:: LEX :: ЗМІНА ТАКТИЧНИХ КРОКІВ КОМПАРТІЙНИХ ТА СИЛОВИХ СТРУКТУР РАДЯНСЬКОГО РЕЖИМУ В БОРОТЬБІ ЗІ ЗБРОЙНИМ НАЦІОНАЛІСТИЧНИМ ПІДПІЛЛЯМ (1949 – СЕР. 1950-Х РР.): ВИБРАНІ АСПЕКТИ
   
 
  Головна
  Як взяти участь в науковій конференції?
  Календар конференцій
  Акція! 100 грн на мобільний
  Наші збірники

Актуальні дослідження правової та історичної науки (випуск 26)

Термін подання матеріалів

15 жовтня 2020

До початку конференції залишилось днів 15


  Наукові конференції
 

  Корисні правові інтернет ресурси
 

 Корисні лінки
 
Нові вимоги до публікацій результатів кандидатських та докторських дисертацій
Юридичний форум
Законодавство України
Єдиний державний реєстр судових рішень


 Лічильники


 Лінки


 Наша кнопка
www.lex-line.com.ua - Міжнародні науково-практичні інтернет-конференції за різними юридичними напрямками

ЗМІНА ТАКТИЧНИХ КРОКІВ КОМПАРТІЙНИХ ТА СИЛОВИХ СТРУКТУР РАДЯНСЬКОГО РЕЖИМУ В БОРОТЬБІ ЗІ ЗБРОЙНИМ НАЦІОНАЛІСТИЧНИМ ПІДПІЛЛЯМ (1949 – СЕР. 1950-Х РР.): ВИБРАНІ АСПЕКТИ
 
16.12.2019 14:27
Автор: Ухач Василь Зіновійович, кандидат історичних наук, докторант, доцент Тернопільського національного економічного університету; Ухач Олександра Василівна, вчитель історії та правознавства ТЗОШ № 19
[Секція 8. Історія становлення української державності]

У зв’язку із проведеною вересневою 1949 року реорганізацією і тимчасовим призупиненням діяльності УПА, завершальний етап неспівмірного та непримиренного протиборства фокусувався вже на боротьбі збройного націоналістичного підпілля з радянським режимом і його карально-силовими структурами

Дослідницька увага науковців приділена і еволюції тактичних кроків компартійних органів у їх керівництві силовими структурами з метою остаточної ліквідації підпілля. І в ці роки, об’єктивно зазначають історики, зберігалася особливість місцевих партійно-радянських і силових структур наввипередки рапортувати перед республіканським керівництвом про «остаточний» розгром бандформувань українсько-німецьких націоналістів у західних областях. Водночас, республіканське керівництво, навчене гірким досвідом попередніх років з певною недовірою ставилося до таких заяв і ще більше вимагало від місцевої партноменклатури остаточно ліквідувати спротив українських націоналістів «ізолювати ворога від населення, вибити його з усіх населених пунктів і загнати в могилу» [5, с. 14].

Партійними постановами від вересня 1949 року мали бути проведені відкриті судові процеси у західних областях України над «учасниками бандитсько-терористичних груп» [8, с. 189]. Як зазначає О. Ходанович станом на 18 вересня 1949 року у Рівненській, Львівській, Станіславській, Волинській і Тернопільській областях було проведено 14 відкритих судових процесів, на яких з 51 колишнього члена ОУН, 24 було засуджено до вищої міри покарання [8, с. 189]. Компартійне керівництво діяло методом «кнута і пряника», оскільки в кінці грудня 1949 року іншою постановою звільняло від карної відповідальності осіб, які добровільно зголосилися до органів радянської влади з повиною [8, с. 189].

Отже, комплексність заходів застосованих комуністичним режимом передбачала подальшу фізичну ліквідацію керівництва та рядового членства визвольного руху, компрометацію очільників підпілля в очах еміграційних кіл, і що важливо посилення морального тиску як на націоналістичне підпілля так і на ті верстви населення, які продовжували його підтримувати, або ж симпатизували, що в кінцевому підсумку за задумом влади, мало покінчити з тими, хто свідомо підтримував підпільний рух та залякати решту населення. На думку А. Кентія, О. Ходановича такі кроки комуністичного режиму мали певний успіх [8, с. 189]. «Так, у Львівській області з 1 по 20 січня 1950 року явилися з повиною близько 600 нелегалів, учасників ОУН-УПА, дезертирів трудового фронту. В Станіславській області за час з 30 грудня по 10 квітня 1953 року прийшли з повиною 1668 осіб, в тому числі 183 бойовика» [3, с. 73].

Будучи не в змозі адекватно відповідати на репресивні заходи комуністичної влади, залишки збройного націоналістичного підпілля продовжували здійснювати антирадянські акції. Це змусило Кремль вкотре видати новий наказ із вказівкою повної ліквідації підпілля до початку 1952 року [6, с. 486]. Історики наголошують, що з поміж вжитих партійними функціонерами заходів – основним було значне посилення органів МДБ з метою виконання ними завдання «розгрому залишків банд ОУН в західних областях» [5, с. 91]. Лише на Станіславщині, зазначає І. Патер - форпості визвольного руху, війська органів держбезпеки у 1951 році планувалося збільшити у 2-3 рази. На Тернопільщині організовано 43 оперативно-військові групи, до складу яких було включено 132 найбільш досвідчених оперативники, в т. ч. 32 з республіканського міністерства держбезпеки [5, с. 91]. З поміж активізованих чекістсько-військових протинаціоналістичних заходів, органами держбезпеки центральне місце відводилося агентурній роботі, яка як і в попередні роки доводила свою чи не найбільшу ефективність.

За даними Я. Антонюка [1], В. Ільницького [2], В. Сергійчука [7], Н. Мизака [4] лише у січні 1952 року до розробки структур ОУН(б) на терені Станіславщини було залучено 749 агентів і 5976 інформаторів. У Дрогобицькій області по оунівських проводах працювали 58 агентів, 246 інформаторів, по збройних групах – 17 агентів і 182 інформатори.

У завершальні роки збройного спротиву, радянськими карально-силовими органами в арсеналі апробованих системних заходів поборювання організаційних структур самостійницького руху, важливе місце займали легендовані агентурно-бойові групи та легендовані проводи. За підрахунками В. Ільницького, на Станіславщині на 1 січня 1949 року нараховувалося 28 груп агентів-бойовиків загальною чисельністю 127 осіб. Історик наводить дані УМДБ західних областей, за якими станом «... на 1 січня 1953 року продовжували діяти 27 АБГ та 145 агентів: у Станіславській – 10 спецгруп, 39 спецагентів, у Дрогобицькій – 6/34, Рівненській – 4/14, Тернопільській – 3/27, Львівській – 2/18, Волинській – 1/8, Закарпатській – 1/5» [2, с. 517].

Аналіз діяльності легендованих проводів, дозволяє історикам стверджувати, що з одного боку, вони виявилися теж ефективним методом у знищенні та захопленні учасників підпілля. За підрахунками В. Ільницького всього на рахунку т. зв. «оборонців» - 1163 вбитих, понад 2000 захоплених і 700 виведених з підпілля учасників [2, с. 527]. З іншого боку, чекісти не безуспішно використовували легендовані проводи в оперативних іграх з ЗЧ ОУН, отримуючи інформацію про наявність підпілля на західноукраїнських землях [2, с. 530].

Історики суголосні у висновках, що завершення колективізації в західних областях України [3, с. 85], продовження маховика депортаційних процесів в краю [9, с. 204], продовження чекістсько-військових операцій, агентурної роботи [2] (31 грудня 1953 року – Постанова Президії ЦК КП(б)У українською мовою «Про стан ліквідації решток банд українських буржуазних націоналістів в західних областях України»*) [2, с. 204] остаточно підірвали масову базу визвольного руху. Захоплення з допомогою агентурних засобів у липні 1953 року В. Галаси («Орлана») [3, с. 84], а в травні 1954 року В. Кука («Леміша») [6, с. 494] остаточно дезорганізувало керівництво визвольною боротьбою і фактично ознаменувало завершення організованого збройного спротиву. 

Література:

1. Антонюк Я. Діяльність радянської агентури в підпіллі ОУН і УПА на Волині (1944-1950-ті рр.). URL: http://shron1.chtyvo.org.ua/Antoniuk_Yaroslav/Diialnist_radianskoi_ahentury_v_pidpilli_OUN_i_UPA_na_Volyni_1944_1950-ti_rr.pdf (дата звернення 06.12.2019 р.).

2. Ільницький В. І. Карпатський край ОУН в українському визвольному русі (1945-1954): монографія. Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України; Дрогобицький державний педагогічний університет імені Івана Франка. Дрогобич: Посвіт, 2016. 696 с.

3. Кентій А. В. Нарис боротьби ОУН-УПА в Україні (1946-1956 рр.). Київ: Інститут історії України НАН України, Головне архівне управління при КМ України, ЦДАГО України, 1999. С. 84.

4. Мизак Н. С. Поцілунок Юди. Агентурна робота МДБ, МВС проти ОУН, УПА. Додаток до серії «За тебе свята Україно». Кн. 9. Чернівці: Прут, 2011. 222 с.

5. Патер І. Г. Боротьба комуністичного режиму з українським визвольним рухом (40 - 50-і роки XX ст.). Вісник Львівської комерційної академії. Серія. Гуманітарні науки. 2010. Вип. 9. С. 84.

6. Патриляк І. «Перемога або смерть»: український визвольний рух у 1939-1960 роках. Центр досліджень визвольного руху. Львів: Часопис, 2012. С. 486.

7. Сергійчук В. Тавруючи визвольний прапор. Діяльність агентури та спецбоївок НКВС-НКДБ під виглядом ОУН-УПА: вид. друге доповнене. Київ: ПП Сергійчук, 2006. 184 с.

*Саме цією Постановою українське націоналістичне підпілля отримало нову «кваліфікацію» - «українські буржуазні націоналісти».

8. Ходанович О. Л. Боротьба радянської тоталітарної системи з українським національно-патріотичним рухом: 40-50-ті роки XX ст. Вісник Академії праці і соціальних відносин Федерації профспілок України. Наук.-практ. зб. 2010. № 2. С. 189.

9. Яневський Д. Проект «Україна»: Жертва УПА, місія Романа Шухевича. Харків: «Фоліо», 2012. С. 204.



допомогаЗнайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter




 Інші наукові праці даної секції
ДАНІ ПРО ОСТАРБАЙТЕРІВ З ЧУГУЇВСЬОГО РАЙОНУ, ЯК ДЖЕРЕЛО У ВИВЧЕНІ ДІЯЛЬНОСТІ НАЦИСТСЬКОЇ ОКУПАЦІЙНОЇ ВЛАДИ В СФЕРІ ТРУДОВИХ РЕСУРСІВ НА ХАРКІВЩИНІ В 1941-1943 Р. Р.
23.11.2019 11:33
ПРОБЛЕМИ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ В ДОСЛІДЖЕННЯХ ОМЕЛЯНА ТЕРЛЕЦЬКОГО
05.12.2019 12:15




© 2006-2020 Всі права застережені При використанні матеріалів сайту посилання на www.lex-line.com.ua обов’язкове!


 Голосування 
З яких джерел Ви дізнались про нашу конференцію:

соціальні мережі;
інформування електронною поштою;
пошукові інтернет-системи (Google, Yahoo, Meta, Yandex);
інтернет-каталоги конференцій (science-community.org, konferencii.ru, vsenauki.ru, інші);
наукові підрозділи ВУЗів;
порекомендували знайомі.
з СМС повідомлення на мобільний телефон.


Результати голосувань Докладніше