Уперше поняття «корупція» виникло 17 грудня 1979 року на XXXIV сесії Генеральної Асамблеї ООН. Її трактували як «здійснення посадовою особою будь-яких дій чи бездіяльність у сфері її посадових повноважень за винагороду в будь-якій формі в інтересах особи, яка надала таку винагороду, з порушенням посадових інструкцій і без порушення їх».
З досвіду закордонних країн, в Україні 15 жовтня 1995 року Верховна Рада прийняла Закон «Про боротьбу з корупцією» (далі — Закон), що визначає корупцію як діяльність осіб, уповноважених на виконання функцій держави, спрямованих на протиправне використання наданих їм повноважень для одержання матеріальних благ, послуг, пільг або інших переваг.
До чого ми прийшли за одинадцять років існування Закону? Корупція за ці роки не тільки не зменшилася, але й істотно зросла. Видимість боротьби з корупцією налагоджено на високому рівні. Практично у всіх правоохоронних і державних органах створено комітети, управління, відділи, що займаються питаннями корупції, у тому числі у даних підрозділах створено і внутрішньовідомчі служби, які теж займаються питаннями корупції серед своїх працівників.
Тому говорити, що в Україні не займаються корупцією взагалі не можна. За роки боротьби з корупцією в країні є певний досвід. Проте Закон недостатньо удосконалюється, відсутній законотворчий процес, тобто дійсний Закон не відповідає сучасним вимогам.
Статистика свідчить: щороку до адміністративної відповідальності за корупцію та правопорушення, пов'язані з корупцією, притягається значна кількість осіб, уповноважених на виконання функцій держави. Проте, що ж криється за цифрами? За підрахунками, із загальної кількості осіб, притягнутих до відповідальності, майже 80% становлять "головні корупціонери" — голови сільських, селищних рад, депутати місцевих рад, рідше — голови районних у містах, міських рад та голови райдержадміністрацій.
Стаття 4 Закону покладає ведення боротьби з корупцією на уповноважені підрозділи органів внутрішніх справ (ОВС), Служби безпеки України (СБУ), податкової міліції та на прокуратуру. Усі зазначені органи мають виконувати покладені на них функції шляхом використання наданих їм повноважень. А вони, звісна річ, не однакові. Якщо ОВС, СБУ та податкова міліція мають підрозділи, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність, тобто за допомогою системи гласних і негласних пошукових заходів із застосуванням оперативних та оперативпо-технічних засобів можуть вивчати спосіб життя окремих осіб, що підозрюються у вчиненні злочину (а корупція також є злочином у широкому розумінні), джерело та розміри їх доходів, то прокуратура має інші завдання і "не озброєна" відповідними методами роботи. Тож прокуратура веде боротьбу з корупцією у межах своєї повсякденної роботи під час здійснення нагляду за додержанням і застосуванням законів.
Значну кількість правопорушень, пов'язаних з корупцією, становлять порушення вимог фінансового контролю. З них кожна друга справа закрита за малозначністю. Так, начальник районного відділу архітектури Б. не включила до декларації про доходи ЗО грн.; секретар селищної ради О. у декларації невірно вказала підсумкові дані через арифметичну помилку; спеціаліст районного управління Пенсійного фонду України взагалі забула подати декларацію про доходи. Зрозуміло, що таких справ могло б і не бути, якби законодавець поклав на керівника державного органу (структурного підрозділу органу) обов'язок контролювати своєчасність подання державними службовцями декларацій про доходи, а на державну податкову службу — вибірковий контроль за достовірністю відомостей, які містяться в деклараціях, які службовці подають за місцем своєї роботи відповідно до вимог ст. 13 Закону України від 16 грудня 1993 р. "Про державну службу".
У своєму зверненні до українського народу Президент В. Ющенко наголосив: "Ви хочете жити і працювати чесно, легально отримувати зароблені гроші. Ми знищимо систему корупції в країні, виведемо економіку з тіні. Податки будуть знижені, але плататимуть їх усі. Бізнес буде відділений від влади. Бюджет ні для кого не буде віднині годівницею. На державних посадах працюватимуть лише ті, у кого видатки відповідають задекларованим доходам. Ми станемо чесною нацією".
Президент України дав доручення керівникам правоохоронних органів розробити в стислі терміни Національну програму боротьби із цим злом і наголосив: "...Кожен ешелон влади, кожна територія має бути очищена від корупції".
Зважаючи на те, що згідно з Конституцією та законами України органи прокуратури посідають особливе місце в системі державних органів, прокуратура, виходячи з інтересів захисту держави, прав і свобод громадян, ніколи не стояла і не буде стояти осторонь процесу подолання корупції, викоренення хабарництва, зловживання владою або службовим становищем.
Серед корупціонерів здебільшого представники влади, які покликані самі вести боротьбу з корупцією, а діють, м'яко кажучи, навпаки. Зокрема, один із заступників начальника КРУ при проведенні планової перевірки використання театром бюджетних коштів виявив порушення — необґрунтоване нарахування заробітної плати восьми особам, які не працювали, а із бюджету отримали 66,4 тис. грн. Замість того, щоб передати цей акт ревізії до прокуратури, чиновник став вимагати від керівника театру і отримав 500 доларів США, за що і був упійманий, як кажуть, на гарячому.
Ще як приклад можна навести такий. За укладання договору оренди з правом викупу нежитлового приміщення цей службовець(голова селищної ради смт Сарата) отримав хабар від громадянина В. у сумі 5 тис. доларів США.
Таких прикладів багато. І особливо турбує те, що кількість зловживань з боку посадових осіб не зменшується, а навпаки зростає.
Виникає закономірне питання: хто ж мусить боротися з проявами корупції в органах влади — прокуратура чи відповідні керівники? Відповідь очевидна, але, на жаль, у нас іще не вкоренилися традиції публічного викриття корупціонерів. Окремі керівники прикривають своїх підлеглих. Доходить до того, що навіть притягнуті судами до адмінвідповідальності посадовці продовжують працювати в органах влади, порушуючи Закон України від 5 жовтня 1995 р. "Про боротьбу з корупцією".
Насторожує і те, що громадяни (згідно з опитуванням) змирилися з корупційними проявами і, знаючи "прейскуранти" хабарів, слухняно їх несуть, вважаючи подарунки і хабарі нормою життя. І коли постає питання, платити чи ні, вони обирають те, що спрацьовує надійніше — платити, при цьому скаржаться на те, що влада залишається корумпованою.
Вважаю, що сьогодні потрібно переглянути державну політику щодо боротьби з корупцією, здійснювати її різнопланово, комплексно, вести широкомасштабну пропагандистську та роз'яснювальну роботу серед населення, в колективах установ, навчальних закладів. Це має робити влада на місцях, одних лише зусиль правоохоронних органів тут замало. Тим більш, останнім часом в Одеській області(як приклад) спостерігається зростання кількості корисливих злочинів. Насамперед це — привласнення і розкрадання державного або колективного майна, ухилення від сплати податків, контрабанда тощо. В ході відпрацювання в області тільки однієї програми "Контрабанді — стоп"(за часів прем’єрства Юлії Тимошенко) стосовно посадових осіб митних органів прокуратура порушила 5 кримінальних справ, зокрема проти групи інспекторів митного поста "Одеса-порт", які, зловживаючи службовим становищем, провели митне оформлення контрабандного вантажу, в результаті чого до державного бюджету не надійшло 1,5 млн грн. Зрозуміло, що така оборудка була здійснена небезкорисливо.
Тут є над чим замислитися. Невипадково у своїх листах до прокуратури пересічні громадяни порушують питання про те, за які кошти чиновники від влади купують дорогі автомобілі, будують маєтки на березі моря, їздять відпочивати за кордон. Невже їм вистачає на це тієї зарплати, що вони отримують? Звичайно, ні.
Тож виходячи з того, що корупція є суспільно небезпечним соціальним явищем, вважаю за доцільне створити в державі центральний орган виконавчої влади, покликаний протидіяти корупції, з філіями в обласних центрах зі спеціальним статусом. Прикладом може стати Китай, де діє Міністерство дисципліни, що контролює поведінку держслужбовців.
Закон "Про боротьбу з корупцією", прийнятий більше 10 років тому, уже не тільки не відповідає міжнародним стандартам, а й реаліям сьогодення. Закон має бути простим і зрозумілим пересічним громадянам, як зазначав Ш. Монтеск'є: "Закон має бути точним і не залишати ніяких сумнівів". Згадаймо Римське право. Протягом тривалого часу кожна з верств римського суспільства була впевнена в завтрашньому дні. Римське право висувало вимоги жити чесно, не чинити збитків іншому, кожному віддавати те, що йому належить.
Нині ж у нас діють сотні нормативно-правових актів антикорупційного законодавства, які по-різному тлумачать одні й ті самі поняття, що дозволяє корупціонерам уникати відповідальності за скоєний злочин.
Візьмімо хоча б Закон від 16 грудня 1993 р. "Про державну службу". Багато його положень не тільки недосконалі, а й такі, що дозволяють неоднозначно їх тлумачити, приймати половинчасті рішення. Зокрема, це — визначення понять "державна служба" і "державні службовці", які містять протиріччя. Визначення держслужбовця як суб'єкта корупційних діянь лишається одним зі складних питань при застосуванні вказаного Закону. Невипадково при розробці нової Національної програми боротьби з корупцією, яку Президент України доручив розробити керівникам правоохоронних органів, акцентується на тому, що вона повинна бути простою і зрозумілою для кожної людини.
Не раз порушувалося питання і про те, що на ефективність вжитих заходів у боротьбі з корупцією негативно впливають прогалини у законодавстві. У всьому світі злочини у сфері службової діяльності вважаються одними з тяжких. Але якщо проаналізувати окремі норми Кримінального (КК) і Кримінально-процесуального (КПК) кодексів України стосовно покарання за ці злочини, то постає питання, чи дають вони можливість ефективно боротися з корупцією?
Порівнявши санкції за одержання хабара за КК 2001 р. (ч. 1 ст. 368) і КК 1960 р. (ч. 1 ст. 168), побачимо, що у новому КК санкція значно нижча. В ньому не передбачена навіть конфіскація майна. Незначні санкції передбачені і ч. 2 ст. 368 КК 2001 р. І це при тому, що в державі "вірусом корупції" уражена значна частина управлінської еліти. Крадіжки бюджетних коштів, хабарництво набрали розмаху, а законодавець знизив за це міру покарання. Вважаю, що таке нововведення, як санкція ст. 368 КК України, не відповідає проголошеним новою владою засадам боротьби з корупцією. Потрібно підвищити міру покарання за корисливі злочини, як це зроблено в інших країнах.
У КК Росії передбачена відповідальність не лише за отримання (ст. 290) і давання хабара (ст. 291), а й за незаконну участь у підприємницькій діяльності або участь у керівництві підприємницькою діяльністю особисто чи через довірену особу всупереч забороні, встановленій законом, якщо ці діяння пов'язані з наданням організації пільг і переваг або із заступництвом у іншій формі.
Відповідно ж до Закону України "Про боротьбу з корупцією" це діяння тягне лише адміністративну і дисциплінарну відповідальність. Більш того, Кодекс України про адміністративні правопорушення (КУпАП), зокрема ст. 22, визначає, що в разі малозначності вчиненого адміністративного порушення орган (посадова особа), уповноважений вирішувати справу, може звільнити порушника від адмінвідповідальності та обмежитись усним зауваженням. А за яким критерієм визначати це "малозначне" правопорушення, відповіді немає.
Отже, недосконалість та протиріччя в законодавстві щодо боротьби з корупцією не дають нині можливості на державному рівні здійснювати вплив на подолання корупції. І тоді питання, чому даємо і беремо, стояти не буде.
І щоб не виникало питання, чому дають і чому беруть, необхідно провести заходи, спрямовані на боротьбу з корупцією:
• докорінним чином змінити чинне антикорупційне законодавство та привести його у відповідність до стандартів, розроблених Радою Європи;
• вжити більш ефективних заходів для запобігання корупції;
• застосовувати відповідні заходи для арешту та конфіскації доходів від корупційних злочинів;
• підвищити спеціалізації осіб та установ, відповідальних за боротьбу з корупцією;
• забезпечити, щоб інструкції, пов'язані з правами та обов'язками державних посадових осіб, враховували вимоги боротьби з корупцією та передбачали відповідні й ефективні дисциплінарні заходи;
• забезпечити, щоб система державної відповідальності враховувала наслідки корумпованої поведінки державних посадових осіб;
• посилити відповідальність за корупційні злочини та правопорушення, що передбачена кримінальним й адміністративним законодавством і більш чітко визначити її межі.
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
