Наукове пізнання історії права має значну теоретичну та практичну перспективу [1]. Вивчення давніх підвалин правового розвитку сприяє кращому і комплекснішому розумінню сучасних проблем державотворення, законопроектування та юридичної практики, а відтак повинно допомагати їхньому швидкому і дієвому вирішенню. Значний інтерес у згаданому контексті викликає історія античного права, яку творили найдавніші народи та держави. Це спонукає до історико-юридичного аналізу етнічного виміру стародавнього правотворення.
Етнічний вимір права Стародавнього світу є вкрай проблематичним, адже у сучасної науки немає точної дати виникнення народів, що його населяли. Згідно з біблійною версією Старого Заповіту їхнє виникнення можна пов’язати з невдачею в побудові вавилонської башти, коли обурений Господь Бог («Оце вони один народ і мова в них усіх одна») розрізнив мову будівельників настільки, що вони перестали розуміти одне одного [2, с. 12]. Як відомо, до створення держав люди проживали в умовах родоплемінного ладу. Конкретна сім’я була складовою роду та племені, які своєю чергою також виникли внаслідок кількісного (через декілька поколінь) розростання конкретної сім’ї. Угрупування цих родів і племен через усвідомлення їхньої спільності (мова, релігія, світогляд, розміщення та ін.) творили перші етнічні одиниці – стародавні народи.
Говорячи про стародавні народи, необхідно розуміти, що це не були народи в сучасному розумінні. Хоча деякі назви та навіть дислокації стародавніх народів, як от греки, єгиптяни чи вірмени, співпадають із відповідними сучасними народами, йдеться аж ніяк не про стовідстоткову тотожність. Хронологічна різниця тривалістю в тисячі років не могла зберегти в цілісності генетичний фонд, який істотно еволюціонував до наших днів. Це й пояснює ті численні антропологічні відмінності в описах, малюнках, дослідженнях поховань, які присутні між стародавні народами та їх сучасними «тезками».
В основі етнічного виміру стародавніх народів були не стільки державні кордони чи громадянська приналежність людей (як є у сучасності), а радше кровний зв’язок і міграції. З одного боку, кровний зв’язок був сакральним (його освячували цілковита більшість стародавніх релігій), таким, що визначав соціальну структуру додержавних і ранньодержавних суспільств. Родові спільноти будувалися на засаді кровного зв’язку, а відтак він породжував фундаментальні юридичні наслідки – підпорядкування керівному родичу (старійшині), спадкові права, сімейні обов’язки, родову солідарність і взаємодопомогу, механізми міжродової ворожнечі, кровної помсти та примирення тощо.
З іншого боку, кровний зв'язок так і не став універсальним, адже люди на певному етапі зрозуміли небезпечні наслідки інцесту, вели з ним принципову боротьбу, в тому числі правовими засобами. Так, у Хеттському царстві чоловікові суворо заборонялося мати статеві відносини з матір’ю, сестрою чи донькою дружини від попереднього шлюбу, дружиною свого батька чи брата, доки вони були живими. Натомість за ст. 193 Хеттського законника (XV-XIII ст. до н.е.) вдова повинна була вийти заміж за брата свого покійного чоловіка, а в разі його відсутності – за батька чоловіка. Коли ж і його не було, її успадковував племінник [3, p. 100-101]. Інакше кажучи, ця стаття санкціонувала правовий звичай левірату. Він був характерним і стародавнім євреям [4, с. 158-160]. Натомість на правлячі династії заборона інцесту не поширювалася в деяких стародавніх державах, адже відомо про шлюби з рідними сестрами єгипетських фараонів, хеттських царів та ін.
Відтак, кровний зв’язок поєднувався зі зовнішньою (міжродовою) взаємодією – спочатку для здоров’я нащадків, а потім ще й для інших цілей (торгівлі, співпраці, безпеки тощо). Зовнішня (міжродова) співпраця вивела на новий рівень судочинство, адже в умовах ізольованих родів міг існувати тільки суд родових старійшин. Коли ж дві сторони спору (чи підсудний і потерпілий) належали до різних родів, суди родових спільнот часто були безсилими, і їхньою альтернативою ставали кровна помста та міжродова ворожнеча. В такий спосіб формувалися суди іншого типу (громади, племені, міжродові тощо), і це стало вагомою частиною державотворення. На підтвердження заявленої думки варто згадати, що найдавнішу з відомих науці судову справу про вбивство Лу-Інанни (бл. 1900 р. до н.е.) вирішував саме громадський суд у шумерському місті Ніппур [5].
Етнотворення в Стародавньому світі ускладнювали, але й разом з тим удосконалювали, міграції. Наприклад, переміщення «народів моря», вихід євреїв з Єгипту, вторгнення ахейців, а згодом і дорійців у Грецію тощо. Варто зауважити, що міграція в Стародавньому світі часто була спричинена зовнішньою експансією одних суспільств щодо інших. Серед прикладів – завойовницька політика Єгипту, Ассирії, Персії, інших держав походи Олександра Македонського, розширення Римської імперії тощо [6, с. 11]. Первинно міграція здійснювалася стихійно, а порядок і межі її здійснення визначалися потребами та можливостями осіб, які переміщувалися. Однак згодом щодо міграційних процесів почали формуватися звичаєві норми (наприклад, звичаї гостинності [7, с. 250]), які поступово набували юридичного значення.
Міграційні процеси спричиняли етнічну еволюцію племен і народів. Одні народи вимирали, а інші розросталися, поділялися на кількох, об’єднувалися чи трансформувалися. Важливо також звернути увагу на те, що одні народи творили держави, а інші – ні. Вони перебували в бездержавній формі суспільної організації чи потрапляли в підпорядкування держав, створених іншими народами. Але навіть ті стародавні народи, що жили в бездержавному суспільстві також творили право. Його формою був звичай, для створення якого участь держави не була необхідною.
Таким чином, у Стародавньому світі паралельно відбувалися взаємопов’язані процеси етнотворення, державотворення, правотворення та ін. Формування народу (в етнічному розумінні) не завжди спричиняло становлення держави, але виникнення права у формі звичаю відбувалося в кожному конкретному прикладі. Для створення права у згаданій формі було достатньо існування суспільства – як державного, так і додержавного (ubi societas, ibi ius). Визначальними чинниками в створенні народів та їхнього права були кровний зв’язок і міграції, які визначали персональний склад етнічної групи, її соціальну структуру й уявлення про те, що є необхідним та допустимим, а що ні.
Список використаних джерел:
1. Бедрій М. Чому право не існує без його історії? Юридична газета. 14 березня 2024 р. URL: https://yur-gazeta.com/publications/practice/inshe/chomu-pravo-ne-isnue-bez-yogo-istoriyi.html.
2. Святе письмо Старого і Нового завіту / пер. І. Хоменко. Львів: Місіонер; Свічадо, 2023. 350 с.
3. Gurney O. R. The Hittites. London: Penguin Books, 1952. 239 p.
4. Щукін В. В. Левірат у давньоєврейському шлюбному праві. Трансформація. Традиці. Поняття, терміни і категорії історико-правової науки : матер. ХХІ Міжнар. історико-правової конф., 23-26 квітня 2009 р., м. Миколаїв / Редкол.: Усенко І.Б. (голова) та ін. Миколаїв, 2010. С. 158-164.
5. Бедрій М. Судова справа про вбивство Лу-Інанни (бл. 1900 р. до н.е.): спроба історико-правового аналізу. Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні : Матер. ХХІІ звіт. наук.-практ. конф. (4-5 лютого 2016 р.): у 2-х ч. Ч. 1. Львів, 2016. С. 44-47.
6. Бортник Н. П., Мороз Н. С. Міграціологія як наука про кількісно-якісні показники міграції населення. Вісник Національного університету «Львівська політехніка». Юридичні науки. 2016. № 850. С. 9-15.
7. Гавриленко О. А. Античні держави Північного Причорномор’я: біля витоків вітчизняного права (кінець VII ст. до н.е. – перша половина VI ст. н.е.). Харків: Парус, 2006. 352 с.
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
