Аналіз основних пам’яток кримінального права України дозволить прослідкувати появу перших бланкетних диспозицій при конструюванні складів злочинів, виявити динаміку та особливості їх використання, з’ясувати, чи бланкетні диспозиції – це результат високого рівня правової урегульованості певних сфер суспільного життя, чи нормотворча закономірність, яка мала місце і в перших письмових джерелах права. Врешті, історичний екскурс дає можливість почерпнути позитивний правовий досвід конструювання складів злочинів.
Аналіз історичних джерел кримінального права необхідно починати з часів Київської Русі. Важливими першоджерелами давньоруського права були русько-візантійські договори 907, 911, 944 років, в яких вже використовували відсилку до інших джерел права як юридичний технічний прийом при конструюванні санкцій. При цьому відсилки передбачали звернення не лише до внутрішніх законів і звичаїв, що є специфікою давньоруського права, але й до звичаїв інших держав (так, ст. 6 договору 944 року передбачає, що якщо руський вкраде щось у грека, а вкрадене уже продано, то слід наказати по грецькому звичаю і по статуту і звичаю руському [2, 38]). Фактично відсилка того роду є проявом сучасного посилання на норми міжнародного права у чинному КК України.
“Вінцем давньоруського права є кодифікований юридичний збірник Руська Правда” [1, 46]. Найдавнішою є Коротка редакція Руської Правди, норми якої сформульовані казуально і жодної відсилки не містять. Очевидно, це можна пояснити тим, що Руська Правда, хоча поряд з нею існувало також князівське та церковне (канонічне) законодавство, розглядалася як найважливіший внутрішній закон, в якому були урегульовані найбільш значущі питання, а тому об’єктивно потреби у відсилках до інших джерел не було. Розширена та Скорочена редакції Руської Правди в аспекті даного дослідження якихось особливостей не мають.
Після розпаду Київської держави і занепаду Галицько-Волинського першим збірником, який уніфікував чинне законодавство, став Судебник Великого князя Казимира IV, ухвалений у Вільно у 1468 році [8, 56-59], однак бланкетний спосіб викладу норм у ньому не застосовувався.
Норми Першого Литовського статуту 1529 року[5], на відміну від Руської Правди, відрізнялися більшим ступенем абстрактності, проте бланкетність як юридичний технічний прийом застосовувався лише в поодиноких випадках (наприклад, артикул 17 розділу 3 вказує на незаконне варіння пива; артикул 1 розділу 9 - на незаконне полювання в чужих володіннях тощо). Така винятковість застосування інших норм, що не закріплені в Статуті, прямо випливає з артикулу 9 розділу 1, де вказано, що “також бажаємо і встановлюємо і навіки повинно бути збережено, що всі наші піддані, як бідні, так і багаті, якого б стану чи положення не були, рівно і однаково повинні бути судимі по цих писаних законах” [5, 127].
Наступним важливим джерелом є “Права, за якими судиться малоросійський народ” 1743 року [3]. Аналіз артикулів, які передбачають покарання за злочини, показує, що бланкетні диспозиції при їх формулюванні не застосовувалися. Це пояснюється тим, що даний акт трактувався як “одвічне право малоросійське, підтверджене всеросійськими монарахами” [3, 28], тобто єдиний нормативний документ, що застосовувався до усіх справ, що виникали.
Цікавим для аналізу є “Уложення про покарання кримінальні і виправні” 1845 року [4, 174-310], в якому широко використовується бланкетний спосіб викладу диспозицій забороняючих норм. Так, при формулюванні бланкетних диспозицій використовує лексичні прийоми, які поширені і в сучасному кримінальному законі (наприклад, вказівки на протизаконний характер діяння - ст. ст. 281, 368, 370, законність діяння - ст. ст. 379, 385, самовільність вчиненого - ст. 216, на необхідність дозволу на вчинення певних діянь - ст. ст. 221, 278, 342, 350 тощо). Поряд з цим є і певні особливості. Наприклад, ст. 185 даного Уложення вказує на порушення християнського закону, ст. 218 – порушення статуту церкви, ст. 376 – порушення правил гідності тощо. Тобто в порядку бланкетності застосовуються християнські та церковні норми, а також норми морального змісту. Така тенденція є проявом особливостей тогочасної правової системи.
В цілому ж, Уложення характеризується значною громіздкістю, необґрунтованим поєднанням казуальності і бланкетності, які фактично мали б взаємовиключати одне одного А тому дана пам’ятка, будучи важливою для історичного споглядання, однак з точки зору використання бланкетних диспозицій не є взірцем для наслідування.
Наступними джерелами кримінального права є Кримінальний кодекс УСРР 1922 року і Кримінальний кодекс УСРР 1927 року [6]. Зупинимося на останньому. Аналіз положень кодексу засвідчує широке використання бланкетності як способу викладу диспозицій забороняючих норм (останні, за нашими підрахунками, містяться у більше як 48 % статей Особливої частини). Очевидно, що така тенденція закономірна, пов’язана з все ширшою урегульованістю певних сфер життя. При цьому бланкетні диспозиції відсилають до міжнародних актів (Женевська конвенція 1906 року – ст. 95), законів (ст. ст. 60, 92, 94 тощо), нормативно-правових актів визначених органів (ст. 96-1 тощо), локальних актів (ст. 56-30а тощо), містять вказівки на незаконність (ст. ст. 62, 103 тощо).
Останньою віхою в дослідженні генезису використання бланкетних диспозицій при конструюванні складів злочинів в пам’ятках кримінального права України виступає Кримінальний кодекс УРСР від 28 грудня 1960 року [7]. При цьому правовий досвід використання бланкетних диспозицій в забороняючих кримінально-правових нормах у КК УРСР практично не відрізняється від чинного КК України. Невідомими КК УРСР є хіба що посилання на норми міжнародного права. Очевидно, що застосування в порядку бланкетності таких норм є даниною часу, підтвердженням глобалізаційних процесів, що відбуваються.
Отже, в цілому такий історичний екскурс дозволяє констатувати, що ще при витоках українського кримінального права допускалося застосування іншогалузевих норм, незважаючи на надзвичайно високий рівень казуальності у викладі норм.
Звичайно, казуальний спосіб конструювання складів злочинів, що широко використовувався в українському кримінальному праві практично до середини XIX століття, мав ряд позитивних моментів: громадяни мали більш чітке уявлення про заборонені діяння, оскільки вони описово викладалися в пам’ятках тогочасного права, не виникало питань щодо того, які нормативні акти можуть застосовуватися в порядку бланкетності, допустимого рівня бланкетності, що, звичайно, значно спрощувало правозастосування. Однак, з другого боку, такий правовий досвід, незважаючи на його певні беззаперечні переваги, не може бути запозичений сьогодні. Оскільки, очевидно, що використання на сучасному етапі правового розвитку бланкетних диспозицій при конструюванні забороняючих кримінально-правових норм є закономірністю, яка пояснюється всебічним розвитком усіх сфер суспільного життя, що об’єктивно вимагає належного рівня регламентації. І незважаючи на існування також і критичного ставлення щодо бланкетних диспозицій у статтях Особливої частини КК, використання іншогалузевих норм є необхідним. Якщо ж відкинути бланкетність як юридичний прийом при конструюванні забороняючих кримінально-правових норм, то законодавець змушений буде казуально сформувати у Особливій частині КК всі можливі випадки порушення, що, звичайно, нелогічно і, врешті, практично неможливо. Такий досвід відкине правову систему України на кілька століть назад.
Література:
1. Іванов В.М. Історія держави і права України: навчальний посібник. – К.: Атіка, 2003. – 416 с.
2. Памятники русского права: Выпуск первый / Под ред. проф. С.В. Юшкова. – М.: Государственное издательство юридической литературы, 1952. – 288 с.
3. Права, за якими судиться малоросійський народ 1743 року / Під ред. О.М. Мироненка (голова), К.А. Вислобокова, І.Б. Усенка, В.В. Цвєткова, Ю.С. Шемшученка. – К. – 1997. – 550 с.
4. Российское законодательство X-XX веков. Том 6. Законодательство первой половины XIX века / Под ред. О.И. Чистякова. – М.: Юридическая литература, 1988. – 432 с.
5. Статут Великого княжества Литовского 1529 года / Под ред. академика АН Литовской ССР К.И. Яблонскиса. – Минск: Издательство Академии наук БССР, 1960. – 254 с.
6. Уголовный кодекс Украинской ССР: официальный текст с изм. на 10 октября 1954 г. и с приложением постатейно-систематизированных материалов. – М.: Государственное издательство юридической литературы, 1954. – 140 с.
7. Уголовное законодательство Союза ССР и союзных республик: Том 1 (сборник законодательных актов в 2-х томах). – М.: Государственное издательство юридической литературы, 1963. – 656 с.
8. Хрестоматія з історії держави і права України: У 2-х томах: Навчальний посібник для студентів юридичних спеціальностей вищих закладів освіти / За ред. В.Д. Гончаренка. – Видання 2-ге перероблене і доповнене: Том 1: З найдавніших часів до початку XX ст. / Уклад. В.Д. Гончаренко, А.Й. Рогожин, О.Д. Святоцький. – К.: Видавничий Дім “Ін Юре”, 2000. – 472 с.
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
