Підписана Україною у 2011 році Конвенція Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу з цими явищами (далі – Стамбульська конвенція) пропонує державам-учасницям встановити відповідальність за основні види насильства стосовно жінок і забезпечити належні та ефективні заходи покарання за насильство [1]. Вона також відтворює сучасний погляд на права людини, який передбачає розуміння того, що боротьба з насильством стосовно жінок є обов’язком держави.
З метою забезпечення комплексного, скоординованого підходу Постановою Кабінету Міністрів України від 22 серпня 2018 р. № 658 затверджено Порядок взаємодії суб’єктів, що здійснюють заходи у сфері запобігання та протидії домашньому насильству і насильству за ознакою статі. У свою чергу, змінами до статті 1 Закону України «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків» вперше в Україні було запропоноване визначення насильства за ознакою статі, що розуміється як діяння, спрямовані проти осіб через їхню стать, або поширені в суспільстві звичаї чи традиції (стереотипні уявлення про соціальні функції /становище, обов’язки тощо/ жінок і чоловіків), або діяння, що стосуються переважно осіб певної статі чи зачіпають їх непропорційно, які завдають фізичної, сексуальної, психологічної або економічної шкоди чи страждань, включаючи погрози таких дій, у публічному або приватному житті. Таке визначення цілком відповідає міжнародно визнаній концепції ґендерно зумовленого насильства. Окремо слід наголосити, що з метою впровадження комплексної політики Стамбульська конвенція вимагає від держави регулярно збирати відповідні дезагреговані статистичні дані про випадки всіх форм насильства, які підпадають під сферу застосування цієї Конвенції. У відповідь на цю вимогу в Україні передбачено запровадження унікального за своїм комплексним підходом Єдиного державного реєстру випадків домашнього насильства та насильства за ознакою статі (відповідно до вимог статті 16 Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству»).
Згідно зі ст. 1 Стамбульської конвенції її головною метою є захист жінок від усіх форм насильства й недопущення, кримінальне переслідування та ліквідація насильства стосовно жінок і домашнього насильства. Сторонам угоди рекомендується застосовувати її положення до всіх жертв домашнього насильства, наголошується на зверненні особливої уваги на жінок (ч. 2 ст. 2 Стамбульської конвенції) [2]. Таким чином, хоча вектор протидії, визначений Стамбульською конвенцією, і спрямований переважно на захист осіб жіночої статі, котрі найчастіше стають жертвами домашнього насильства, формально чоловіки не виключаються з цього переліку.
Водночас слід звернути увагу на те, що заборона проведення операцій, які калічать статеві органи, закріплена в ст. 38 Стамбульської конвенції, спрямована суто на захист жінок від подібних насильницьких операцій.
В України вже діє низка нормативних актів щодо подолання та попередження різних форм насильства й дискримінації, інших дій, що принижують гідність особи (закони України «Про запобігання та протидію домашньому насильству», «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні», «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків», «Про безоплатну правову допомогу», «Основи законодавства України про охорону здоров’я»). Виконання вимог Стамбульської конвенції у національному законодавстві має стати наступним кроком, спрямованим на вирішення проблеми насильства щодо жінок. Відповідні зміни до КК України були внесені Законом України «Про внесення змін до Кримінального та Кримінального процесуального кодексів України з метою реалізації положень Конвенції Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу з цими явищами» від 6 грудня 2017 р.
Однією з новел КК України стало запровадження нових складів злочинів у межах ст. 134 КК України. Зокрема, у ч. 2 ст. 134 КК України це – «Примушування до аборту без добровільної згоди потерпілої особи», у ч. 4. – «Примушування до стерилізації без добровільної згоди потерпілої особи» [3].
Імплементація до чинного національного законодавства норм міжнародного права, зокрема публічного, завжди привертала увагу науковців. Особливої актуальності це питання набуло сьогодні, коли Україна стає практично повноправним учасником євроінтеграційних процесів, підтримуючи ідею пріоритетного забезпечення прав і свобод людини та громадянина. Відповідно до ст. 9 Закону України «Про міжнародні договори України» ратифікація міжнародних угод, що стосуються прав, свобод та обов’язків людини і громадянина, викликає потребу в приведенні національного законодавства у відповідність до міжнародно-правових норм [4]. На наше переконання, така імплементація має здійснюватися з урахуванням історичного досвіду нашої країни, особливостей суспільних відносин і, врешті решт, з урахуванням положень чинної правової доктрини.
Проте відсутність усталених правил, відповідно до яких відбувається доповнення чинного законодавства конвенційними нормами, недостатній критичний аналіз проектів законів дедалі частіше (принаймні останнім часом) призводить до доповнення законодавства, в т. ч. й кримінального, нормами, що не тільки не відповідають чинній правовій доктрині, а й суперечать основоположним засадам побудови вітчизняного законодавства і права. Непродумана імплементація міжнародно-правових норм до Кримінального кодексу (далі – КК) України призводить до виникнення системних помилок під час кваліфікації та «виходу з ладу» механізму правозастосування, зокрема через відсутність урахування наявної системи діючих норм, які доповнюють одна одну (наприклад, за співвідношення загальної та спеціальної норми). Указане викликає необхідність поглиблення наукових розробок із питань імплементації норм міжнародних договорів до законодавства України про кримінальну відповідальність. Додаткової актуальності це питання набуло внаслідок реалізації Україною положень Конвенції Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу з цими явищами (CETS № 210) (далі – Стамбульська конвенція), якою були внесені суттєві зміни до норм про кримінальну відповідальність за злочини проти життя та здоров’я особи, злочини проти волі, честі та гідності особи та злочини проти статевої свободи та недоторканності. Указані зміни та доповнення до КК України були здійснені з метою приведення законодавства у відповідність до цієї конвенції, що, до речі, так і не була ратифікована Верховною Радою України у т. ч. через «нав’язування гендерної ідеології, яка не здатна захистити жінок від насильства, проте суттєво шкодить моральним засадам і сімейним цінностям українського суспільства» [5].
Одним з основних положень, які вказують на недостатньо обґрунтовану імплементацію міжнародних норм у КК України, є доповнення ст. 121 КК України суспільно небезпечним наслідком у виді каліцтва статевих органів. Прийняття зазначеної норми супроводжувалося активним громадським обговоренням, у т. ч. й на шпальтах наукових видань. Зазначеному питанню присвячені науково-практичні коментарі та посібники М.І. Хавронюка, О.В. Харитонової, наукові статті В.А. Мозгової, А.О. Байди та інших дослідників. Як зазначено у відповідному законі, включення зазначеної норми до КК України відбулося в порядку «реалізації положень Конвенції Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу з цими явищами» [6], хоча формальні міжнародно-правові зобов’язання щодо імплементації зазначених норм відсутні.
Прийняття Закону України «Про внесення змін до Кримінального та Кримінального процесуального кодексів України з метою реалізації положень Конвенції Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу з цими явищами» від 06 грудня 2017 р. № 2227-VIII [7], відповідно до якого було внесено численні зміни до чинного КК України, викликає неабиякий інтерес у науковців і водночас створює небезпеку виникнення проблем у правозастосовній діяльності.
Література:
1. Конвенція Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу з цими явищами (Стамбул, Туреччина, 11.05.2011). Довідник для членів парламенту. Київ, К. І.С., 2014. 105 с.
2. Конвенція Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу із цими явищами. URL: https://rm.coe.int/CoEPublicCommonSearchServices (дата звернення: 08.07.2020).
3. Про внесення змін до Кримінального та Кримінального процесуального кодексів України з метою реалізації положень Конвенції Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу з цими явищами: Закон України від 06.12.2017 № 2227-VIII. Голос України. 11.01.2018 (№ 6).
4. Про міжнародні договори України : Закон України No 1906-IV від 29 червня 2004 р. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/ 1906-15 (дата звернення: 08.07.2020).
5. Яків Дов Блайх Звернення ВРЦіРО до Парламенту про недоцільність і ризики ратифікації Стамбульської конвенції. Всеукраїнська Рада Церков і релігійних організацій: Офіційне інтернет-представництво. URL: http://vrciro.org.ua/statements/554-uccro-appeal-to-parliament-against-istanbul-convention (дата звернення: 08.07.2020).
6. Про внесення змін до Кримінального та Кримінального процесуального кодексів України з метою реалізації положень Конвенції Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу з цими явищами : Закон України від 06 грудня 2017 р. No 2227-VIII. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2227-19#n41 (дата звернення: 08.07.2020).
7. Про внесення змін до Кримінального та Кримінального процесуального кодексів України з метою реалізації положень Конвенції Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу з цими явищами : Закон України від 06 грудня 2017 р. No 2227-VIII. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2227-19#n41 (дата звернення: 08.07.2020).
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
