Постановка проблеми. Понад сто років тому видатний український теоретик права і соціолог Богдан Кістяківський писав: «У жодній іншій науці немає стільки суперечливих теорій, як в науці про право. При першому ж знайомстві з нею виникає таке враження, ніби вона тільки й складається з теорій, що взаємовиключають одна одну. Найбільш істотні питання про сутність і невід’ємні властивості права вирішуються різними представниками науки по різному. Суперечка між теоретиками права виникає вже на початку наукового пізнання права, навіть більшою мірою саме з приводу вихідного поняття – до якої сфери явищ належить право» [1, С. 371].
Наразі така ситуація характерна науці цивільного права в цілому, особливо стосовно вирішення у ній ключових світоглядних та методологічних проблем представниками різних традицій пізнання цивільного права та його наукових шкіл. В епіцентрі таких дискусій опинився і феномен диспозитивності в цивільному (приватному) праві.
До прикладу, ще з радянської цивілістичної теорії в українську науку цивільного права перейшло методом діалектичного зняття розуміння диспозитивності тільки як методу цивільно-правового регулювання. Наразі особливо яскраво та послідовно цей підхід репрезентує Харківська наукова школа цивілістики. Зокрема, таким є розуміння диспозитивності І. В. Спасибо-Фатєєвою та В. І. Кратом, представленому ними у «Підручнику з цивільного права (частина загальна)» [2, С. 19]. При цьому вони уточнюють: «Диспозитивність означає допустимість різних варіантів дій, які може обрати учасник цивільних правовідносин. Цивільна норма може передбачати такі варіанти, можливості, правомочності тощо… навіть якщо.. у нормі [цього] немає, все одно слід виходити із загальнодозвільного методу регулювання – «все дозволено, що не заборонено»» [2, С. 19].
Принципово іншого підходу до розуміння диспозитивності у приватному праві дотримується Н. С. Кузнєцова. Вона стверджує, що диспозитивність є мегапринципом цивільного права і вбачає його витоки у природі приватності цього права [3, С. 35-36]. То чим же є насправді диспозитивність у приватному праві?
Метою дослідження є з’ясування природи диспозитивності в приватному праві за Цивільним кодексом України.
За основу методології дослідження обрано антропосоціокультурний підхід, оскільки приватне право є людиномірним феноменом.
Виклад основних результатів дослідження вважаємо за необхідне розпочати з акцентування уваги на такому парадоксі ЦК України – термін диспозитивність у ньому взагалі відсутній, але це не означає, що в Кодексі відсутнє і явище диспозитивності. На нашу думку, вищезазначене пояснюється тим, що творцями ЦК України стали найкращі вчені-цивілісти країни, концептуальні підходи, науковий світогляд та методологічні пріоритети яких сформувалися ще під впливом радянської доктрини цивільного права. А ця доктрина розуміла диспозитивність у цивільному праві обмежено, пов’язувала її лише з цивільно-процесуальним правом [4, С. 52-56].
В той же час творці ЦК, будучи непересічними вченими та академічно доброчесними, опинившись в докорінно іншому суспільно-політичному контексті в незалежній Україні, одержали можливість по-новому поглянути на природу цивільного права, як зазначав А. С. Довгерт, долучитися в цьому до західної пізнавальної традиції цивілістичної науки та до теоретичної спадщини вітчизняних вчених-науковців дорадянського періоду, передусім наукового доробку Йосипа Покровського. За його словами, вищевикладене, разом взяте, мало своїм логічним наслідком появу у розробників проєкту ЦК України нового цивілістичного мислення, в основі якого лежала ідея природного права, втілена ними згодом у таку ж концепцію ЦК України [4, С. 56-80].
Вже у ч. 1 ст. 1 ЦК України знайшла своє найбільш стисле втілення нова концепція розуміння феномену диспозитивності в цивільному праві. Зокрема, в ній зазначалося, що: «Цивільним законодавством регулюються особисті (виділено нами. – П.П.) немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників» [5]. Зазначимо принагідно, що це не всі властивості диспозитивності як явища, а тільки їх квінтесенція. Але фундаментальне значення для всього цивільного права має та обставина, як резонно зазначила Н. С. Кузнєцова, що цим самим було продемонстровано приватність («особисті») як домінантну властивість цивільного права [3, С. 35].
Свого подальшого розвитку ця властивість знайшла у ч. 1 ст. 2 ЦК України: «Учасниками цивільних відносин є фізичні особи та юридичні особи (далі – особи)» [5]. Згідно ч. 2 цієї ж статті учасниками цивільних відносин є також суб’єкти публічного права – держава, територіальні громади тощо. Принагідно зазначимо, що ВП ВС неодноразово наголошувала таке: «26. … у випадку, коли держава вступає у цивільні відносини, вона має цивільну правоздатність нарівні з іншими учасниками» [6; 7], тобто, юридична рівність усіх сторін цивільних відносин не порушується в залежності від їх складу.
Як зазначає О. О. Первомайський у коментарі до ст. 2 ЦК України, таке розмежування учасників цивільних відносин на «осіб» і «суб’єктів публічного права» здійснено з огляду на те, що термін «особа» походить від латиномовного терміну persona, яким у римському праві позначали тільки таких природних для приватного права його суб’єктів, як фізичні і юридичні особи [8, C. 24]. На нашу думку, в цьому можна побачити намагання розробників ЦК України продемонструвати в такий спосіб свої світоглядні та методологічні пріоритети.
Ключовою для розуміння природи феномену диспозитивності, згідно ЦК України, є його ст. 3 «Загальні засади цивільного законодавства», оскільки саме їй належить роль смислового епіцентру цього Кодексу. Вона пронизує наскрізь усі інші статті, тому не випадково її положення де-факто репрезентують приватно-правові начала (принципи) цивільного права: «Загальними засадами цивільного законодавства є, – зазначається у ній: 1) неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини; 2) неприпустимість позбавлення права власності, крім випадків, встановлених Конституцією України та законом; 3) свобода договору; 4) свобода підприємницької діяльності, яка не заборонена законом; 5) судовий захист цивільного права та інтересу; 6) справедливість, добросовісність та розумність» [5].
Із наведеного очевидно, що не всі природні начала (принципи) увійшли до цього наразі позитивованого їх переліку. Чимало з них поки що залишаються неписаними принципами приватного права, проте від цього їх природа не змінюється. Адже, як зазначає С. П. Погребняк, принципи права – «це радше «jus nonscriptum» (неписане право), ніж «jus scriptum» (писане право); навіть після їх закріплення в юридичних актах вони – лише «jus scriptum sensu grammatico» (записане право), а не «jus scriptum sensu iuridico» (писане право)» [9, С. 414-415].
Одним з таких ще незаписаних принципів цивільного (приватного) права є мегапринцип диспозитивності, оскільки він охоплює собою увесь пласт приватно-правової матерії.
Висновки. Диспозитивність є домінатною системоутворюючою властивістю приватного права, його неодмінним атрибутом, репрезентує і втілює його мету як якісно виокремленої системи. Вона лежить в основі усіх цивільно-правових цінностей, передусім цінності особи як учасника цивільних відносин, юридичної рівності, майнової самостійності їх учасників та їх вільного волевиявлення; визначає характер та внутрішню динаміку приватного права в цілому, а тому є його мегапринципом.
Література:
1. Кістяківський Б. О. Вибране. Бібліотека часопису «Філософська і соціологічна думка», Серія «Українські мислителі». Київ: Абрис, 1996. 347 с.
2. Цивільне право України: підруч. Частина загальна / Баранова Л. М., Дуденко Т.В. та ін.; за заг. ред. проф. І. В. Спасибо-Фатєєвої. Харків: ECUS, 2024. 568 с.
3. Кузнєцова Н. С. Мій шлях до цивільного права. Цивільне право України: погляд у майбутнє: збірник наукових праць до 70 річчя Наталії Семенівни Кузнєцової / за заг. ред. О. О. Стефанчука, О. О. Кота. Одеса: Вид-во «Юридика», 2024.
4. Правова доктрина України: у 5 т. Харків: Право, 2013. Т. 3. Доктрина приватного права України / Н. С. Кузнєцова, Є. О. Харитонов, Р. А. Майданик та ін.; за заг. ред. Н. С. Кузнєцової. 760 с.
5. Цивільний кодекс України. Кодекс України; Закон, Кодекс від 16.01.2003 № 435-IV в ред. від 10.01.2025, підстава – 4174-IX. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/435-15#Text
6. Постанова ВП ВС від 26.06.2019 р. у справі №587/430/16-ц. URL: https://zakononline.com.ua/court-decisions/show/84573553
7. Постанова ВП ВС від 26.02.2019 р. у справі №915/478/18, пп. 4.19 і 4.20. URL: https://zakononline.com.ua/court-decisions/show/81329465
8. Цивільний кодекс України: науково-практичний коментар. Т. 1: Загальні положення. Особи / за заг. ред. І. В. Спасибо-Фатєєвої. Харків: ECUS, 2020. 928 с.
9. Правова доктрина України: у 5 т. Харків: Право, 2013. Т. 1. Загальнотеоретична та історична юриспруденція / В. Я. Тацій, О. Д. Святоцький, С. І. Максимов та ін.; за заг. ред. О. В. Петришина. 976 с.
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
