ДО ПИТАННЯ ПРО ОБМІН ЗМАГАЛЬНИМИ ПАПЕРАМИ ТА РОЗКРИТТЯ ДОКАЗІВ У ЦИВІЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ УКРАЇНИ
01.12.2009 21:53
Автор: Іванченко Оксана Павлівна, аспірантка відділу проблем цивільного, трудового та підприємницького права Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України. м. Київ
Останнє десятиріччя характеризується загальною тенденцією до перегляду, оновлення, наближення до сучасних економічних, політичних та інших відносин застарілого процесуального законодавства в розвинутих країнах світу. Цю тенденцію можна спостерігати на прикладі Франції з оновленим у 2006 році Кодексом судочинства 1978 року, Англії - з новими Правилами цивільного судочинства 1998 року, до яких починаючи з 1999 року було внесено близько 49 змін та доповнень, у США - з Федеральними правилами цивільного процесу, які діють у редакції 2007 році, Росії - з прийнятим у 2002 році Цивільним процесуальним кодексом [1, 3]. Не оминув цей процес і Україну, де у 2004 році був прийнятий новий Цивільний процесуальний кодекс України.
У сучасний період в багатьох країнах світу проводяться судові реформи. Кожній країні притаманні як суто внутрішні, так і зовнішні фактори, які зумовили або зумовлюють реформування процесуального законодавства. Основна ідея, пов’язана з внутрішніми проблемами процесуального права, полягає, на нашу думку, у необхідності запровадження сучасних, ефективних методів розгляду та вирішення справ. Саме удосконалення процедури розгляду та вирішення справ у судах здатне забезпечити реальний захист порушених прав та інтересів як фізичних, так і юридичних осіб. Від того, наскільки ефективною є модель судочинства, обрана законодавцем, залежить рівень правової захищеності, дотримання законності у суспільстві, повага до судової влади.
У новому ЦПК України багато процесуальних інститутів отримали певні зміни, були запроваджені до цього часу не відомі цивільному процесу України процесуальні конструкції, серед яких наказне провадження, заочний розгляд справи, попереднє судове засідання тощо.
На сьогодні проблема ефективності судочинства набуває все більшу актуальність. Розвиток змагальних засад цивільного процесу, стрімке збільшення кількості розглядуваних цивільних справ, складність цивільно-правових конфліктів, новизна суспільних відносин та норм матеріального права, що регулюють відповідні правовідносини – ці та інші обставини як лакмус виявили недоліки нормативного регулювання діяльності з відправлення правосуддя, проблеми у правозастосовчій діяльності, завантаженість судової системи.
Зокрема, одним із напрямків удосконалення цивільного процесуального законодавства стало принципово нове регулювання такої стадії цивільного процесу як провадження у справі до судового розгляду, як такої, що відіграє сьогодні не менш важливу роль, чим і сам судовий розгляд, оскільки визначає долю та подальший рух процесу та забезпечує не лише своєчасність, але й правильність вирішення справи по суті.
Як слушно зазначає Г.П. Тимченко, в сучасному українському цивільному процесі є актуальним надання більш змагального характеру провадженню у справі до судового розгляду [2, 148]. Саме тому особливий науковий інтерес становить не лише дослідження, але й одночасно ефективне закріплення на рівні процесуального законодавства таких інститутів як обмін змагальними документами та розкриття доказів, які є традиційними для цивільного процесу країн англо-саксонської правової системи.
Говорячи про процедуру обміну змагальними паперами та розкриття доказів, не можна однозначно стверджувати, що вони з’явилася лише із прийняттям нового ЦПК України. Аналіз змісту деяких статей ЦПК 1963 року дає підстави зробити висновок, що певні елементи вказаних інститутів були відомі попередньому цивільному процесуальному законодавству. Наприклад, саме таким елементом був закріплений на рівні статті 138 ЦПК 1963 року обов’язок позивача подати позовну заяву з копіями відповідно до кількості відповідачів, а також право судді затребувати від позивача подання копій всіх доданих до позовної заяви документів. Стаття 30 ЦПК 1963 року закріплювала, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень; стаття 99 передбачала загальне для всіх осіб, які беруть участь у справі, право знайомитися з матеріалами цивільної справи, робити з них витяги та одержувати копії. Відомий інститут обміну змагальними паперами та розкриття доказів був і дореволюційному процесуальному законодавству.
Однак, не зважаючи на досить прогресивну спрямованість нового ЦПК України, на жаль, автор змушений констатувати, що законодавець досить обмежено, не послідовно та не чітко виписав процедуру обміну змагальними паперами та розкриття доказів. В першу чергу, в новому ЦПК України відсутня норма, яка закріпила б обов’язок обміну змагальними документами, особливо це стосується представлення відповідачем заперечень на позовну заяву та наслідків не подання такого змагального документу на стадії підготовки справи до судового розгляду, що тягне за собою непоінформованість як суду, так і позивача щодо його правової позиції по суті заявлених позовних вимог. Така непоінформованість зазвичай стає однією з причин, що ускладнює розгляд справи, значно затягує процес та сприяє такому стану речей, за якого сторони знаходяться не у рівних умовах, оскільки правова позиція та аргументи позивача відповідачу відомі, однак позивачу до початку першого засідання звичайно не відомо нічого. Саме тому чітко та прозоро виписана процедура обміну змагальними документами та розкриття доказів ще на стадії підготовки справи до судового розгляду здатна, по-перше, істотно обмежити можливості недобросовісної сторони приховати доказовий матеріал та скористатися ним в останній момент майже перед самим видаленням суду у нарадчу кімнату, а по-друге, дисциплінувати осіб, які беруть участь у справі, сумлінно ставитися до своїх процесуальних прав та обов’язків, вчасно пред’являти суду та своїм опонентам наявні у них аргументи та докази з метою ухвалення правильного та справедливого рішення по суті спору.
Не у повній мірі задовольняє та відповідає таким цілям передбачений статтями 130 та 131 ЦПК України порядок, згідно якого сторони повинні при підготовці справи до судового розгляду, а саме при проведенні попереднього судового засідання, подати або повідомити суд про наявні у них докази. А викликана дана проблема, на нашу думку, саме тим, що закон майже не містить жодних наслідків для відповідача за неподання ним заперечення на позовну заяву, не пред’явлення або не повідомлення ним до або під час попереднього судового засідання про наявні у нього докази. У світовій судовій практиці вже давно розроблений основний метод боротьби з недобросовісними учасниками процесу, які приховують свій останній «вбивчий» аргумент на заключний етап судового розгляду, а подекуди і на стадію апеляційного оскарження. Таким методом виступає принцип евентуальності, сутність якого полягає у запровадженні заборони на представлення нових матеріалів після спливу встановленого законом строку [3, 100].
Стосовно позивача питання законодавчого закріплення обов’язку з представлення суду та протилежній стороні своїх доводів, аргументів та доказів не стоїть так гостро, оскільки в будь-якому випадку, позивач, пред’являючи до суду позовну заяву, повинен згідно вимог статті 119 ЦПК України викласти в ній обставини, якими обґрунтовує свої вимоги, зазначити докази, які підтверджують кожну обставину, а також забезпечити копії позовної заяви та копії всіх доданих до неї документів відповідно до кількості відповідачів та третіх осіб (ч. 1 ст. 120 ЦПК України).
Утвердженню ідеї справедливості дійсно змагального процесу має слугувати закріплення на рівні ЦПК України положення, яке б забороняло сторонам посилатися на обставини та докази, які не були викладені у змагальних документах (позовній заяві, запереченнях на позовну заяву) та обмежувало б подання доказів після завершення підготовки справи до судового розгляду. Саме тому існує необхідність у запровадженні у ЦПК України чіткого правила про розкриття доказів, строків та санкцій за його порушення, а також норм, які б систематизували способи розкриття доказів та конкретизували правила розкриття доказів відносно кожного засобу доказування.
На закінчення хотілося б зазначити, що внесення відповідних змін до діючого ЦПК України у розрізі розширення та утвердження змагальних засад цивільного судочинства дійсно дозволило б Україні наблизитися до прогресивних світових моделей відправлення правосуддя, забезпечило б ефективний, якісний та справедливий судовий захист і що, не менш важливо, своєчасний, при цьому дозволило б, як слушно зазначає Г.П. Тимченко [2, 155], збільшити кількість мирових угод, які укладаються на стадії підготовки, завдяки цьому скоротивши кількість справ, які розв’язуються в суді першої інстанції та зменшити число відкладених судових розглядів.
Література:
1. Кудрявцева Е.В. Современная реформа английского гражданского процесса: автореф. дисс. на соискание ученой степени доктора юридических наук: спец. 12.00.15 «гражданский процесс; арбитражный процесс» / Е.В. Кудрявцева. – М., 2008. – 52 с.
2. Тимченко Г.П. Принципи цивільної юрисдикції: Теорія, історія, перспективи розвитку: монографія / Г.П. Тимченко. – К.: ТОВ „Видавництво „Юридична думка”, 2006. – 412 с.
3. Скуратовский М.Л. Подготовка дела к судебному разбирательству в арбитражном суде первой инстанции / М.Л. Скуратовский; [предисл. В.В. Яркова]. – М.: Волтерс Клувер, 2007. – 200 с.
e-mail: femida_o@ukr.net
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
