ДІЯЛЬНІСТЬ ГЕТЬМАНА П. СКОРОПАДСЬКОГО ЩОДО ФОРМУВАННЯ ПРАВООХОРОННИХ ОРГАНІВ
14.12.2009 20:38
Автор: Кравчук Клавдія Георгіївна, викладач кафедри правового регулювання економіки та правознавства юридичного факультету Тернопільського національного економічного університету
[Теорія та історія держави і права. Історія політичних і правових вчень. Філософія права]
Прихід гетьмана П. Скоропадського окреслив початок нового періоду в історії державного життя України (29 квітня – 14 грудня 1918 р.). З цього часу Центральну Раду було ліквідовано, а гетьмана П. Скоропадського було проголошено гетьманом всієї України. Держава отримала назву “Українська держава”. Виконуючи верховну виконавчу владу, гетьман П. Скоропадський видавав законодавчі акти, призначав отамана (голову) Ради Міністрів, затверджував її склад, здійснював загальне керівництво зносинами з іншими державами. У внутрішній політиці уряд ставив за мету зміцнення державного апарату, ліквідацію анархії, відновлення приватної власності на фабрики і заводи, землю. Проте фактично вся влада в Україні залишалась у руках німців, що стало підставою відвернення від гетьмана більшості партій, які були прихильниками Центральної Ради. Окупанти підтримували власників фабрик і заводів, поміщиків, що повернулися.
Розпочавши свою діяльність гетьман П. Скоропадський категорично відмовився від політики Центральної Ради та обіцянок повернути життя українського народу до нормальних умов [1, С. 88]. Він хотів, як сам і зазначав у своїх "Споминах" – «...Створити здібний до державної праці сильний уряд; відбудувати армію і адміністраційний апарат, яких в той час фактично не існувало, і за їх поміччю відбудувати порядок, опертий на праві; провести необхідні політичні і соціальні реформи»[2, С. 84].
У цьому дослідженні ми більш детально, на основі архівних матеріалів, проаналізуємо правові акти того періоду у напрямках створення і функціонування правоохоронних органів, які у важких умовах державного будівництва продовжували існувати і все ж таки підтримували правопорядок у державі та захищали права і законні інтереси громадян.
Що стосується формування судових та правоохоронних органів, то у перші тижні існування гетьманату в Україні діяла “змішана” судова система, тобто суди, створені Тимчасовим урядом, суди, засновані Центральною Радою, та ще й судові інституції часів Російської імперії, відроджувані урядом Української держави. Тому гетьманський уряд негайно приступив до впорядкування системи судових та правоохоронних органів.
Створення системи судових органів Української Держави почалося з реформування судової системи Української Народної Республіки. Всі Генеральні судді та Порядкуючий Генеральний суддя призначалися гетьманом П. Скоропадським та Міністерством судових справ [3, С. 103]. Так, згідно наказу Гетьмана П. Скоропадського від 3 травня 1918 року, при вступі на посаду, Міністр судових справ перш за все повинен був вирішити основне і невідкладне завдання, а саме: створити, розрушенні декретами радянської влади, всі органи правосуддя на теренах Української Держави і при цьому в формах відповідних ідеї незалежності Держави й її національному духу [4, Арк. 1].
Реформування розпочали з організації Міністерства судових справ, як центральної установи судової системи. У ньому передбачалось зосередити всю творчу роботу для здійснення завдань з створення органів правосуддя. Багатогранний і складний характер цієї роботи вимагав досконалої структури центрального апарату з достатньо чисельним особовим складом, який був би здатним за своєю підготовкою успішно виконанати поставлені завдання. Терміново потрібно було укомплектувати усі відділи відповідними спеціалістами, передбаченими штатами. Зробити це було необхідно для гарантії успіху й планомірності всієї майбутньої змістовної роботи державних органів правопорядку і судової системи. Виключна важливість якісної і багатопланової організації Міністерства полягала ще й в тому, що йому крім дуже складної адміністративної відомчої діяльності, належало вирішувати функції консультанта всіх інших міністерств і відомств при експертизі законопроектів, участі представників Міністерства судових справ у роботі їхніх комісій, особливо багаточисельних на стадії державного будівництва. І так вже 08. 05. 1918 року гетьманом на посаду Міністра судових справ був призначений М. Чубинський (наказ № 118), який у цей же день повідомив Міністерство судових справ про те, що він приступив до виконання обов’язків Міністра судових справ [5, Арк. 1]. Першими заходами М. Чубинського на посаді Міністра судових справ (23. 05. 1918 р.) було звернення до старших “прокураторів” (прокурорів) Апеляційних судів та Судових палат з вимогою подати до міністерства відомості про некомплект суддів у зв’язку з не обраністю, термін проведення цих виборів та відомості про тих суддів, що не відповідають вимогам закону і моральним якостям і вжити заходів для направлення списків обраних суддів Генеральному суду для затвердження [6, Арк. 1]. Менше ніж через три тижні з дня приходу гетьмана до влади, 25. 05. 1918 року наказом № 135 Міністерства судових справ була призначена комісія для організації Генерального і Апеляційного судів. Генеральними суддями були призначені - О. М. Бутовський, П. В. Яценко [7, Арк. 27].
Найважливішим завданням уряду Української Держави було створення у Державі вищого з судових і адміністративних справ державного утворення. Змінивши закон ЦР від 02. 12. 1917 р. “Про утворення Генерального суду” Рада Міністрів встановила необхідність створити вищу судову державну інституцію – Державний Сенат [8, Арк. 13]. Це послужило основою для формування при Міністерстві особливої комісії з метою перегляду законів про Генеральний та Апеляційний суди [9, Арк. 3]. Після закінчення роботи вказаної комісії Міністерством юстиції (Міністерство судових справ з 2 липня називалось Міністерством юстиції на підставі закону від 25. 05. 1918 р.) [10, Арк. 11] був розроблений законопроект “Про Державний Сенат”, який отримав санкцію гетьмана. А невдовзі, (08. 07. 1918 р.) був прийнятий закон “Про утворення Державного Сенату”, як вищу в судових й адміністраційних справах державну інституцію. Другим артикулем зазначеного закону були встановлені структура, компетенція, повноваження Державного Сенату, порядок виконання постанов Державного Сенату і порядок відносин його з іншими державними органами та контролю за виконанням наказів Сенату, а також права, обов’язки та відповідальність сенаторів. Поділявся Державний Сенат на Генеральні суди: адміністраційний, цивільний та “карний” кримінальний). Встановлювались певні штати Генеральних судів та Загальних зібрань Сенату, а також закріплювались вимоги до осіб, які призначались на посади сенаторів. Законом також регулювалися питання щодо тимчасового усунення з посад сенаторів, увільнення зовсім з уряду, позбавлення звання сенатора, дисциплінарної відповідальності сенаторів. На посади сенаторів, прокурорів призначались особи, відповідно до вищезазначеного закону.
У стані занепаду тоді був і місцевий суд – інститут Мирових суддів.Законом, який визначав на Україні його структуру, була постанова Тимчасового російського уряду від 4 травня 1917 року. За цим законом всі Мирові судді вибирались міськими і повітовими земськими самоуправліннями [11, Арк. 1]. А потім вже вибрані судді, відповідно до статті 20 того ж закону вибирали з свого середовища представника Мирового З'їзду [12, Арк. 13]. Тому, вже 2 червня 1918 р. був ухвалений закон “Про деякі зміни та доповнення Постанови Тимчасового російського уряду від 4 травня 1917 року Про місцевий суд”. А 06. 08. 1918 року був прийнятий закон “Про надання Міністрові юстиції тимчасового права призначення голів З’їздів Мирових суддів та про термін призначення Мирових суддів”. Цей закон був ухвалений в доповнення та зміну закону від 2 червня 1918 р. і ним надавалось право Міністрові юстиції тимчасово призначати власним рішенням на строк до 1 січня 1922 року голів З’їздів Мирових суддів [13, Арк. 8].
Не в кращому стані знаходились і окружні суди Української Держави, діяльність яких майже цілком призупинилась і створене ненормальне становище (розруха, анархія, нестача коштів) дуже негативно відбивалося на загальному правосудді в Державі. Необхідно було прийняти рішучі заходи до усунення перешкод, які гальмували діяльність цього основного органу правосуддя. З цією метою Міністром був вироблений і внесений в Раду Міністрів законопроект про тимчасові правила обрання присяжних засідателів, за якими окружним судам, до введення в дію нового закону, дозволялось користуватись списками присяжних засідателів, складеними в 1916 році.
В умовах будівництва Держави та реформування судових установ необхідно було збільшити утримання особам судового відомства, забезпечити їм нормальні умови життя, бо це мало неабияке значення для ефективної і самовідданої праці. Сила і добропорядність, міць Держави всеціло залежали від стану її органів, а правильність їхньої діяльності - від матеріального благополуччя окремих особистостей, які входили до складу державного апарату [14, Арк. 3-4]. Тому 27. 06. 1918 р. Міністр юстиції звернувся у Раду Міністрів з законопроектом про збільшення утримання всім чинам судового відомства й приєднаного до нього тюремного управління. Законопроект цей пізніше набрав силу закону [15, Арк. 5].
Що ж стосується органів правопорядку, то вже 18. 05 - 5. 06. 1918 р. була прийнята тимчасова постанова “Про зміну існуючих законів про міліцію і утворення Державної Варти”. Цією постановою було ухвалено: існуючу на підставі постанови бувшого Тимчасового уряду від 17. 04. 17 р. міську і повітову міліцію надалі, до утворення відповідних законів іменувати Державною вартою, передавши її під владу і розпорядження в адміністраційному відношенню до Губерніальних і повітових староств. Інспектора міліції надалі іменувати інспектором Державної варти, міського і повітового начальника міліції - міським і повітовим начальником Державної варти, а їх помічників - помічниками міських і повітових начальників Державної варти; участкових начальників міліції - дільничними начальниками Державної варти, їх помічників - приказними Державної варти, старших і молодих міліціонерів - старшими і молодшими Державними вартовими. Також у постанові регулювався порядок призначення, пересування і увільнення службовців Державної варти, їх утримання, штати [16, Арк. 1-3].
Очолювало Державну варту Міністерство внутрішніх справ. Проте підпорядкована вона була староствам. На рівні губернії функціонував помічник-інспектор Державної варти, на рівні повіту - начальник повітової Державної варти [17, Арк. 93-94]. Основне завдання Державної варти полягало в охороні державного і громадського порядку. Щоб якнайшвидше втілити вищезазначену постанову в життя, 29. 06 – 3. 07. 1918 р. була ухвалена постанова “Про асигнування коштів на утримання Державної варти”. У ній зазначалося, що в розпорядження Міністерства внутрішніх справ з коштів Державної Скарбниці на утримання Державної варти й аж до затвердження штатів призначалося дев’ять мільйонів крб., по одному мільйону на кожну губернію.
Гетьман П. Скоропадський 17. 10. 1918 р. затвердив постанову “Про організацію добровільних дружин”. На них покладались обов’язки підтримки законності і громадського порядку. Дружини формувались у містах представниками державної влади (градоначальниками, губерніальними та повітовими старостами).
Отже, незважаючи на досить складні умови існування Української Держави П. Скоропадському вдалося сформувати систему центральних органів, реформувати суди і міліцію, створити інші правоохоронні структури, які хоч і на деякий час, але забезпечили нормальну роботу держави, сприяли виконанню її функцій.
Державотворчий процес в сучасній Україні проходить з великими труднощами. Перешкоди на шляху утвердження України як незалежної і сильної держави багато в чому такі самі, як і за часів Павла Скоропадського: нездатність політичної еліти дійти спільної думки, її невміння поліпшити життя народу реформами. Кожне покоління повинно опиратися на здобутки та досвід попередників. Тому напрацювання щодо створення і діяльності судових та правоохоронних органів Української Держави 1918 року мають бути вивченими і осмисленими як базовий матеріал вітчизняної історії держави і права ХХ століття.
Література:
1. Копиленко О., Копиленко М. Держава і право України 1917-1920 рр. - К.: Либідь, 1997. – 208 с.
2. Скоропадський П. Спомини. - К.: Україна, 1992. – 112 с.
3. Копиленко О., Копиленко М. Цит. праця. - С. 103
4. ЦДАВОУ. - Ф. 2207. - Оп. 4. - Спр. 34. - Арк. 1
5. Ф. 2207. - Оп. 1. - Спр. 1. - Арк. 1
6. Ф. 2207. - Оп. 4. - Спр. 34. - Арк. 1
7. Ф. 2207. - Оп. 1. - Спр. 1. - Арк. 27; ЦДАГОУ - Ф. 128. - Оп. 1. - Спр. 249. - Арк. 8
8. ЦДАГОУ. - Ф. 128. - Оп. 1. - Спр. 249. - Арк. 3
9. Ф. 2207. – Оп. 4. - Спр. 34. - Арк. 1; Ф. 2207. - Оп. 1. - Спр. 3. - Арк. 57
10. Ф. 2207. - Оп. 1. - Спр. 134. - Арк. 1
11. Ф. 2207. - Оп. 4. - Спр. 32. - Арк. 8
12. Ф. 2207. - Оп. 1. - Спр. 134. - Арк. 13
13. Ф. 2207. - Оп. 4. - Спр. 32. - Арк. 6
14. Ф. 2207. - Оп. 4. - Спр. 34. - Арк. - 3-4
15. Там же. - Арк. 5
16. Ф. 1064. - Спр. 78. - Арк. 1-3
17. Копиленко О., Копиленко М. Цит. праця. С. 93-94.
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
