правильного і справедливого вердикту внаслідок відсутності у присяжних засідателів необхідної бази юридичних знань. Так, наприклад, В.Т. Маляренко зазначає, що недоліки судочинства в суді присяжних полягають в тому, що колегія присяжних більш суб'єктивніша, ніж професійний суд, члени суду присяжних не завжди мають необхідну юридичну освіту. З такими факторами не можна не погодитись, однак вони не мають визначального характеру. Ці недоліки компенсуються іншими перевагами, усуваються в подальшому системою і процесуальною формою судочинства, яка виступає гарантом від помилок. До речі, талант Ф.Н. Плевако, А.Ф. Коні, А.І. Урусова, Н.П. Карабачевського і багатьох інших відомих юристів зростав і розквітав саме за часів функціонування суду присяжних [6, с.400].
В Російській Федерації суд присяжних запроваджено. Практика Росії показала, що уродженці Кавказу, яких притягають до відповідальності у російських судах, не бажають, щоб їх судив суд присяжних, бо вважають, що пересічні громадяни, виконуючи свій обов’язок присяжного, не будуть до них справедливі. При вирішенні певних справ захисник та його підзахисний повинні добре продумати, чи варто звертатись до суду присяжних, чи є підстави для того, щоб вважати, що суд присяжних винесе позитивний вердикт, або чи вкажуть, що підсудний, якого вони визнали винним, заслуговує на полегкість [2, с.246].
За статтею 457 проекту КПК присяжним не можуть ставитись питання, що вимагають правової кваліфікації діяння, юридичної кваліфікації статусу підсудного, а також інші питання, вирішення яких вимагає юридичної оцінки.
За статтею 462 проекту КПК присяжні вирішують такі питання:
1) чи мало місце діяння, у вчиненні якого обвинувачується підсудний;
2) чи винуватий підсудний у вчиненні цього діяння;
3) чи заслуговує підсудний, якого вони визнали винним, на полегкість.
У випадку визнання підсудного таким, що заслуговує на полегкість, до нього не може застосовуватись покарання, що передбачає довічне позбавлення волі [2, с.246-247].
Враховуючи вищенаведене та підводячи підсумок розгляду досліджуваного питання, слід зазначити, що суд присяжних, на нашу думку, - це право справедливості та одна з форм реалізації верховенства права. Відродження суду присяжних неминуче спричинить необхідність активного і всебічного дослідження доказів у суді, розвитку мистецтва аргументації, сприятиме зростанню професіоналізму обвинувачів і захисників. Суд присяжних дозволить створити необхідні умови для подальшого втілення ідей правової держави у сфері правосуддя, зміцнити довіру до суду, удосконалювати гарантії справедливості, захисту прав і свобод людини.
Література
1. Конституція України: Прийнята на 5-й сесії Верховної Ради України 28 червня 1996р. // ВВР. – 1996.
2. Зейкан Я.П. Право на захист у кримінальному процесі: Практичний посібник. – К.: Юридична практика, 2004. – 288 с.
3. Русанова І.О. Особливості здійснення захисту обвинуваченого в суді присяжних // Право обвинуваченого на кваліфікований захист та його забезпечення: Матеріали міжнародного науково-практичного семінару. Харків, 1-2 грудня 2005 року. - / Гол. ред. Сташис В.В.: Національна юр. академія України ім. Ярослава Мудрого та ін. – Х.; К.: ЦНТ “Голак”, 2006. – С. 153-156.
4. Яновська О.Г. Відродження суду присяжних в Україні та здійснення захисту у кримінальних справах // Адвокат. – 2006. - № 1. – С. 28-31.
5. Тернавська В.М. Суд присяжних як складова частина демократичної судової влади // Адвокат. – 2006. - № 8. – С. 19-22.
6. Тертишник В.М. Гарантії істини та захисту прав і свобод людини в кримінальному процесі: Монографія. – Д.: Юрид. акад. МВС України, Арт-Прес, 2002. – 432 с.
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
