Право забезпечує регулювання суспільних відносин різними способами і засобами, які традиційно визнаються авторитетними у кожному типі правової системи. Як відомо, у країнах романо-германського типу переважає законодавче нормативне регулювання, тоді як для держав англо-американського типу пріоритетною є прецедентна судова практика. Кожному з вказаних підходів притаманний різний ступінь збалансованості між варіативністю й уніфікованістю, стабільністю та динамізмом правових приписів. Водночас у будь-якій правовій системі визнається важливість забезпечення принципу правової визначеності (англ. – legal certainly, нім. – Rechtssicherheit, фр. – sécurité juridique).
Принцип правової визначеності не знайшов нормативного закріплення у національних законодавствах та на рівні наднаціональних структур, однак доктринально він визнається невід’ємною складовою принципу верховенства права і широко використовується міжнародними та вітчизняними судовими інстанціями. Згідно з позицією Європейської комісії "За демократію через право", даний принцип вимагає від держави забезпечення доступності тексту закону, логічної послідовності та передбачуваності його застосування, обмеження дискреційних повноважень органів влади, дотримання принципу res judicata, виконання остаточно прийнятих судових рішень, поваги до законних очікувань громадян [1, с. 27-28].
Реалізація вимог принципу правової визначеності у кожному типі правової системи відбувається за допомогою різного юридичного інструментарію. У державах континентальної європейської традиції, завдяки потужному впливу юридичної науки на правотворчість, право має більш раціональний, системний і концептуально виважений характер, ясність і чіткість його вимог забезпечується розвиненою нормотворчою технікою і кодифікацією законодавства. Натомість визначеності загального права сприяє деталізована, адаптивна, гнучка прецедентна практика, яка дозволяє отримати ясну відповідь на більшість правових проблем. На перше місце тут виходить не чіткість матеріально-правових норм, а додержання правил належної правової процедури (due process of law), які є важливим елементом доктрини "rule of law" і однією з концептуальних засад англосаксонської правової системи [2, с. 30].
Цей класичний порядок речей в умовах конвергентного зближення правових систем набуває певної трансформації. Раніше нами вже зверталася увага на істотне підвищення значення прецедентної практики у романо-германському праві і розширення законодавчого впливу на розвиток суспільних відносин у загальному праві [3, с. 126]. Оскільки ключовою ідеєю правової визначеності є передбачуваність юридичних положень, яка досягається за рахунок додержання вимог якості правових актів, з одного боку, та послідовності правозастосовної, у тому числі судової практики, з іншого [4, с. 31], вказані вище процеси, безумовно, сприяють утвердженню принципу правової визначеності у кожному з досліджуваних типів правових систем. Розглянемо, як це відбувається на прикладі держав континентальної Європи.
По-перше, формування сучасної судової практики в правових системах романо-германського типу суперечить класичним уявленням про те, що вищі судові інстанції не створюють прецедентів, обов’язкових для місцевих судів. Традиційно, посилаючись на принцип судової незалежності, науковці та практики романо-германської традиції обґрунтовують тезу про те, що кожен суддя вільний тлумачити закон так, як він вважає за потрібне, не підпорядковуючись жодним вказівкам вищих судів. Іспанський конституціоналіст В. Комелла у зв’язку з цим зазначає: якщо ми цінуємо правову визначеність і рівність перед законом, то ми маємо вимагати від судів нижчої інстанції дотримуватися доктрин, створених судами вищої інстанції, і очікувати, що останні будуть послідовними при розгляді схожих категорій справ. Якщо судді прийматимуть непослідовні рішення, люди не можуть бути впевнені, яким чином закон буде застосовано у їхньому випадку [5, с. 1968]. Європейський суд з прав людини дотримується схожої позиції, підкреслюючи важливу роль вищих національних судів у забезпеченні правової визначеності. Згідно з практикою ЄСПЛ, застосування недостатньо чітко сформульованого закону, навіть якщо його положення залишають простір для різного тлумачення, вважатиметься передбачуваним у разі існування стабільної ("усталеної") судової практики або висновку Верховного Суду з відповідного питання [6].
По-друге, конституційні суди європейських держав, у процесі здійснення абстрактного контролю нормативно-правових актів на предмет їх відповідності положенням основного закону, суттєво впливають на стан і зміст законодавства, усуваючи суперечності і додаючи національному праву більшої чіткості і визначеності. Виконання органом конституційної юрисдикції так званої функції "негативного законодавця", тобто визнання певного закону неконституційним, породжує загальні наслідки (erga omnes effects). Статут, який визнано недійсним, вилучається з правової системи і більше не може бути застосований до жодної справи жодним суддею. Як вказує В. Комелла, абстрактний конституційний контроль є потужною зброєю, що компенсує відносну слабкість доктрини stare decisis у традиції цивільного права [5, с. 1969].
По-третє, зростання впливу прецедентів Європейського суду з прав людини на змістовний розвиток європейського права та національних правових систем також демонструє відхід від класичного розуміння ролі судів у державах романо-германського типу. Хоча ЄСПЛ не може прямо ініціювати перегляд рішень національних судів або визнавати певний внутрішній правовий акт недійсним, однак держава, визнана винною у порушенні положень Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та її протоколів, зобов’язана усунути наслідки цього порушення шляхом внесення відповідних змін до норм національного законодавства. Крім того, починаючи з 2004 р., ЄСПЛ розпочав застосовувати процедуру пілотних рішень, яка полягає у виявленні в межах конкретної справи системних проблем у законодавстві країни, що спричинили порушення Європейської конвенції. Після виявлення системної проблеми Суд у своєму рішенні видає зобов’язання країні вжити необхідних заходів для виправлення ситуації, що склалася [7, с. 344].
Все вищесказане переконливо доводить, що принцип правової визначеності є вагомим інструментом досягнення стандартів демократичного правопорядку і верховенства права, а необхідність реалізації його вимог є одним з важливих чинників зближення сучасних правових систем, які раніше традиційно вважалися типологічно несумісними. Це, зокрема, проявляється у підвищенні ролі судових рішень щодо забезпечення передбачуваності і послідовності права в країнах романо-германської юридичної традиції.
Література:
1. Огнев’юк Г. З. Принцип правової визначеності у рішеннях конституційних судів України та деяких сусідніх держав. Вісник Національного університету "Львівська політехніка". Серія: Юридичні науки. 2019. Вип. 23. С. 26-31.
2. Матвєєва Ю. І. Правова визначеність: pro et contra. Наукові записки НаУКМА. Юридичні науки. 2018. Том 1. С. 29-32.
3. Волошенюк О. В. Процеси конвергенції в сучасних правових системах. Форум права. 2009. № 3. С. 123-128.
4. Ostapenko H. The Role of Legal Certainty Principle in Provision of Access to Justice in Ukraine in Wartime. Access to Justice in Eastern Europe. 2023. № 3 (20). Р. 27-39.
5. Victor Ferreres Comella. Commentary: Courts in Latin America and the Constraints of the Civil Law Tradition. Texas Law Review. 2011. Vol. 89. Р. 1967-1975.
6. Мазур М. Принцип правової визначеності та зміни судової практики. URL: https://so.supreme.court.gov.ua/authors/607/pryntsyp-pravovoi-vyznachenosti-ta-zminy-sudovoi-praktyky
7. Галічий В. М. Роль та вплив Європейського суду з прав людини на судову реформу в Україні на прикладі додержання принципу юридичної визначеності. Актуальні проблеми вітчизняної юриспруденції. 2024. № 1. С. 342-347.
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
