З поступовим розвитком економічних відносин суб’єкти господарської діяльності, дедалі більшу увагу звертають на нові форми зобов’язань, що застосовуються у господарській практиці, і насамперед, їх правовій конструкції. Цивільний кодекс України надав суб’єктам господарювання широке поле діяльності, яке раніше у нашій країні не застосовувалося. Прикладом може стати факторингова діяльність. Саме вона останнім часом привертає усе більше уваги фахівців та науковців. Швидкість розвитку цього інституту та суми, які обертаються у світі в рамках факторингових операцій, вражають. Тому їх прагнуть здійснювати все більше суб’єктів господарювання в нашій країні. Проте слід зазначити, що цей інститут виник в умовах, далеких від українських, тому вбачається досить актуальним дослідити не тільки його суть, а й правове поле, де він впроваджується.
Важливим документом, що зіграв значну роль в розвитку факторингової діяльності є Конвенція УНІДРУА «Про міжнародний факторинг» від 28.05.1988р. (Далі Конвенція) [1]. Значення цього правового акту обумовлено тим, що національне законодавство багатьох держав не містило практично ніяких норм, регулюючих факторинг. Він послужив основою для розробки національного законодавства в даній сфері, після його ухвалення ряд держав ввели факторинг в систему свого цивільного права. Україна, приєднавшись до Конвенції, взяла в основу це визначення для розробки національного законодавства в даній галузі. Проте, у національному законодавстві під терміном «факторинг» не зовсім розуміють саме те, що насправді є факторингом.
Відповідно до п. „а” ч. 2 Конвенції за факторингом постачальник відступає або може відступати фактору право грошової вимоги, яке випливає з договорів купівлі-продажу товарів, укладених між постачальником та його покупцями (боржниками), крім договорів купівлі-продажу товарів, придбаних в першу чергу для їхнього особистого, сімейного або домашнього використання. Відповідно до п. „б” ч. 2 Конвенції, операція вважається факторингом у тому разі, якщо вона задовольняє як мінімум дві з чотирьох умов:
- фінансування постачальника, включаючи надання позики та здійснення авансових платежів;
- ведення обліку (головної бухгалтерської книги) щодо дебіторської заборгованості;
- пред'явлення до сплати грошових вимог;
- захист від несплат боржників.
Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 39 ЗУ «Про банки і банківську діяльність», факторинг – це придбання банком права вимоги на виконання зобов’язань у грошовій формі за поставлені товари чи надані послуги, приймаючи на себе ризик виконання таких вимог та прийом платежів [2]. Як зазначає Ю. Попов, за цим визначенням факторинг являє собою купівлю-продаж грошових вимог, належних первинному кредитору за поставлені товари чи надані послуги. Незвичне формулювання є очевидним наслідком калькування з англійської, тобто становить юридико-технічну помилку. Втім сфера застосування цієї норми є досить обмеженою: вона визначає право банків здійснювати купівлю-продаж вказаних вище грошових вимог [3, с. 9].
Господарський кодекс України (далі ГК) факторингові операції тлумачить як банківське посередництво, яке здійснюється банком у формі банківських операцій [4]. Відповідно до ч. 1 ст. 339 ГК України, фінансове посередництво здійснюється банками у формі банківських операцій. Основними видами банківських операцій є депозитні, розрахункові, кредитні, факторингові та лізингові операції.
Таким чином, у розумінні ГК України факторинг – це придбання банком права вимоги у грошовій формі щодо поставки товарів або надання послуг з прийняттям ризику виконання такої вимоги і прийом платежів. Це банківська операція, яка проводиться на комісійних умовах і на договірних засадах.
Відповідно до ст. 350 ГК України, банк має право укласти договір факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги), за яким він передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони за плату, а друга сторона відступає або зобов'язується відступити банку своє право грошової вимоги до третьої особи.
Загальні умови та порядок здійснення факторингових операцій визначаються ЦК України, ГК України, іншими законодавчими актами, а також нормативно-правовими актами Національного банку України та Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг.
Потрібно зазначити, що визначення, закріплене у ч. 1 ст. 350 ГК України, є досить суперечливим. Суперечливість полягає у тому, що, з одного боку, вказівка на прийняття ризику виконання вимоги має означати договір купівлі-продажу вимоги, з іншого, такий договір виключає здійснення факторингу на комісійних засадах. При цьому на комісійний характер факторингу вказують і правила ч.ч. 2, 3 ст. 350 ГК України, які передбачають передання банком коштів у розпорядження клієнта за плату (з чого можна зробити висновок, що йдеться про надання банком клієнту кредиту або позики, а не про купівлю вимог) і надання клієнту додаткових консультаційних та інформаційних послуг.
Відповідно до п. 11 ч. 1 ст. 4 ЗУ «Про фінансові послуги і державне регулювання ринків фінансових послуг» [5], факторинг є фінансовою послугою. Остання, у свою чергу, відповідно до п. 5 ч. 1 ст. 1 ЗУ «Про фінансові послуги і державне регулювання ринків фінансових послуг» є операцією з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, – і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів.
З прийняттям Державною комісією з регулювання ринків фінансових послуг України Розпорядження «Про віднесення операцій з фінансовими активами до фінансових послуг» від 03.04.2009р. № 231 факторинговою послугою вважають фінансову послугу, яка включає сукупність операції з фінансовими активами:
- фінансування клієнтів - суб'єктів господарювання, які уклали договір, з якого випливає право грошової вимоги;
- набуття відступленого права грошової вимоги, у тому числі права вимоги, яке виникне в майбутньому, до боржників - суб'єктів господарювання за договором, на якому базується таке відступлення;
- отримання плати за користування грошовими коштами, наданими у розпорядження клієнта, у тому числі шляхом дисконтування суми боргу, розподілу відсотків, винагороди, якщо інший спосіб оплати не передбачено договором, на якому базується відступлення [6].
Отже у законодавстві відсутнє однозначне трактування поняття факторингу та сутності факторингової діяльності. Щодо правової позиції науковців, то й тут немає єдиної точки зору.
На думку Н. Волкова, факторинг – фінансова операція, за якою одна сторона (фактор) передає або зобов’язується передати грошові кошти в розпорядження іншої сторони (клієнта) за плату, а клієнт поступається або зобов’язується поступитися фактору своїм правом грошової вимоги до третьої особи (боржника) [7, с. 41]. Ю. Кулик розглядає операцію факторингу як форму кредитування [8, с. 23].
Вчені-економісти трактують факторинг по-різному, зокрема І.О. Бланк визначає факторинг як «фінансову операцію, що полягає в поступці підприємством-продавцем права одержання коштів по платіжних документах за поставлену продукцію на користь банку або спеціалізованої компанії, що приймають на себе всі кредитні ризики по інкасації боргу. Факторингова операція сприяє скороченню періоду фінансового й операційного циклу» [9, с. 244]. Е.С. Стоянова трактує факторингову операцію як «діяльність спеціалізованої установи по стягненню коштів з боржників свого клієнта і керуванню його борговими вимогами», та відносить факторинг до кредитних операцій, тому що факторингова операція передбачає дострокове надання коштів клієнтові» [10, с.322]. На думку американських економістів Джей К. Шима і Джоєл Г. Сигела «факторинг – це прямий продаж дебіторської заборгованості банкові або фінансовій компанії без регресу: покупець бере на себе всі кредитні ризики і ризики по стягуванню коштів» [11, с. 276].
Таким чином, аналіз нормативно-правової бази України в галузі факторингу виявив значну кількість суперечностей і відсутність однозначного трактування в законодавстві сутності факторингової діяльності. У зв’язку з цим користувачі таких послуг піддаються значним юридичним ризикам, пов’язаним із розкриттям конфіденційної інформації, контролем грошових потоків по рахунках та нерівністю сторін у договорах про надання факторингових послуг.
Для активного розвитку факторингу в Україні доцільно: вдосконалити банківське законодавство України; відобразити комплексність і специфіку факторингових відносин в законодавстві; створити відповідну законодавчу базу для існування спеціалізованих факторингових компаній; які б були здатні успішно конкурувати з іноземними факторинговими компаніями. Також вважається доцільним на законодавчому рівні закріпити визначення факторингу у якості операції, сутність якої полягає в придбанні фактором у постачальника (продавця) права вимоги у грошовій формі на дебіторську заборгованість покупців за відвантажені їм товари (виконані роботи, надані послуги), з прийняттям ризику виконання такої вимоги, а також приймання платежів.
Література:
1. Конвенція УНІДРУА про міжнародний факторинг від від 28.05.1988р. // Офіційний вісник України. – 2007. – № 84. – Ст. 3127.
2. Про банки і банківську діяльність: Закон України від 7 грудня 2000 р., №2121-III (у редакції від 16.10.2011р.) // Відомості Верховної Ради України. – 2001. – № 5. – Ст.30.
3. Попов Ю. Факторинг: законодавство України та світовий досвід / Ю.Попов // Правовий тиждень. – 2008. – № 3(76). – С. 9-10.
4. Господарський кодекс України від 16 січня 2003 р., № 436-IV // Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 18. – Ст.144.
5. Про фінансові послуги і державне регулювання ринків фінансових послуг: Закон України від 12 липня 2001 р., № 2664-III (у редакції від 01.10.2011р.) // Відомості Верховної Ради України. – 2002. – №1. – Ст. 1.
6. Про віднесення операцій з фінансовими активами до фінансових послуг: Розпорядження Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг від 03.04.2009 р., № 231 // Офіційний вісник України. – 2009. – № 32. – Ст. 1091.
7. Волкова Н. Щодо окремих переваг факторингу над кредитуванням / Н.Волкова // Юридична Україна. – 2006. – № 11. – С. 40-42.
8. Кулик Ю. Факторинг: теория и практика / Ю. Кулик // Главбух. – 2006. – № 71. – С. 21-24.
9. Бланк И.А. Финансовый менеджмент: Учебный курс / И.А. Бланк – К.: Эльга Центр, 2001. – 640с.
10. Стоянова Е.С. Финансовый менеджмент: Теория и практика / Е.С.Стоянова. – М.: Перспектива, 2004. – 520с.
11. Шим Джей К. Финансовый менеджмент / К. Шим Джей, Г. Сигел Джоел. – М.: Филинъ, 1996. – 378с.
e-mail: anastasiya-volkova.1710@mail.ru
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
