Доволі важливим у кримінальному процесі є не тільки безпосередньо саме призначення кримінального покарання винній особі, яка вчинила кримінальне правопорушення, а й усунення його наслідків у вигляді захисту майнових прав та інтересів громадянина і держави, завданих цим правопорушенням. Так, велика кількість науковців приділяє особливу увагу дослідженням саме захисту та поновленню порушених майнових прав потерпілої особи, яке забезпечується шляхом подання цивільного позову у кримінальному провадженні. Серед таких науковців можна виокремити: Вернидубова І.В., Белікову С.О., Бараняка В., Несімко О., Леоненка М.І., Устінову-Бойченко Г., Малицю Ю., Бойченко Л., Євхутича І.М., Серкевича І.Р., Попелюшка В.О., Нора В., Бауліна Ю., Кахнича Х., Кокорєва Л., Удалова Л. та ряд інших вчених. У своїх наукових роботах вони приділяли увагу, зокрема: правовій природі, особливостям інституту, доцільності та необхідності: перевагам та недолікам цивільного позову в кримінальному провадженні, проблемам відшкодування шкоди у кримінальному провадженні щодо захисту прав потерпілого та іншим питанням.
Але, на нашу думку, так і не було запропоновано ґрунтовної відповіді для вирішення наочних проблем правозастосування, в тому числі в умовах судової реформи та реформи судових процесів. В науковій літературі не приділено належної уваги, тобто не розкрито у повній мірі, проблеми суті та процедури застосування цивільного позову у кримінальному провадженні та окремі важливі його елементи.
В чинному кримінально-процесуальному законодавстві більш-менш розкритим питанням є лише умови пред’явлення та підстави відмови у цивільному позові. Тобто, слід зазначити, що кримінальний процесуальний закон України не врегулював належним чином цивільний позов в межах кримінального провадження, навіть не зважаючи на наявність у КПК України статті 128. Звідси слідує висновок про, який у своїй праці зазначали Вернидубов І.В. та Белікова С.О., що у кримінальному судочинстві цивільному позову за процедурою приділено значно менше уваги, ніж у цивільному [4, с.14], оскільки саме цивільно-процесуальним законодавством врегульована уся процедура реалізації даного інституту. Через те, що кримінально-процесуальне законодавство не передбачає окремих вимог до змісту чи форми цивільного позову, то останнє покладається на загальний порядок цивільного судочинства [3, с.99]. Таким чином, пред’явлення цивільного позову в кримінальному провадженні та його судовий розгляд ґрунтуються на дотриманні вимог цивільного процесуального законодавства [4, с.15]. Наприклад, як передбачено ч.4 ст.128 КПК України, форма та зміст позовної заяви повинні відповідати вимогам, встановленим до позовів, які пред’являються в порядку цивільного судочинства [1], оскільки норми кримінального процесуального права не містять чіткої вказівки на форму, зміст і структуру цивільного позову. Окрім того, коли процесуальні відносини, що виникли у зв’язку з цивільним позовом, кримінально-процесуальним законодавством не врегульовані (або не на належному рівні), до них повинні застосовуватися норми ЦПК України за умови, що вони не суперечать засадам кримінального судочинства [7, с.224]. Отже, у зв’язку з вищезазначеним слід зазначити про тісне поєднання та взаємодію таких галузей права як кримінальне та цивільне.
Необхідно вказати й про те, що деякі вчені у зв’язку із закріпленням статті 128 в КПК України наголошують на тому, що це є доцільним та призводить до того, що відбувається процесуальна економія часу та процесуальних засобів, пов’язаних із відшкодуванням матеріального збитку, завданого потерпілому кримінальним деліктом [5, с.251]. З цим висновком цілком згодні.
Наведені вище тези свідчать про думку науковців, що стаття 128 КПК України є такою, що на достатньому рівні врегульовує інститут цивільного позову у кримінальному провадженні. Але КПК не врегульовує належним чином процедуру застосування цивільного позову у кримінальному провадженні, посилаючись при цьому на відповідні норми цивільного процесуального кодексу України.
При цьому ЦПК не містить окремих або виняткових процесуальних вимог до цивільного позову у кримінальному судочинстві. Так, поза межами регулювання залишено алгоритм дій суду під час вирішення питання про прийняття до провадження цивільного позову разом із кримінальним провадженням у разі наявності недоліків (у ЦПК – процедура залишення без руху), питання наявності доказів та необхідності їх витребування (питання меж доказування цивільного та кримінального судочинства), питання можливості та необхідності залучення до участі у кримінальному провадженні інших зацікавлених осіб, крім цивільного позивача та цивільного відповідача. Також кримінально-процесуальне законодавство не містить норм, які закріплювали б особливу форму та зміст цивільного позову. Між тим, доцільно було б навіть впровадити спрощену форму цивільного позову – наприклад, для кримінальних проступків.
Підсумовуючи усе вищевикладене, можна наголосити на тому, що, по-перше, виходячи з положень кримінально-процесуального та цивільно-процесуального законодавства, які присвячені цивільному позову, останній регулюється нормами як кримінально-процесуального, так і цивільно-процесуального права, але в більшій своїй мірі застосовуються норми цивільно-процесуального права. Так як саме ця галузь права регулює структурні елементи такого позову, порядок визначення предмета, змісту та підстави цивільного позову, а також зміст і форму позовної заяви.
Отже, вважаємо доцільною пропозицію доповнення норм кримінально-процесуального законодавства, рядом норм, які більш деталізовано розкривають процедуру застосування цивільного позову у кримінальному провадженні, а також не містять бланкетних диспозицій. Відсутність таких окремих норм призводить до колізій, оскільки строки, зміст, більш спрощена процедура, у кримінальному провадженні, реалізації цивільного позову у кримінально-процесуальному та цивільно-процесуальному законодавстві між собою різняться. На нашу думку, необхідним є врегулювання на належному рівні такого позову лише в межах кримінально-процесуального законодавства.
Література:
1. Кримінально процесуальний кодекс України: Закон України від 13.04.2012 № 4651-VI. Відомості Верховної Ради України. 2013. № 9-10, № 11-12, № 13. Ст.88.
2. Цивільний процесуальний кодекс України: в редакції Закону України № 2147-VІІІ від 03.10.2017. Відомості Верховної Ради України. 2017. № 48. Ст. 436.
3. Бараняк В., Несімко О. Проблеми відшкодування шкоди у кримінальному провадженні щодо захисту прав потерпілого. Електронний науковий архів Науково-технічної бібліотеки Національного університету «Львівська політехніка». URL: http://ena.lp.edu.ua:8080/bitstream/ntb/44662/ 2/2018n894_Issue_18_Baranyak_V-Problems_of_refusing_ of_98-103.pdf.
4. Вернидубов І.В., Белікова С.О. Особливості цивільного позову в кримінальному судочинстві. Наукові записки НаУКМА. Юридичні науки. - 2019. - Т.4. - С. 14-20.
5. Євхутич І. М., Сенкевич І. Р. Цивільний позов у кримінальному процесі: доцільність та необхідність. Науковий вісник Львівського державного університету внутрішніх справ 2018. № 1. С. 250–258. URL: http://www2.lvduvs.edu.ua/ documents_pdf/visnyky/nvsy/01_2018/31.pdf.
6. Попелюшко В.О. Цивільний позов у кримінальному провадженні: практичний аспект. Часопис Національного університету «Острозька академія». Серія «Право».-2020.-№2(22).
7. Устінова-Бойченко Г., Малиця Ю., Бойченко Л. Особливості інституту цивільного позову в кримінальному провадженні. Підприємство, господарство і право. 2017. № 10. С. 223–225. URL: http://pgp-journal.kiev.ua/archive/2017/ 10/47.pdf.
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
