ПРОБЛЕМАТИКА СУБ’ЄКТНОГО СКЛАДУ СТОРІН У ДОГОВОРІ ФАКТОРИНГУ
26.11.2009 19:49
Автор: Токунова Анастасія Володимирівна, аспірантка Інституту економіко-правових досліджень НАН України
[Фінансове право. Банківське право]
Для визначення правової природи договору необхідним є всебічний його аналіз, елементом якого має бути визначення суб’єктного складу його сторін. Сформулюємо відповідні положення щодо договору факторингу.
Загальні положення про цей договір містяться в Цивільному кодексі України, відповідно до ст. 1079 якого «сторонами у договорі факторингу є фактор і клієнт. Клієнтом у договорі факторингу може бути фізична або юридична особа, яка є суб'єктом підприємницької діяльності. Фактором може бути банк або фінансова установа, а також фізична особа-суб'єкт підприємницької діяльності, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції.»[1] Отже, бачимо, що бути стороною в договорі факторингу може лише суб'єкт підприємницької діяльності. Розглянемо коло учасників відповідно цивільних та господарських відносин.
Відповідно до статті 2 цього ж кодексу, «учасниками цивільних відносин є фізичні особи та юридичні особи (далі – особи). Учасниками цивільних відносин є: держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб'єкти публічного права.»[1]
Стаття 2 Господарського кодексу України визначає, що «учасниками відносин у сфері господарювання є суб'єкти господарювання, споживачі, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, наділені господарською компетенцією, а також громадяни, громадські та інші організації, які виступають засновниками суб'єктів господарювання чи здійснюють щодо них організаційно-господарські повноваження на основі відносин власності.»[2] Тобто з вищенаведеного можна зробити висновок, що відносини між суб’єктами господарювання мають регулюватися саме Господарським кодексом України. Сторони в договорі факторингу мають бути суб’єктами підприємницької діяльності, отже, висувається питання щодо природи цього договору: до якої галузі права його дійсно необхідно відносити: цивільного чи господарського. Допомогти у вирішенні цієї дилеми може звернення до інших нормативний актів. Так, Конвенція УНІДРУА про міжнародний факторинг від 28 травня 1988 року (міжнародний нормативно-правовий акт, що був створений для уніфікації відповідних відносин і зараз активно використовується у багатьох країнах світу, та до якого наша держава приєдналася декілька років тому) у ч. 1 ст. 2 закріплює, що вона застосовується щоразу, коли «грошові вимоги, відступлені згідно з договором факторингу, випливають з договору купівлі-продажу товарів між постачальником та боржником, які здійснюють господарську діяльність на території різних держав…» [3] Тобто Конвенція підтверджує той факт, що учасниками договору факторингу мають бути лише суб’єкти, які займаються господарською діяльністю. Згідно до усього вищевикладеного, договір факторингу – класичний приклад такого випадку. Таким чином, визначивши суб’єктний склад сторін у договорі факторингу, законодавець надав йому господарського забарвлення, одночасно помістивши до акту цивільного законодавства. Така ситуація порушує гармонійність побудови нормативних актів, а також може призвести до колізій у правозастосуванні. Отже, при подальшому вдосконаленні законодавства необхідно зважати на цю ситуацію, поступово відносячи регулювання договору факторингу до актів саме господарського законодавства.
Джерела:
1. Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 р. №435-IV // Відомості Верховної Ради України. – 2003. – №№ 40-44. – Ст.356.
2. Господарський кодекс України від 16 січня 2003 р. № 436-IV // Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 18, № 19-20, № 21-22. – Ст.144.
3. Конвенція УНІДРУА про міжнародний факторинг від 28 травня 1988 р. // Урядовий кур'єр. – 2006. – № 49.
e-mail: k3toku@mail.ru, k3toku@gmail.com
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter