:: LEX :: ПРАВОВИЙ ЗАХИСТ ДОСТУПУ ДО ІНФОРМАЦІЇ. ТЕОРЕТИЧНІ ОБГРУНТУВАННЯ КОНЦЕПЦІЇ
   
 
  Головна
  Як взяти участь в науковій конференції?
  Календар конференцій
  Акція! 100 грн на мобільний
  Наші збірники

Актуальні дослідження правової та історичної науки (випуск 30)

Термін подання матеріалів

11 березня 2021

До початку конференції залишилось днів 7


  Наукові конференції
 

  Корисні правові інтернет ресурси
 

 Корисні лінки
 
Нові вимоги до публікацій результатів кандидатських та докторських дисертацій
Юридичний форум
Законодавство України
Єдиний державний реєстр судових рішень


 Лічильники


 Лінки


 Наша кнопка
www.lex-line.com.ua - Міжнародні науково-практичні інтернет-конференції за різними юридичними напрямками

ПРАВОВИЙ ЗАХИСТ ДОСТУПУ ДО ІНФОРМАЦІЇ. ТЕОРЕТИЧНІ ОБГРУНТУВАННЯ КОНЦЕПЦІЇ
 
08.04.2020 14:00
Автор: Гуйван Петро Дмитрович, кандидат юридичних наук, заслужений юрист України, професор Полтавського інституту бізнесу
[Секція 3. Цивільне та сімейне право. Цивільне процесуальне право. Комерційне право. Житлове право. Зобов’язальне право. Міжнародне приватне право. Трудове право та право соціального забезпечення]

В науковій літературі вказується, що інформація становить певну сукупність відомостей, що об’єктивно існує в просторі та становить певну частину матеріального світу у вигляді просторових явищ [1, c. 172]. В той же час окремі дослідники, відкидаючи наявність матеріального змісту в даних відносинах, постулюють інформацію як певне явище, що існує в сфері взаємодії між розумами та об’єктами. За даною концепцією інформація є дією, яка займає певний час, а не стан буття, що займає фізичний простір, як у випадку матеріальних об’єктів. Подібну концепцію навряд чи можна підтримати. Будь-яке явище, займаючи місце у просторі, якщо воно не минає миттєво, відбувається та розвивається одночасно і у часі. Протиставлення часовому буттю певного явища його просторовому перебуванню є таким, що суперечить загальним філософським поглядам на співвідношення характеристик існування матерії. Адже об’єктивний час визнається необхідним атрибутом матерії [2, c. 75-78].

Інформація як об’єкт матеріального світу, що реально існує, займає відповідне місце у темпоральному просторі. Це де-факто фіксується проміжком часу іі існування, включаючи періоди створення, обробки, використання та зберігання. Відтак у період глобального та радикального розвитку інформаційних технологій та мережевого забезпечення інформація реально розглядається не лише, як сукупність відомостей, а як триваючий в часі процес її використання та обміну нею. В даному розумінні інформаційних відносин наочно відтворюються класичні філософські концепції розуміння об’єктивно  існуючого матеріального явища, як такого, що триває в той же самий момент у просторі і у часі [3, c. 113-114]. З даної точки зору, інформація як явище є таким же об’єктом правового регулювання, як інші матеріальні чи нематеріальні об’єкти, а правове опосередкування відносин, що носять значення інформаційних, повинно мати класичний характер, звісно з урахуванням особливостей предмету. 

Право особи на доступ до інформації є одним з найважливіших елементів свободи слова. Така свобода буде позбавлена ефективності, якщо люди не мають доступу до інформації. Доступ до інформації є основою для демократичного способу життя. Тому слід ретельно виявляти тенденцію, спрямовану на відсутність доступу людей до інформації. У права на доступ до інформації є багато аспектів: воно включає: загальне право громадськості мати доступ до відомостей, які становлять суспільний інтерес; право засобів масової інформації на доступ до інформації; право окремих осіб запитувати і отримувати дані, що представляють суспільний інтерес, та інформацію, яка може вплинути на їхні приватні права, як особистості. Особливістю реалізації права на інформацію є те, що інформаційна свобода є «активізатором» інших прав. Доступ до інформації часто необхідний для окремих осіб, що прагнуть здійснити інші права. Право на інформацію виступає в субсидіарній ролі, тобто без нього ні громадськість, ні індивід не зможуть реалізувати належні їм інші права. Без реалізації права на інформацію неможлива повноцінна реалізація права на участь в управлінні своєю країною [4]. 

Будь-яке право буде ефективним, якщо воно має правовий механізм здійснення та гарантії його захисту у випадку порушення. Оскільки досить значну участь у відносинах щодо здійснення інформаційних прав і свобод людини грають компетентні органи владних повноважень, причому у якості зобов’язаної за законом особи, досить припустимою є вірогідність свавільства державних суб’єктів у даному процесі. В цьому ми часто пересвідчуємося при необхідності отримати публічну інформацію, яка за законом має бути відкритою. Насправді ж, попри загальну, здавалося б, урегульованість питання, особи, що звертаються за відомостями в Україні, постійно отримують необґрунтовані відмови в задоволенні запитів на інформацію. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування фактично безпідставно відмовляють у наданні запитуваних відомостей, відносячи їх до інформації з обмеженим доступом; неправомірно застосовуються грифи обмеження доступу до інформації, такі як: “опублікуванню не підлягає”, “не для друку”, “для службового користування”. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування не повністю виконують вимогу оприлюднювати інформацію про свою діяльність. Існують великі труднощі в отриманні громадянами локальних нормативно-правових актів (а в деяких випадках це взагалі неможливо) місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, не говорячи вже про проекти таких актів [5, c. 151-152]. Відтак, дуже актуальним постає питання про судовий захист права особи на доступ до інформації.

В науковій літературі даному питання присвячена значна увага дослідників. Ними вивчалась проблематика окремих аспектів вітчизняного законодавства та правозастосовної практики щодо доступу людини до інформації, якою володіє суб’єкт владних повноважень. Разом з тим, поки що недостатньо вивченими залишаються такі актуальні питання, як недотримання розпорядниками інформації прав особи вільно і безперешкодно та своєчасно отримувати відомості, як про суспільне життя, так і стосовно власних приватноправових прав та обов’язків. Відтак, поза зоною наукових та законодавчих інтересів наразі залишається проблема сваволі та безкарності, що наразі мають місце в національній правовій системі в даній сфері. Наочним та показовим був би досвід європейських правових інституцій. 

Як відомо, одним з основних джерел національного права, у тому числі в царині захисту інформаційних прав особи, є Європейська конвенція про захист прав людини та основоположних свобод (1950 р.). Зокрема, даний документ визначає, що держави, які його підписали, мусять гарантувати право на свободу слова. Це право включає можливість дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів. Здійснення цих свобод, оскільки воно пов’язане з обов’язками і відповідальністю, може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки, для запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я чи моралі, для захисту репутації чи прав інших осіб, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації або для підтримання авторитету і безсторонності суду. Власне, органом, який уповноважений здійснювати практичне застосування конвенційних приписів шляхом їхнього прецедентного тлумачення, є Європейський суд з прав людини. За своєю сутністю це інституція, яка покликана захищати права, передбачені Конвенцією Ради Європи про захист прав людини і основоположних свобод, і одним із таких прав є право на свободу вираження поглядів, передбачене статтею 10 Конвенції. 

Слід зазначити, що практика правозастосування ЄСПЛ в досліджуваній наразі площині довгий час не була стабільною. Це було викликане різним концептуальним розумінням правового статусу публічних суб’єктів стосовно їхнього обов’язку надавати соціально значиму інформацію будь-якій особі, яка за нею звертається. Важливо було на практиці напрацювати ті критерії, які визначали певні відомості як публічні, та встановити ознаки особи, яка прагне отримати таку інформацію. Адже досить часто відсутнє сутнісне розмежування публічних даних із тими, інформація про які має приватне практичне значення для конкретного суб’єкта. З урахуванням визначеності у даному питанні Європейський суд з прав людини і намагався відділити правозахисні засоби, що застосовуються при охороні суб’єктивного приватного інформаційного права особи (права на охорону приватного життя, ст. 8 Конвенції) від публічного права на доступ до соціально значимої інформації (ст. 10 Конвенції). 

Дійсно, не викликає сумнівів, що органи влади створюють значний масив інформації, отримують і зберігають великий обсяг даних від фізичних та юридичних осіб. Це важлива інформація, що впливає на життя усієї спільноти, на можливість реалізації суб’єктивних прав окремого носія. Відтак його можливість одержувати необхідну суттєву інформацію, що існує у суспільстві, напряму залежить від того, чи вчиняє держава активні дії, щоб опублікувати чи надати на запит відомості, якими вона розпоряджається. Європейський суд неодноразово розглядав справи, у яких заявники вказували на те, що органи держави не надали їм певну інформацію. Аналіз прецедентної практики цього міжнородного правозастосовного органу показує, що, поступово вдосконалюючи способи захисту інформаційних прав особи, Європейський суд з прав людини  виробив стабільну позицію, згідно з якою державні органи, які є суб’єктами розпорядження інформацією, що має соціальний інтерес, повинні гарантувати доступ до неї будь-якій особі, інтересів якої торкається публічна інформація. Це стосується не лише надання своєчасної та повної і кваліфікованої відповіді на запити зацікавленого суб’єкта, а й здійснення позитивного зобов’язання щодо доведення до відому громадян важливої для їхніх прав інформації. Ефективне здійснення прав за статтею 10 Конвенції часто може відбуватися саме шляхом прийняття позитивних заходів з боку владних структур, більше того, за позицією ЄСПЛ, такі ж дії розпорядників інформації часто є обов’язковими навіть в області відносин між приватними особами, коли захищається право на приватність за ст. 8. Невиконання вказаних приписів означає порушення конвенційних правил про свободу інформації.

Література:

1. Право інтелектуальної власності. Підручник для студентів вищих навч. закладів. / За ред. О.А. Підопригори, О.Д. Святоцького. К.: Видавничій Дім «Ін Юре», 2002. 624 с. 

2. Лой А.Н., Шинкарук Е.В. Время как категория социально-исторического бытия. Вопросы философии. 1979. № 12. С. 73-86.

3. Трубников Н.И. Проблемы времени в свете философского мировоззрения. Вопросы философии. 1978. № 2. С. 111 –121.

4. Report of the Special Rapporteur, Mr. Abid Hussain, pursuant to Commission on Human Rights resolution 1993/45, E/CN.4/1995/32, 14 December 1994. URL: http://hrlibrary.umn.edu/commission/country52/39-add1.htm

5. Демкова М., Фігель М. Інформація як основа інформаційного суспільства: поняття та правове регулювання. Інформаційне Суспільство. Шлях України. – К.: Фонд «Інформаційне суспільство України», 2004. С. 150-163.



допомогаЗнайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter




 Інші наукові праці даної секції
АКТУАЛЬНІ ПИТАННЯ РЕФОРМУВАННЯ ЖИТЛОВОГО-КОМУНАЛЬНОГО ГОСПОДАРСТВА
24.03.2020 17:01
ПОРІВНЯЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ОКРЕМИХ АСПЕКТІВ ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВИХ ДОГОВОРІВ З ВИКОНАННЯ РОБІТ ТА НАДАННЯ ПОСЛУГ ТА ТРУДОВИХ ДОГОВОРІВ
23.03.2020 14:28
ВПЛИВ РИМСЬКОГО ПРИВАТНОГО ПРАВА НА ФОРМУВАННЯ СУЧАСНОГО ДОГОВОРУ ДОРУЧЕННЯ ЗА ЗАКОНОДАВСТВОМ УКРАЇНИ
10.04.2020 13:09
ПРАВА ТА ОБОВ’ЯЗКИ СТОРІН ЗА ДОГОВОРОМ ДАРУВАННЯ
09.04.2020 17:45
ІСТОРИЧНІ ВИТОКИ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ВІДНОСИН ЕМФІТЕВЗИСУ ТА ЇХ РЕАЛІЗАЦІЯ В СУЧАСНИХ УМОВАХ
07.04.2020 18:20




© 2006-2021 Всі права застережені При використанні матеріалів сайту посилання на www.lex-line.com.ua обов’язкове!


 Голосування 
З яких джерел Ви дізнались про нашу конференцію:

соціальні мережі;
інформування електронною поштою;
пошукові інтернет-системи (Google, Yahoo, Meta, Yandex);
інтернет-каталоги конференцій (science-community.org, konferencii.ru, vsenauki.ru, інші);
наукові підрозділи ВУЗів;
порекомендували знайомі.
з СМС повідомлення на мобільний телефон.


Результати голосувань Докладніше