Для більшості демократичних країн найважливішим є захист прав та законних інтересів своїх громадян. Складовою цього захисту є забезпечення права на страйк, як способу працівників відстояти власні права. Актуальність питанню страйку додають складні економічні умови. Не дивлячись на це, правове регулювання питань страйку наштовхується на критику серед науковців.
Найчастіше критики говорять про можливість зловживати правом на страйк. Н.М. Швець згадує про “рвацькі тенденції” [1, с. 83]. Наприклад, вимоги непомірного підвищення зарплатні. Про необхідність вироблення обгрунтованих обмежень права на страйк говорила Л.Н. Анісімова [2].
Аналіз законодавства показує, що страйк — єдиний ефективний спосіб вирішити колективні трудові конфлікти, бо на минулих етапах вирішення у роботодавця відсутні правові обов’язки йти на поступки. Страйк же зачіпає його економічні інтереси.
Проте зав’язування всього вирішення колективних трудових спорів на економічних інтересах власника має два недоліки:
По-перше, велику роль в успішності страйку грає “страйковитривалість” підприємства. Більш багаті підприємства можуть довше витримувати відмову робітників працювати. Також відомо, що час страйку за законом не оплачується. По факту, починається змагання фінансів, у якому працівники, як менш захищена сторона, не завжди можуть виграти. Крім того, багато значить галузь праці. Наприклад, працівники транспортної галузі можуть добитись більшого ніж працівники сфери харчування, бо їх робота має стратегічне значення. Тому у працівників менш “страйковитривалих” підприємств більше шансів добитись свого.
По-друге, підприємства з меншою “страйковитривалістю” можуть стати жертвою надмірних вимог працівників.
Виходом із цієї ситуації може бути збільшення ролі держави. Має існувати процедура, за якою держава може змусити власника піти на умови робітників. Проте для цього потрібна формалізація цих вимог у законі. Якщо ми говоримо про зміну соціально-економічних умов праці, то потрібно ввести поняття обґрунтованості. Наприклад, підставою вимагати певні медичні гарантії може бути екологічна ситуація в регіоні.
Прикладом такого вирішення колективних спорів може слугувати Австралія, законодавство якої передбачає застосування примусового трудового арбітражу [3, c. 285]. Його примусовість полягає у примусовій участі та обов’язковості результатів.
У висновку можна сказати, що розширення ролі держави допоможе уникнути, як вищезгаданої нерівності, так і шкідливих наслідків страйків.
Література:
1. Швець Н. М. Право на страйк та умови його реалізації / Н.М. Швець — Харків.: Право, 2009 — 228 с.
2. Анисимов Л. Н. Забастовка как способ разрешения коллективного трудового спора / Л. Н. Анисимов // Трудовое право. – 2006. – № 6. – С. 55-58.
3. Киселев И. Я. Сравнительное и международное трудовое право: учеб. для вузов / И. Я. Киселев — М.: Дело, 1999. — 728 с.
________________
Науковий керівник: Середа Олена Григорівна, доктор юридичних наук, доцент, Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого
|