Постановка проблеми. В ряді попередніх наших досліджень було з’ясовано, що право як явище в цілому є основоположним (потребовим) способом (технологією) буття людиною у світі [1, C. 179]. Приватне право як його якісно виокремлений пласт є автономною частиною цього ж способу буття, а саме певним чином – горизонтально – організованого [1, C. 143]. В свою чергу, спосіб людського буття, як довела ще у ХХ ст. пізнавальна традиція системного мислення, є нічим іншим, як самореферентною процесуальною системою, що функціонує згідно її цілей [2, S. 74]. Отже, право як феномен в цілому, в тім числі приватне право як його якісно виокремлений сегмент, також є процесуальними системами. Саме це, як обґрунтував ще на початку ХХ ст. Євген Ерліх за допомогою своєї формули «живого права», лежить в основі його онтологічної (буттєвої) плюралістичності [3]. Ця буттєва плюралістичність права ще більше мультиплікується характером взаємозв’язку буття та права. Зокрема, Сергій Рабінович, проаналізувавши з позицій екзистенційного підходу цей взаємозв’язок, дійшов висновку, що вищезазначеному взаємозв’язку буття та права властива «діалектична парадоксальність». Вона, на його думку, «виявляється в тому, що буття виступає як тотожне праву, але при цьому право також розрізняється з буттям як його атрибут» [4, C. 121]. Антон Козловський резонно уточнив щодо вищезазначеного таке: «Буття, тотожне з правом, не відразу розкриває своє право» [5, C. 84].
Усі щойно проаналізовані нами чинники й зумовлюють неминучість плюралістичності праворозуміння. Не є виключенням із цього родового явища і розуміння системної раціональності приватного права.
Метою дослідження є порівняльний аналіз давньоримського і новоєвропейського архетипів системної раціональності приватного права.
За методологічну основу дослідження обрано антропосоціокультурний підхід, передусім його методи генетичного, екзистенційного та феноменологічного аналізу.
Виклад основних результатів дослідження. 1. Поняття архетипу системної раціональності приватного права. Ще у давньогрецькій філософії зародилася пізнавальна традиція розуміти під архе буттєвий та гносеологічний першопринцип водночас. Як зазначав Платон у діалозі «Федр», він є «те, що рухає саме себе, <…> будучи [водночас] джерелом і початком руху для всього іншого <…>, а початок не виникає» [6, 245. d 10]. У «Державі» він називає його «абсолютним початком», якого немає потреби обґрунтовувати «ні для самих себе, ні для інших, адже кожному й так все зрозуміло» [6, 510. с 7].
Послуговуючись термінологією А. А. Козловського, зазначимо, що розкриття буттям свого права і його архетипів чи не вперше в людській історії сталося у Давньоримській цивілізації. Його рефлексивно збагнув, усвідомив, зафіксував та сповістив про це сучасникам і нащадкам устами Доміція Ульпіана загадковий правничий геній стародавніх римлян. Воно проявилося у формі звичайного повідомлення-настанови Ульпіана, як належить вивчати римське право, яке очевидне кожному сучаснику. Зокрема, у цій настанові йшлося про те, що є публічне право і приватне право. Публічне (jus publicum) – це те, що належить до користі (інтересу) Римської держави, приватне (jus privatum) – те, що належить до інтересу окремих осіб [7, 1.1.1.2]. Інакше кажучи, системоутворюючим началом кожного із двох вищезазначених фундаментальних пластів давньоримського права виявилися їх відповідні цілі – інтерес Давньоримської держави та інтерес стародавніх римлян-громадян.
В сучасній цивілістичній пізнавальній традиції червоною ниткою проходить ідея про те, що з тих пір публічне та приватне право є двома протилежними правничими континентами, двома різними юридичними галактиками, своєрідними юридичними Монтеккі та Капулетті, хоча Китайської стіни між ними немає. Вони розрізняються головно мегаархетипами системної організації – ієрархічної (публічне право) та диспозитивної (приватне право).
Згідно іншої давньоримської максими, «jus ad finem dat jus ad media – право на кінцеву мету дає право на засіб її досягнення» [7, 2.1.2]. В свою чергу, теорія систем постулює, що «система є раціональною, якщо вона досягає своєї цілі» [8, С. 47]. То ж які цілі переслідувало давньоримське приватне право? Відповідь на це питання знаходимо у Марка Юлія Цицерона. Зокрема, він зазначав, що для приватних осіб того часу найбільш значущими природними цілями були особиста свобода і особиста незалежність, оскільки у Стародавньому Римі існувало рабство, та їх майнова самостійність [9, С. 169-172]. Причому термін природний відігравав у концепції Цицерона суто технічну роль – він вживався ним з метою характеристики суто буттєвої фактичності приватного права як такого, яке «ніколи не було замислено чи винайдено людиною свідомо, а з’явилося і розвинулося «само по собі» (спонтанно) у відповідь на нагальні буттєві потреби суб’єктів правовідносин та найрізноманітніші їх повсякденні ситуації» [9, С. 139]. Цицерон першим запропонував та обґрунтував ідею про природне (буттєве) право, яке «дано всім» і є «справедливим та чесним» «само по собі» [9, С. 170, 171]. Отже, давньоримський архетип системної раціональності приватного права можна визначити, як особистісне спонтанне буттєве (природне) право індивідів. Після загибелі західної римської цивілізації у 476 р. він проіснував як його антропосоціокультурний код ще понад тисячу років. Останніми послідовними носіями його на європейських теренах, як зазначає Ф. А. Гаєк, були «пізні іспанські схоласти» [10, С. 167-168]. Вони тлумачили термін природний як такий, що має буттєве (спонтанне) укорінення.
2. Новоєвропейський архетип системної раціональності права. Витоки парадигмально протилежного підходу до розуміння архетипу системної раціональності приватного права сягають доктрини природного права Гуго Гроція, головно його трактату «Про право війни і миру». Вона є породженням Нового часу європейської історії. Висхідним онтологічним та гносеологічним началом, методологічним ключем до осмислення природи права, як зазначає особисто її автор, він обрав принцип ретельного відділення того, що з’явилося в праві шляхом зовнішнього установлення, від того, що слідує із самої природи права [11, Р. 52]. Внаслідок послідовного застосування цього підходу він дійшов такого висновку: «Природне право є диктат здорового розуму, яким та чи інша дія, залежно від її відповідності чи невідповідності самій розумній природі, визначається або ж ганебною, або ж необхідною; відповідно, така дія або заборонена, або ж приписана самим Богом, творцем Природи» [11, Р. 71]. Розкриваючи квінтесенцію природного права, Г. Гроцій наголошує, що воно полягає в тому, щоб надавати іншим те, що їм вже належить за природою» [11, Р. 46], що «матір’ю природного права є сама природа людини» [11, Р. 48]. Спеціальний термінологічний аналіз трактату «Про право війни і миру» засвідчив, що Г. Гроцій послідовно та наполегливо визначає природне право людини як вроджене, невід’ємне, природне в сенсі Богом дане [12]. Він також зазвичай виходить не з персоніфікованого розуміння людини як особи, а з родового поняття людина та послідовно втілив цей підхід у термінах дотримання людьми правил, властиве людському розуму, відповідне природі люлини, дане людському роду, надбання кожного та ін. [12]. Тобто, Г. Гроцій по суті не визнавав приватного характеру цього права. Його архетип системної організації можна визначити як загальнолюдське природне право, що є виявом природного розуму, першоджерелами якого є Бог і створена Ним Природа.
Висновки. Як ми уже зазначали в одному з наших попередніх досліджень проблематики приватного права, між давньоримським архетипом розуміння його системної раціональності та його новоєвропейським архетипом пролягає «парадигмальна прірва» [1, С. 140], вони світоглядно, сутнісно і методологічно протилежні. Не дивлячись на незрівнянно більшу історичну дистанцію, яка відділяє нас від давньоримського архетипу розуміння системної раціональності приватного права, ніж його новоєвропейського архетипу, перший з них концептуально ближчий сучасній українській цивілістичній доктрині.
Література:
1. Пацурківський П.П. Мій погляд на право. Зб. наук. праць. Київ: Юрінком Інтер, 2024. 281 с.
2. Niklas Luhmann. Soziale Systeme. Grundriss Einer Allgemeinen Theorie. Frankfurt am Main: Suhrkamp Verlag, 1984. 675 s.
3. Ehrlich E. Grundlegung der Soziologie des Rechts. München/Leipzig: Verlag von Dunker & Humblot, 1913. 400 s. (2, 3, 4 Aufl. 1929, 1967, 1989).
4. Правова доктрина України: у 5 т. Харків: Право, 2013. Т. 1. Загальнотеоретична та історична юриспруденція / В. Я. Тацій, О. Д. Святоцький, С. І. Максимов та ін.; за заг. ред. О. В. Петришина. 976 с.
5. Козловський А. А. Праворозуміння: буття-в-собі, буття-для-себе, буття-для-Іншого (досвід феноменологічного аналізу). Філософія права і загальна теорія права. 2012. № 12. С. 84-94.
6. Платон. Діалоги. Пер. з давньогр. Київ: Основи, 1999. 395 с.
7. Iustiniani Digesta. Index titulorum. URL: https://droitromain.univ-grenoble-alpes.fr/Corpus/tituli.htm
8. Луман Н. Поняття цілі і системна раціональність: щодо функції цілей у соціальних системах / Пер. з нім. М. Бойченка і В.Кебуладзе. Київ: Дух і Літера, 2011. 336 с.
9. Марк Тулій Цицерон. Про державу; Про закони; Про природу богів. Пер. з лат. В.Литвинов. Київ: Основи, 1998. 476 с.
10. Хайєк Ф. А. Право, законодавство та свобода: Нове викладення широких принципів справедливості та політичної економії. В 3 т. Пер. з англ. Н. Комарова. Т. 1. Правила та порядок. Київ: Сфера. 1999. 196 с.
11. Hugo Grotius: On the Law of War and Peace. Student edn. Ed. Stephen C. Neff. Cambridge: Cambridge University Press. 2012. 548 p.
12. Vreeland H. Hugo Grotius: the father of the modern science of international law. Little, Colo.: F.B. Rothman, 1986. 258 p.
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
