Автор: Кушнір Єлизавета Сергіївна, навчально-науковий інститут підготовки кадрів кримінальної міліції факультету підготовки підрозділів по боротьбі з економічною злочинністю Національної академії внутрішніх справ
[Теорія та історія держави і права. Історія політичних і правових вчень. Філософія права]
Україна проголосила незалежність від СРСР 24 серпня 1991 р. Відтоді саме вибори і компроміс, а не насильство стали засадами державотворення. Для забезпечення вільних, чесних і демократичних виборів було схвалено і переглянуто низку законів, Конституцію України. Під час помаранчевої революції у листопаді 2004 р. громадяни України успішно й миролюбно домоглися урахування власних голосів. Березневі вибори 2006 р. було визнано (зокрема, авторитетними міжнародними організаціями) прозорими і чесними. Хоча для реалізації верховенства права і справжньої демократії ще треба працювати, зокрема, на місцевому рівні, країна зробила багато кроків у напрямі формування демократичної системи. Проте, попри стабільний поступ до демократії, керівництво держави нещодавно вдалося до суттєвого кроку назад, особливо в правовій сфері.
Це завдання було покладене на конституційне право України як провідну галузь системи національного права, що конституює державу. Шлях цей проходить через процеси переходу від тоталітарної системи до демократії, формування правової держави через громадянське суспільство, яке повинно взяти за свою справу зміцнення ідеї української демократичної державності, виховання його в почуттях обов’язку, як найвищого стимулу громадського життя, об’єднати весь народ, долаючи партійні розбіжності там, де зачіпаються основні інтереси держави.
Але, як стверджує історія і практика, найскладнішим завданням для України виявилося утворення правової системи серед світового співтовариства. На жаль, Україна не використала свій потенціал, не перетворилась за роки незалежності у самостійного геополітичного гравця.
“Руська правда” – найважливіша пам’ятка права Київської держави. Початковий текст її, укладений у 30-х роках XI ст. і відомий у науці під назвою “Правда Ярослава”, до нас не дійшов. Однак відомо, що сини Ярослава в другій половині XI ст. доповнили та змінили його, створивши так звану “Правду Ярославичів”. Тепер відомо 106 списків “Руської правди”, складених у XIII-XVII ст. Вона розглядала види угод: міна, купівля-продаж, позика, поклажа, особистий найм. “Правда Ярославичів” XIII-XVII ст. трактує види покарань за “образу” і розграбування: конфіскація майна; вигнання злочинця; за злочин: штраф від 5 до 80 гривен за вбивство; штраф від 3 до 12 гривен за інші злочини. Призначалась смертна кара за виступи проти влади і зраду князя.
Перші елементи і принципи самоврядування були закладені в магдебурзькому праві, яке виникло в ХІІІ ст. в м. Магдебурзі.На Україні це право одним з найперших дістало місто Галицько-Волинського князівства (1339 р.) – м.Сянок, а далі Львів, Острог, Переяслав, Збараж та інші. Самоврядування у містах України встановлювало порядок виборів, функції органів самоврядування, судочинства, купецьких об’єднань, цехів, регулювало питання торгівлі, опіки, успадкування, визначало покарання за злочини, узаконювало нерівність у правах, зважаючи на стать, походження, віросповідання.
Законодавча влада є найвища, тому що вона є виразником народного суверенітету і визначає правові масштаби, норми суспільного й державного життя, виражає їх у законах, верховенство яких і забезпечує провідну роль законодачого органу. Представницькі органи формують виконавчу владу. Головне завдання останньої – це реалізація законів, які приймає Верховна Рада. Протягом десятиріччя в Україні проводиться робота з метою домогтися, щоб судова влада була незалежною і діяла лише на підставі законів. Вона має вирішувати суперечності і запроваджувати правосуддя. Сьогодні найважливішим завданням державотворення є встановлення тісної співпраці і взаємодії між гілками влади та всіма структурами суспільства. Головна мета їх діяльності – забезпечити права та свободи людини: політичні, економічні, соціальні, культурні та інші, що гарантуються Конституцією країни та міжнародним законодавством. Конституція 1996 року була прийнята не в найкращих умовах (на депутатів давили з усіх сторін), тому назріла необхідність її удосконалювати, особливо в умовах європейської інтеграції, коли ми відчуваємо загострення протиріч всіх гілок владних структур, що негативно впливає на забезпечення і реалізацію конституційних прав і свобод громадян. „Конституція України є основою для подальшої законодавчої та іншої нормотворчої діяльності”.
За 12 років незалежності в історико-правничій науці та інших суспільних науках, як і в інших прикладних науках, відбулась революція в психології більшості вчених, їх суб’єктивних поглядах на суспільні історико-правові явища, факти. Але, на жаль, не у всіх: завжди проглядається об’єктивна державна громадянська позиція, особливо щодо багатої правової спадщини, яку необхідно позитивно і вміло використовувати в формуванні законодавчої нормативної бази України. В перші роки нового XXI ст. “народжені” нові законодавчі та нормативні акти, спрямовані на гуманізацію та демократизацію всього нашого суспільства. Вони вимагають від кожного громадянина, всіх владних структур України правових ініціативних дій, але ще “з боку структур виконавчої влади мають місце наполегливі спроби керувати органами місцевого самоврядування, порушувати закони, що регламентують діяльність місцевих Рад і їхніх органів”. Такі протиріччя, боротьба за “шапку Мономаха” та булаву, як це нам відомо з минулого і як це ми спостерігаємо тепер на місцях, “кулачні мордобої” між посланцями народу, “публічні помийні” виборчі дебати не приносять авторитету ні громадянам, ні державі, ні історії українського народу. Актуальне завдання для всієї української громадськості після всенародного обговорення толерантно реалізувати проект Закону України „Про внесення змін до Конституції України” (2003 р.), тобто мінімізувати кризу можна за однієї умови – якщо ми збагнемо, що у всіх нас, незалежно від етнічного походження і майнового стану, є одна держава – Україна.
Автори статті порушують проблему повернення до найважливіших пам’яток правової культури, які на певному історичному етапі мали і мають значні заслуги перед українським народом у формуванні правової стратегії державотворчих процесів.
Питання статусу «політреформи» лишається відкритим. У рішенні Конституційного Суду України (далі – КСУ) від 5 жовтня 2005 р., оприлюдненому майже перед збігом дев’ятирічного терміну повноважень більшості суддів, КСУ вирішив, що будь-які зміни у політичній системі України повинні бути винесені на всенародний референдум і схвалені ним. Чимало критиків реформи, зокрема, автор цих рядків, переконані, що «політреформа» – це зміна політичної системи, оскільки Україна змінюється з президентсько-парламентської на парламентсько-президентську республіку, тому є неконституційною у разі, якщо вона не схвалена всенародним референдумом. Парламент за Конституцією має право змінювати Основний Закон у багатьох аспектах, але «політреформа» є поза сферою його повноважень, передбачених Конституцією.
Цей закон неконституційний. Зокрема, він суперечить ст. 8 Конституції, яка гарантує звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України, а також ст. 147 Основного Закону, яка надає КСУ право вирішувати «питання про відповідність законів» Конституції України. Він обмежує право депутатів ВР подавати звернення до КСУ на предмет конституційності «політреформи», що суперечить ст. 150. Навіть якщо б ВР спробувала схвалити цей закон у вигляді змін до Конституції, такі зміни не могли б вважатися належно внесеними відповідно до вимог ст. 157, що забороняє внесення змін до Конституції, «якщо зміни передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина». Більше року тому автор цих рядків наголошував, що «важко собі уявити, аби реформи такого масштабу бути «звільнені» від перегляду на предмет конституційності». Дивує, що для розв’язання політичної кризи керівництво держави вирішило зробити крок назад у справі впровадження верховенства права. Є надія, що знайдеться принаймні 45 депутатів для ініціювання конституційного перегляду закону та «політреформи».
Закон України про КСУ не може надавати парламенту жодного повноваження нагляду, якого не встановлено Конституцією (ст. 6 КУ), а ст. 153 КУ не може інтерпретуватися як така, що надає повноваження вимагати складення присяги. Природно, що такий закон може застосовуватися лише до суддів, які обираються парламентом, але не Президентом і З’їздом суддів.
Мета Концепції є очевидною: зміцнити незалежність суддів та верховенство права відповідно до Конституції України, стандартів Європейського співтовариства та решти вільного світу. Вважаю, що Концепція – смілива спроба зміцнити деякі аспекти судового процесу та гарантій доступності правосуддя для громадян. Проте мені видається, що Концепція не спромоглася запропонувати глибинного реформування судочинства, й пропонує запровадити додаткові інструменти контролю судової влади. Більше того, вона може суперечити Конституції 1996 р., оскільки порушує принцип поділу влад (ст. 6 КУ) і зобов’язання щодо верховенства права (ст. 8 КУ). Ідея впровадження інституту судових інспекторів не може вважатися практикою (гарантією), що сприятиме незалежності суду. У Концепції також не відображено багатьох аспектів чинного закону про судоустрій, вона пропонує способи вирішення проблем, які не є демократичними. У ній майже не йдеться про роль юридичної освіти, правничих професійних організацій (як-от Американська асоціація юристів у США).
Подібно до того, як ринкова економіка не можлива без приватної власності, верховенство права неможливе без незалежності суду.
Безсумнівно, Україні потрібна реформа правосуддя. Утім зміцнення потребує система «стримувань і противаг», а не контроль виконавчої влади над судовою. Надайте адекватні зарплати суддям, забезпечте належне фінансування судів, негайне опублікування і доступність судових рішень, прозорість процесу прийняття судового рішення, виконання судових рішень, – це шляхи усунення корупції серед суддів. Проте краща доступність громадян до суддів не повинна виявлятися в односторонньому спілкуванні з суддею за закритими дверима за відсутності іншої сторони. Таку практику слід повністю усунути.
Література:
1. Котюк В. О.: Основи держави і права. Навчальний посібник.-3-тє вид., доп. і перероб.
2. Грушевський М. Історія України-Руси. - Київ, 1991 р.
3. Лотоцький А. Історія України - Івано-Франківськ, 1993 р.
4. С.В. Кульчицький. Україна: суспільство й держава на терезах історії (1991-2006 р.).
5. Турченко Ф. Новітня історія України. - Київ, 2006 р.
e-mail: gunsel123@gala.net
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
