:: LEX :: СПІВВІДНОШЕННЯ ПРИНЦИПІВ ТА НОРМ ПРАВА В ПРАВОВІЙ СИСТЕМІ УКРАЇНИ В КОНТЕКСТІ ЄВРОІНТЕГРАЦІЙНОГО РОЗВИТКУ: ПРОБЛЕМНІ АСПЕКТИ
UA  RU  EN
 
  Головна
  Як взяти участь в науковій конференції?
  Календар конференцій
  Редакційна колегія. ГО «Наукова спільнота»
  Договір про співробітництво з Wyzsza Szkola Zarzadzania i Administracji w Opolu
  Архів

Актуальні дослідження правової та історичної науки (випуск 61)

Термін подання матеріалів

16 травня 2024

До початку конференції залишилось днів 24


  Наукові конференції
 

  Корисні правові інтернет ресурси
 

 Корисні лінки
 
Нові вимоги до публікацій результатів кандидатських та докторських дисертацій
Юридичний форум
Законодавство України
Єдиний державний реєстр судових рішень


 Лічильники


 Лінки


 Наша кнопка
www.lex-line.com.ua - Міжнародні науково-практичні інтернет-конференції за різними юридичними напрямками

СПІВВІДНОШЕННЯ ПРИНЦИПІВ ТА НОРМ ПРАВА В ПРАВОВІЙ СИСТЕМІ УКРАЇНИ В КОНТЕКСТІ ЄВРОІНТЕГРАЦІЙНОГО РОЗВИТКУ: ПРОБЛЕМНІ АСПЕКТИ
 
15.06.2020 10:48
Автор: Станько Ірина Ярославівна, здобувач кафедри теорії держави та права, Національна акдемія внутрішніх справ
[Секція 1. Теорія держави і права. Філософія права]

Інтеграційні процеси, що наразі відбуваються на європейському просторі, безпосередньо торкаються проблем оновлення правової системи України, загалом, і удосконалення чинної системи галузевого законодавства в напряму покращання та гармонізації з європейським, зокрема. Оскільки загальновідомим є той факт, що розвиток сучасної демократичної держави має відбуватися в межах правового поля, яке постійно потребує модернізації, важливою складовою вдосконалення системи нормативно-правових актів є забезпечення відповідності як Конституції України, так і системи законодавства України, загалом, загальновизнаним світовим стандартам. Найменш вирішеною залишається проблема застосування загальновизнаних принципів і норм міжнародного права у внутрішньому правопорядку України й особливо в її судовій практиці. Це ж стосується і застосування норм права ЄС, які не набули пріоритетного значення перед нормами внутрішнього права, оскільки їх застосування залежить від позиції українського законодавця і повністю від практики національних судів [1, с. 148]. Подальший розвиток інтеграційних процесів потребує внесення змін у національне законодавство, в тому числі й прийняття спеціального закону, для створення у внутрішньому правопорядку умов для дії в ньому законодавства інтеграційних структур ЄС та міжнародних принципів і стандартів. У Конституції України встановлені засадничі принципи дії норм міжнародного права у внутрішньому правопорядку України, як правова підстава їх реалізації. Протягом тривалого часу в Україні як країні пострадянського правового простору зазначені процеси лише частково відбувались у контексті врахування загальносвітових надбань у зазначеній сфері, при домінуванні класового, марксистсько-ленінського підходу. Відповідно і правова доктрина в Україні відрізнялась від європейської, що мало безпосередній вплив на розвиток правотворчості. Закріплення в конституціях провідних країн світу загальновизнаних стандартів було пов’язане з розвитком політичної, філософської, економічної та іншої думки в контексті відповідних історичних подій. Саме ці ідеї складають підґрунтя вдосконалення законодавства України шляхом його конституціоналізації відповідно до надбань світової цивілізації [1, с. 149].

Таким чином, в Україні здійснюється законодавча діяльність, спрямована на вироблення оптимального підходу до вирішення проблеми співвідношення міжнародного і внутрішнього права. При цьому міжнародному договірному праву надається пріоритет щодо національного законодавства стосовно дії міжнародних договорів у внутрішньому правопорядку. Проте засоби забезпечення цього вимагають подальшого удосконалення та, можливо, універсалізації. Особливо це стосується проблеми застосування загальновизнаних принципів і норм міжнародного права у внутрішньому правопорядку та судовій практиці [2, с. 29].

Беручи до уваги проаналізоване вище, дискусійні аспекти співвідношення принципів і норм права у правовій системі України в умовах її європейського та євроатлантичного вектору розвитку розглянемо в загальнотеоретичному і спеціальногалузевому вимірах.

Як слушно зазначає М.І. Козюбра, на відміну від пострадянського простору, де за традицією значення науки продовжує абсолютизуватися, на Заході право здавна розглядається як феномен, що поєднує в собі елементи як науки, так і мистецтва. Таке поєднання характерне для всіх рівнів буття права – від формування загальних принципів права, більшості з яких ми маємо завдячувати судовій практиці, конструювання відповідних теорій, формулювання юридичних норм до класифікації юридичних фактів, розв’язання спірних ситуацій та ухвалення правозастосовних рішень [3, с. 26]. З того часу, як Р. Дворкін у полеміці з Г. Гартом, Дж. Разом та іншими переконливо довів належність принципів права як особливого виду засадничих норм, відмінних від правил, до структури права [4, с. 23], ця ідея набула широкого визнання. Розрізняючи політики та принципи (як види норм, що принципово відмінні від правил), Р. Дворкін відмічає, що перші визначають цілі, яких потрібно досягти, тоді як другі є вимогами справедливості, чесності чи якогось іншого морального виміру [5, с. 47], тобто репрезентують певний тип цінностей, які трансформуються в конкретні права й обов’язки. На його переконання, аргументи принципу – це аргументи, покликані визначити індивідуальне право; принципи є твердженнями, що в найзагальніший спосіб описують права [5, с. 138]. Таким чином, Р. Дворкін небезпідставно наголошує на винятковій значущості, засадничому характерові та правовій природі принципів права, що зумовлюють унаслідок конкретизації права та обов’язки. Утім, функціональна подібність принципів права з нормами-правилами не є підставою для їх ототожнення. За Р. Дворкіним, різниця між юридичними принципами та юридичними правилами передовсім полягає в логічній відмінності. Обидва набори норм урешті-решт указують на конкретні рішення щодо юридичного обов’язку за конкретних обставин, але вони відрізняються за характером заданого ними напряму. Правила застосовуються в манері «все або нічого». Якщо в наявності зумовлені правилом факти, тоді або правило дійсне, а отже, слід прийняти відповідь, що міститься в ньому, або ж воно недійсне, і в цьому разі воно нічим не допоможе вирішенню справи [5, с. 50]. Принципи діють не так: вони орієнтують рішення в один бік, хоча й не вирішальним чином, і залишаються незмінними, навіть якщо вони не переважили [5, с. 65]. Із цієї першої відмінності випливає друга: принципи мають вимір ваги, якого позбавлені правила. Коли принципи перетинаються, той, хто має розв’язати конфлікт, повинен взяти до уваги відносну вагу кожного з них. Звичайно ж, таке вимірювання не може бути точним, а висновки про те, що певний принцип або політика важливіші за інші, нерідко викликають заперечення. І все ж невід’ємною частиною поняття принципу є положення, згідно з яким він має такий вимір, тобто є сенс питати, наскільки цей принцип важливий [5, с. 53].

Як уточнює С.П. Погребняк, принцип права, за Р. Дворкіним, зовсім не має на увазі визначити умови, за яких його застосування стає необхідним. Натомість у ньому міститься міркування, орієнтоване в одному напрямі, але не вказується на необхідність конкретного рішення. Суб’єкти права мають брати його до уваги там, де він доречний, і він спрямовуватиме їх у тому чи іншому напрямі [4, с. 23]. Таким чином, норми-правила утверджують інваріантні значення, а принципи породжують варіативні смисли (хоча можна вести мову й про формування значень, зокрема стосовно rаtіо decidendi). Водночас найбільш загальний характер принципів права означає найвищий рівень їх абстрагованості: будь-яка норма права за своїм значенням є узагальненням, але вона регулює лише однорідні випадки; натомість принцип, навпаки, виступає як узагальнення, оскільки передбачає застосування єдиного підходу щодо різноманітних відмінних випадків. Тому порівняно з нормами-правилами принципи є нормативними узагальненнями найвищого рівня, своєрідними згустками правових смислів [4, с. 29].

Під час характеристики принципу зазвичай звертається увага на те, що він, по-перше, являє собою ідею, положення, вимогу і, по-друге, не є «простим положенням (ідеєю, вимогою), а основним, основоположним, засадничим, фундаментальним, вихідним, загальним, керівним, відправним, провідним, чільним. Принципи є концентрованим виразом найважливіших сутнісних рис і цінностей правової системи, одночасно втілюючи й вищі моральні засади та загальнолюдські суспільні цінності (людської гідності, особистої автономії, солідарності, довіри тощо). Вони виконують аксіологічну функцію й символізують дух, ідею права. Визнання принципів нарівні з правовими нормами-правилами субстантивними елементами права дає підстави вести мову про його принципову безпробільність навіть за наявності прогалин у законодавстві чи корпусі прецедентів. З аксіоматичного пріоритету принципів над іншими нормами права слідує, що більшість норм формується під впливом або на розвиток того чи іншого принципу або групи принципів; норми права є здебільшого різними проявами дії принципів, засобами їх конкретизації через правотворчість [4, с. 33].

Водночас, на думку Р. Дворкіна, найенергійніше принципи працюють під час застосування права і найбільшої ваги набувають при розгляді так званих складних справ, зокрема у випадках відсутності прецеденту, колізії норм права, де відіграють суттєву роль в аргументації на підтримку суджень про конкретні юридичні права та обов’язки [5, с. 56]. Прикладом таких складних справ є розгляд конституційних скарг КС України [6, с. 34]. Із відповідними застереженнями це також може вважатися правотворчістю, адже після того, як справу вирішено, ми можемо стверджувати, що вона відтепер підпадає під певне правило (до судового рішення цього правила не існувало; суд посилається на принципи, покликані виправдати створення і ретроспективне застосування нового правила) [7, с. 24 – 25]. Коли виникає нова форма вже існуючих соціальних проблем, принципи права виконують роль «калібратора», адаптуючи вже наявні механізми регулювання. Саме ця їх властивість надає гнучкості в межах динамічного тлумачення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод [8, с. 15].

Як видається, принципи права якраз і виконують роль правил-індикаторів, хоча й більш комплексно. З одного боку, вони дійсно покликані орієнтувати суб’єктів права на певні правові ідеї й інструменти, що їх втілюють. При цьому фундаментально важливим є те, що принципи дозволяють пов’язати доволі відмінні концепти: так, принцип свободи є основою цілої низки правових інструментів й інститутів, які належать до різних правових режимів і по-різному діють (наприклад, свобода договору і свобода совісті базуються на зовсім різних юридичних механізмах). Однак їх зв’язаність із принципом свободи перетворює його на певну семантичну «точку доступу», яка дозволяє суб’єкту права орієнтуватися у складному світі сучасної нормативності. З іншого боку, принципи виконують роль правил-індикаторів і для суддів та інших суб’єктів правозастування, оскільки є своєрідними модифікаторами ефекту норм права й інструментом їх інтерпретації та реалізації (на додаток до того, звісно, що принципи права мають безпосередню регулятивну функцію) [8, с. 17]. Це дозволяє праву зберігати свою нормативну авторитетність навіть тоді, коли підірваною є його інституційна авторитетність. Концепт авторитетності права, відтак, лишає надію на краще в розвитку правових систем, які потерпають від низької легітимності й ефективності, оскільки принципи права, відіграючи роль правил-індикаторів, здатні перезапустити процес зміцнення авторитетності норм права.

До того ж, в умовах правової держави заборона надмірного державного втручання у свободу особи розглядається як аксіоматична вимога: держава має право обмежувати права людини лише тоді, коли це дійсно необхідно, тільки в такому обсязі, в якому її заходи будуть розмірними до мети. Інакше кажучи, в цій сфері проголошується та діє принцип пропорційності (розмірності, адекватності). У його основу покладена ідея, згідно з якою загальний інтерес, яким керується держава, не може бути таким, що придушує свободу окремої особи. Він покликаний захистити індивіда, коли той залишається віч-на-віч з державою, і є передумовою того, що регулятивне втручання має бути відповідним до цілей, які ним досягаються [9, с. 39]. Однак, незважаючи на достатньо давній родовід цього принципу, слід погодитися з тим, що тріумфальний хід пропорційності в межах інституту конституційних прав людини й міжнародного права прав людини розпочався близько п’ятдесяти років тому. Становлення принципу пропорційності в сучасному праві пояснюється впливом прагматизму як нового типу праворозуміння, для якого характерні відмова від формально-догматичного розуміння права і спроба забезпечити більшу соціальну сприйнятливість, реалістичність права з одночасним збереженням його верховенства, автономії, незалежності від політичних уподобань. Принцип пропорційності розглядається саме як поєднання реалістичності й автономії права: з одного боку, він передбачає акцент не на застосуванні принципів і норм права, a на безпосередньому узгодженні різних інтересів; з іншого – він обмежує розсуд суб’єкта правозастосування і нормотворення при вирішенні питання про припустимість обмежень прав, тобто фактично встановлює «обмеження на обмеження».

Відповідно до позиції С.П. Погребняка, на теперішній час принцип пропорційності можна знайти також у різних формулюваннях багатьох національних і наднаціональних правових систем. Він визнається загальним принципом права ЄС. У Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, на відміну від права ЄС, принцип пропорційності прямо не закріплено. Незважаючи на це, він є одним з найважливіших принципів, який, мабуть, найбільш часто застосовується у практиці ЄСПЛ. Визнаючи важливість принципу пропорційності, слід водночас розуміти його специфіку як правового засобу. Вона зумовлена природою принципів права, які, як відомо, мають більш абстрактний характер, ніж норми права. Саме тому принципи права нерідко окреслюють у певній ситуації лише можливості, але прямо не визначають конкретний варіант поведінки. У цьому сенсі можна погодитися з тим, що принципи надають суддям лише певний правовий орієнтир, а не являють собою аналог аптекарських ваг.

Суть пропорційності полягає в тому, що вона представляє собою правовий засіб, що застосовується для вирішення юридичних конфліктів між певним правом і конкуруючими з ним правами й законними інтересами. Ядром цього юридичного засобу є техніка балансування, спрямована на те, щоб право однієї особи, що захищається, було урівноважене з іншими визнаними правами і законними інтересами. Він дає відповідь на запитання: чи виправданим обмеження того чи іншого права. Для правильного застосування судами принципу пропорційності важливе значення має тест на пропорційність. Він має одну й ту ж основну двоетапну структуру [9, с. 41]. На першому етапі cyд повинен встановити, що владними діями виявилося обмежене певне право. На другому етапі влада повинна продемонструвати суду, що вона мала певну легітимну мету і що обмеження було пропорційне їй. Тест на пропорційність охоплює три критерії: по-перше, засіб, призначений для досягнення мети влади, повинен підходити для досягнення цієї мети (доречність); по-друге, з усіх придатних має бути обрано той засіб, який найменшою мірою обмежує право приватної особи (необхідність); по-третє, збиток приватній особі від обмеження її права повинен бути пропорційний вигоді уряду щодо досягнення поставленої мети (пропорційність у вузькому сенсі). Пропорційність у вузькому сенсі також нерідко іменують принципом балансування [9, с. 42].

На сучасному етапі розбудови демократичної, правової, соціальної держави в Україні в межах європейського напряму її розвитку першочергового та стратегічного значення набуває рівність прав і свобод людини та громадянина, яка закріплюється в національному законодавстві на рівні основоположного конституційного принципу правового статусу особи [10, с. 48]. Принципи конституційного права є загальними соціальними орієнтирами конституційно-правового регулювання, які відповідають інтересам різноманітних соціальних груп населення. Тобто це моделі дієвого регулятора конституційно-правових відносин. Саме на їх основі відбувається моделювання норм, що є втіленням демократичних і гуманістичних традицій права й державотворення, визначаються основні напрями розвитку держави і суспільства, встановлюються демократичні правила організації та діяльності органів державної влади, засади статусу людини і громадянина, які відповідають моралі й справедливості, та відображають потреби й устремління людей. Принцип юридичної рівності в найзагальнішому сенсі означає, що до однойменних суб’єктів не можуть застосовуватися будь-які розрізнення, винятки, обмеження чи переваги з огляду на певні їхні властивості. Крім того, цей принцип займає важливе місце в системі принципів правового статусу людини громадянина, оскільки він проголошує демократичний підхід взаємовідносин «людина – держава», «людина – суспільство», «людина – людина», визначає параметри здійснення, реалізації та забезпеченості прав і свобод людини та громадянина, поширюється на всі права і свободи людини та громадянина рівною мірою (за деякими винятками, чітко визначеними законодавством). Такий підхід конституційного визнання принципу рівності прав і свобод людини та громадянина має фундаментальне значення у сфері національного державотворення будь-якої країни та її міжнародної співпраці, свідчить, що вона стоїть на шляху побудови правової держави і на конституційному рівні закріпила бар’єри від тоталітарного розвитку [10, с. 49].

Розглядаючи онтологічну сутність і статутарно-функціональні особливості конституційного принципу рівності прав і свобод людини та громадянина, О.П. Васильченко визначає його як універсальний правовий принцип, що ґрунтується на ідеях свободи й справедливості, знаходить своє визнання та нормативне закріплення на рівні міжнародного співтовариства держав у міжнародному праві та на національному рівні, є основоположним принципом формування й функціонування правового статусу особи, визначає правовий режим взаємовідносин із державою та суспільством, встановлює фактичну рівність прав і свобод людини та громадянина і їхню рівність перед законом, виключає будь-які привілеї, обмеження у правах і преференції для будь-яких осіб чи соціальних груп. При характеристиці особливостей сучасного стану законодавчого закріплення і практики реалізації складових елементів конституційного принципу рівності прав і свобод людини та громадянина можемо вести мову про такі складові: 1) незалежно від раси, національності, етнічного походження, кольору шкіри; 2) незалежно від політичних, релігійних та інших переконань; 3) незалежно від соціального походження і майнового стану; 4) гендерної рівності; 5) незалежно від місця проживання, мовних та інших ознак; 6) перед законом і судом.

Протягом останніх шести років актуальним залишається питання забезпечення рівності конституційних прав і свобод внутрішньо переміщених осіб з Автономної Республіки Крим та Донецької і Луганської областей. Нинішня криза внутрішнього переміщення в Україні виникла внаслідок збройного конфлікту, що розпочався в березні 2014 р. унаслідок анексії Автономної Республіки Крим Російською Федерацією та подальшого проголошення незалежності Донецької та Луганської областей на сході України завдяки активному політичному, економічному та військовому втручанню та сприянню Росії. Цей конфлікт є останнім і, можливо, найбільш серйозним проявом російської агресії на пострадянському просторі та в умовах посилення конкурентних і змагальних відносин між Росією та Заходом [10, с. 50]. З часу анексії, Україна веде боротьбу з проросійськими сепаратистами у своїх східних областях, при цьому понад мільйон людей переміщуються всередині країни. Без чітких перспектив врегулювання конфліктів або довгострокового планування, переміщення, швидше за все, буде тривалим. Існує також ризик повторного переміщення, якщо ситуація у сфері безпеки погіршиться, або якщо доступ внутрішньо переміщених осіб до продовольства, місцевих послуг і допомоги продовжуватиме зменшуватися. У зв’язку з цим варто окреслити основні міжнародні, напрацьовані у практиці держав і міжнародних організацій (зокрема й міжнародних неурядових організацій, наприклад, Міжнародного Комітету Червоного Хреста), рекомендації та вимоги для забезпечення нормального існування, підтримки життєдіяльності та дотримання прав внутрішньо переміщених осіб. За даними структурних підрозділів соціального захисту населення обласних і Київської міської державних адміністрацій станом на середину лютого 2017 р., взято на облік 1640335 внутрішньо переміщених осіб – понад 1300000 сімей з Донбасу і Криму. Чисельність внутрішньо переміщених осіб в Україні більша, ніж чисельність населення багатьох країн світу, зокрема й європейських (наприклад, населення Чорногорії становить 647 тисяч, а Естонії – 1265000 осіб). Притік переселенців у громади по всій країні, який у великих містах підсилений трудовою міграцією, створив додаткове навантаження на місцеві органи та інфраструктуру.

На особливу увагу заслуговує проблема дискримінації переселенців з Криму. Відповідно до Закону України «Про створення вільної економічної зони «Крим» та про особливості здійснення економічної діяльності на тимчасово окупованій території України» від 12 серпня 2014 р. особи, місце проживання яких зареєстроване в Криму, прирівнюються до нерезидентів у розумінні митного, податкового і фінансового законодавства. Водночас Податковий кодекс України містить норми, за якими в деяких ситуаціях ставка податку на певні види доходів чи операцій є різною для податкових резидентів і нерезидентів. Крім того, із прийняттям у липні 2015 р. Закону України «Про місцеві вибори» вимушені переселенці були фактично позбавлені права голосу на місцевих виборах 2015 р. Зазначені дискримінаційні положення суперечать чинній Конституції України.

Інший актуальний рівень додержання принципу рівності прав і свобод для України та, як не дивно, для прогресивної міжнародної спільноти – принцип забезпечення гендерної рівності. Так, у 2015 р. Україна посіла 67 місце серед 145 країн згідно з Глобальним звітом про стан гендерної рівності у світі за індикаторами «гендерне співвідношення серед депутатів Верховної Ради України та депутатів місцевих органів влади», «співвідношення середнього рівня заробітної плати жінок та середнього рівня заробітної плати чоловіків» [10, с. 51]. Одна з найбільш серйозних проблем на цьому напрямі – нерівна оплата праці. Згідно з інформацією Державного комітету статистики за 2015 р., розмір середньомісячної заробітної плати жінок на 25,1 % нижчий, ніж у чоловіків. Значний розрив між середньомісячною заробітною платою жінок і чоловіків призводить до нерівних можливостей доступу до економічних ресурсів, а також відмінностей у якісних характеристиках зайнятості і соціальному статусі жінок і чоловіків та як наслідок – до зростання рівня бідності населення. Ця проблема має бути вирішена комплексно на концептуальному та практичному рівнях, поруч із такими проблемами, як відсутність гендерної складової у програмах стратегічних реформ; низький рівень спроможності органів державної влади щодо реалізації принципу рівних прав та можливостей жінок і чоловіків; недосконалість наявної системи збору інформації за ознакою статевої приналежності, що обмежує можливості розв’язання найбільш актуальних проблем і розривів у реалізації прав та можливостей жінок і чоловіків у всіх сферах життєдіяльності суспільства на рівні державної політики тощо.

Упровадження принципів рівних прав та можливостей жінок і чоловіків є однією з важливих умов сталого розвитку, позитивних змін у суспільстві реалізації прав людини та самореалізації особистості, запорукою ефективного розв’язання наявних проблем, а також європейської інтеграції України та виконання міжнародних зобов’язань згідно з основними міжнародними договорами у сфері захисту прав людини, зокрема Цілей Сталого Розвитку до 2030 року, затверджених Генеральною Асамблеєю ООН [10, с. 52].

Стосовно проблемних моментів взаємозв’язку і взаємодії принципу недискримінації за ознакою статі та норм права з цього приводу, то потрібно зважати на таке. Тест на гендерну дискримінацію складається з низки питань: 1) чи мала місце різниця в поводженні/ставленні? 2) чи зазнала б особа менш сприятливого ставлення, якби вона була іншої статі? 3) чи мала різниця в поводженні об’єктивне та розумне обґрунтування? 4) чи має різниця в поводженні правомірну (легітимну) мету? 5) чи є заходи, які використовуються, пропорційними досягненню цієї правомірної мети?

У контексті проблемних аспектів співвідношення принципів і норм цивільного права України варто наголосити на тому, що принципи останнього є не лише чинником, що дає змогу виокремити цю галузь права, а й у її межах – робочий механізм, за допомогою якого визначаються межі можливої та належної поведінки учасників цивільно-правових відносин. Незважаючи на те, що ст. 3 ЦК України й присвячена загальним засадам цивільного законодавства, в ній йдеться про принципи цивільного права, глибинний зміст якого як приватного права зумовлений природним правом, що покладено в його основу, і для якого іманентною є наявність відправних ідей, зокрема таких як добросовісність, розумність, справедливість.

У свою чергу формування оновленої системи принципів адміністративного права України потребує врахування уніфікованих принципів адміністративного права, вироблених європейською адміністративно-правовою доктриною. Заслуговують на увагу міркування Т.О. Коломоєць і П.О. Баранчика про те, що однією з найбільш актуальних проблем удосконалення адміністративного права, яка потребує системного аналізу та невідкладного вирішення, є якісне поліпшення законодавчого врегулювання принципів адміністративного права, адже саме принципи, враховуючи те багатоаспектне значення, яке їм надається, відіграють величезну роль у формуванні правосвідомості та функціонуванні дійсно правової держави. Законодавче закріплення принципів адміністративного права не має бути формальним, коли ті чи інші положення лише текстуально відображаються в законодавчому чи підзаконному акті. Таке закріплення має бути чітким, повно та всебічно розкривати зміст того чи іншого базового положення [11, с. 160]. Євроінтеграційні прагнення України, які зафіксовано в Концепції адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу, затвердженій Постановою КМ України від 16 серпня 1999 р. № 1496, Указі Президента України «Про затвердження Стратегії інтеграції України до Європейського Союзу» від 11 червня 1998 р. № 615/98, у контексті перспектив подальшого розвитку принципів адміністративного права передбачають врахування міжнародного, зарубіжного досвіду в цій сфері [12, с. 13]. Проте таке врахування має бути виваженим, обґрунтованим, без штучного дублювання досвіду однієї чи декількох держав. При цьому має, по-перше, враховуватися позитивний зарубіжний досвід у фіксуванні принципів, розташування їх черговості, закріплення змісту окремих принципів, погодженість доктринальних і нормативних положень [13, с. 1]; по-друге, усуватись негативний досвід зарубіжних країн для України, тобто мають відкидатись запозичення такого досвіду; по-третє, враховуватись регіональні, національні особливості, реалії сучасного періоду, доктринальні положення європейських документів (Рекомендації Комітету міністрів Ради Європи і т. д.) [11, с. 165]; по-четверте, слід включити до системи принципів адміністративного права як фундаментальні його засади: принципи верховенства права, законності, пропорційності, несення відповідальності за шкоду, заподіяну діяннями органів публічної адміністрації та її державних службовців, недискримінації, так і деякі інші, що поступово інтегруються у правову систему України та підлягають комплексному закріпленню в системі законодавства.

У ході реалізації Євросоюзом регіональних програм співробітництва характерним є вплив принципів і норм права Світової організації торгівлі і торгового права ЄС на зміст регіональних і двосторонніх торговельних угод з третіми державами, в тому числі коопераційних угод, угод про партнерство та співробітництво й угод про асоціацію [14, с. 12]. Принципи торгового права ЄС виступають основою не тільки для економічної інтеграції держав – членів ЄС, але й для ЄС і третіх держав. Такі принципи, закріплені в Установчих документах ЄС, дублюються у спеціальних торговельних угодах між ЄС і третіми країнами, спрямованих на поглиблену інтеграцію. Положення таких угод регулюють широкий спектр економічних відносин, у тому числі торговельних, зменшуючи або скасовуючи тарифні та нетарифні бар’єри. Це сприяє поширенню принципу лібералізації руху товарів і послуг на двосторонні відносини третіх країн з ЄС, а також гармонізації та двосторонній уніфікації технічних стандартів продукції [14, с. 15].

Аналіз історичних засад формування та правового закріплення принципів бюджетного права України і ЄС дав підстави Ю.Ю. Пустовіт стверджувати, що саме вони визначають зміст бюджетно-правового регулювання, є критеріями правомірності бюджетно-правових норм і поведінки учасників бюджетних правовідносин [15, с. 12]. У свою чергу Є.В. Смичок зазначає, що принципи податкового законодавства забезпечують структурне впорядкування як загальної, так і спеціальної його частин (як правило, стосується окремих загальнообов’язкових платежів). Саме принципи податкового законодавства є тим наскрізним фактором, який дозволяє зберегти єдині вимоги, одну чітко визначену логіку нормативної регламентації всієї сфери суспільних відносин, які складаються у сфері оподаткування. Фактично вихідні положення податкового законодавства є специфічним нормативним каркасом, на основі якого вибудовується нормативний масив специфічного галузевого регулювання. Залежно від специфіки того чи іншого вихідного положення вони по-різному отримують свій прояв у межах тих чи інших інститутів податкового законодавства. Так, до прикладу, такі принципи як недопущення проявів податкової дискримінації (принцип рівності) та принцип стабільності є такими, що пронизують усю систему податкового законодавства. Коли ж йдеться про такі вихідні положення як принцип-презумпція правомірності рішень платника податків і принцип невідворотності настання юридичної відповідальності за порушення податкового законодавства, то вони визначають імперативні вимоги до конструювання і застосування приписів, які стосуються регулювання «деліктних» за своїм характером податкових відносин. Що ж стосується таких принципів як принцип фіскальної достатності, принцип справедливості, принцип економічності оподаткування, принцип нейтральності оподаткування, принцип рівномірності та зручності сплати податків та зборів, то вони висувають основні вимоги до тих інститутів податкового законодавства, які забезпечують регламентацію податкових відносин з приводу сплати тих чи інших загальнообов’язкових платежів (податків і зборів) [16, с. 87 – 88].

Отже, характерною рисою існування сучасного світового співтовариства є динамізм розвитку і поглиблення трансформаційних процесів. Їх основу визначають чинники відкритої економіки, демократизації соціуму, формування громадянського суспільства, гармонізації правових систем. Україна, яка розбудовує правову, соціальну та демократичну державу, не стоїть обабіч магістрального шляху розвитку людства, а бере активну участь у міжнародних і регіональних процесах. Одним з важливих проявів такої діяльності є укладання і підписання Угоди про асоціацію між Україною та ЄС, що закріпила новий правовий формат двосторонніх відносин. Угода має на меті поглиблення політичних та економічних відносин між Україною та ЄС шляхом створення розширеного інституційного механізму і закріплення нових положень щодо імплементації принципів і норм права ЄС у правову систему України. Співвідношення принципів і норм права в національній правовій системі України в умовах євроінтеграції є набагато складнішим, оскільки його не можна визначити лише з позицій вітчизняної юридичної доктрини та практики. У контексті європейського вибору людина, її гідність, права та свободи – це ключовий критерій, на основі якого можливо правильно встановити форму співвідношення принципів і норм права у правовій системі України.

Література:

1. Національна правова система: реформування та оновлення : наук.-аналіт. доп. / Н. М. Оніщенко та ін. Київ : Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2017. 176 с.

2. Муравйов В. Організаційно-правовий механізм реалізації Угоди про асоціацію між Україною та Європейським Союзом. Право України. Київ, 2015. № 8. С. 17–32.

3. Козюбра М. Методологія правознавства і методологія права: співвідношення понять та їх особливості. Право України. Київ, 2014. № 1. С. 22–32.

4. Погребняк С. П. Основоположні принципи права (змістовна характеристика) : монографія. Харків : Право, 2008. 240 с.

5. Дворкін Р. Серйозний погляд на права / Пер. з англ. А. Фролкін. Київ : Основи, 2000. 519 с.

6. Савчин М. Конституційні принципи та їх інтерпретація. Право України. Київ, 2017. № 7. С. 30–38.

7. Бочаров Д. Правова позиція як форма конкретизації принципів права («візуальна» інтерпретація). Право України. Київ, 2017. № 7. С. 20–29.

8. Горобець К. Принципи права й авторитетність: міркування щодо нормативності. Право України. Київ, 2017. № 7. С. 9–19.

9. Погребняк С. Принципи пропорційності як загальний принцип права. Право України. Київ, 2017. № 7. С. 39–46.

10. Васильченко О. Сучасний зміст конституційного принципу рівності прав і свобод людини та громадянина. Право України. Київ, 2017. № 7. С. 47–55.

11. Коломоєць Т. О., Баранчик П. О. Принципи адміністративного права : монографія. Запоріжжя : Copy Art, 2012. 203 с.

12. Пухтецька А. А. Європейські принципи адміністративного права та їх запровадження в законодавстві України : автореф. дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.07. Київ, 2009. 20 с.

13. Колесніченко В. В. Принципи права Європейського Союзу: загальнотеоретичне дослідження : автореф. дис. … канд. юрид. наук : 12.00.01. Одеса, 2010. 22 с.

14. Яловий К. В. Принципи торгового права Європейського Союзу : автореф. дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.11. Київ, 2011. 18 с.

15. Пустовіт Ю. Ю. Принципи бюджетного права України в умовах євроінтеграції : автореф. дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.07. Ірпінь, 2015. 18 с.

16. Смичок Є. Вплив принципів податкового права на побудову галузі податкового законодавства. Право України. Київ, 2017. № 7. С. 83–89.



Creative Commons Attribution Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License

допомогаЗнайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter




 Інші наукові праці даної секції
COORDINATING LEGAL TECHNOLOGY IN THE FIELD OF EMPLOYMENT IN THE LITHUANIAN REPUBLIC
09.06.2020 15:03




© 2006-2024 Всі права застережені При використанні матеріалів сайту посилання на www.lex-line.com.ua обов’язкове!


Наукова спільнота - інтернет конференції
Міжнародна інтернет-конференція з економіки, інформаційних систем і технологій, психології та педагогіки
Наукові конференції
Актуальні дослідження правової та історичної науки. Юридична лінія
 Голосування 
З яких джерел Ви дізнались про нашу конференцію:

соціальні мережі;
інформування електронною поштою;
пошукові інтернет-системи (Google, Yahoo, Meta, Yandex);
інтернет-каталоги конференцій (science-community.org, konferencii.ru, vsenauki.ru, інші);
наукові підрозділи ВУЗів;
порекомендували знайомі.
з СМС повідомлення на мобільний телефон.


Результати голосувань Докладніше