Принципи права - це аксіоматичні поняття на яких будується і функціонує правова система. Сучасна юридична наука розглядає справедливість у якості загально-правового принципу, який, втілюючи в собі загальнолюдські цінності, поширює свою дію на всі елементи правової системи: право, правосвідомість та правозастосування. Задля реального, а не декларативного, втілення ідеї справедливості в тій чи іншій сфері суспільного життя недостатньо лише закріплення в правових нормах положень, що відповідають вищевказаному принципу. Навіть самий справедливий закон не зможе досягти своєї мети, якщо в процесі реалізації його приписів матимуть місце дії та рішення, що не відповідатимуть вимогам справедливості. Саме тому, важливим елементом механізму забезпечення принципу справедливості є правозастосування, як одна з основних форм реалізації права, яка представляє собою владну діяльність компетентних органів держави та посадових осіб з підготовки та прийняття індивідуальних рішень у юридичній справі на основі юридичних фактів та конкретних правових норм.
Враховуючи вищесказане слід зазначити, що при вирішенні проблем, пов’язаних із реалізацією принципу справедливості у кримінальному судочинстві, невиправданим виглядає обмеження їх кола лише питаннями закріплення та конкретизації у кримінально-процесуальному законодавстві вказаного принципу. Глибокого теоретичного аналізу потребують також питання забезпечення справедливості правозастосування під час провадження по кримінальним справам на всіх стадіях кримінального процесу.
В юридичній літературі застосування кримінально-процесуальних норм визначається як особливий спосіб реалізації їх приписів, заборон та дозволів, який виражає активну діяльність компетентних державних органів та посадових осіб, направлену на виникнення, зміну і припинення кримінально-процесуальних правовідносин, які направлені на досягнення завдань кримінального судочинства. Особливістю правозастосування в кримінальному процесі є його комплексний характер, оскільки застосування норм кримінально-процесуального права в багатьох випадках пов’язане із застосуванням норм інших галузей права (кримінального, цивільного, господарського тощо). Вказаний комплексний характер посилює дію принципу справедливості під час правозастосовної діяльності у сфері кримінального судочинства, оскільки при цьому враховується справедливість не тільки як принцип кримінально-процесуального, але і інших галузей права. Правозастосовна діяльність в кримінальному процесі зумовлена наступним: 1) необхідністю в процесі кримінально-процесуального провадження викрити особу, яка вчинила злочин, та притягти її до передбаченої кримінальним законом відповідальності; 2) під час кримінально-процесуального провадження у справі приймають участь особи, які захищають свої або представлені інтереси, для чого кримінально-процесуальний закон надає їм широке коло прав та можливостей. Відповідно, реалізація вказаних прав та можливостей повинна відбуватися під контролем посадових осіб, які здійснюють кримінальне судочинство, з метою дотримання “розумного” балансу приватних та публічних інтересів у кримінальному судочинстві; 3) для досягнення завдань кримінального судочинства посадові особи, які його здійснюють, повинні мати можливість усувати будь-які порушення закону, застосовуючи при цьому передбачені заходи процесуального примусу. Вирішення вказаних цілей повинно спиратися на правозастосовні акти, в яких буде визначено законність, обґрунтованість та справедливість процесуальних дій та рішень.
В кримінально-процесуальній науці справедливість традиційно розглядують в першу чергу у якості вимоги, що висувається до правозастосовних актів. При цьому нерідко справедливість кримінального судочинства асоціюється виключно із співвідношенням виду та міри покарання тяжкості вчиненого злочину і особи засудженого. У якості аргументу вказується на те, що у кримінально-процесуальному законі термін “справедливість” використовується лише стосовно вироку або іншого рішення суду за результатами розгляду справи. Так, ст. 370 КПК України говорить про законний, обґрунтований і справедливий вирок чи постанову; у ст. 372 КПК України вказується на те, що невідповідним ступеню тяжкості злочину та особі засудженого визнається таке покарання, яке хоч і не виходить за межі, встановлені відповідною статтею КК України, але за своїм видом чи розміром є явно несправедливим як внаслідок м’якості, так і суворості.
Однак, як видається, такий підхід є наслідком звуженого розуміння сутності та змісту справедливості у кримінальному процесі. Дія загально-правового принципу справедливості у сфері кримінального судочинства не обмежується тільки етапом призначення покарання. Заслуговують на підтримку висловлені у літературі думки про те, що головним компонентом справедливості у її правовому аспекті є належне відношення суб’єкта правозастосування до особи, її інтересам та процесуальному становищу.
Що ж стосується юридичного закріплення справедливості як вимоги правозастосовної діяльності у сфері кримінального судочинства, то цілком очевидно, що для цього далеко не завжди необхідно на рівні законодавчої техніки безпосередньо використовувати термін “справедливість” або похідні від нього. Вимога справедливості прямо випливає з вимог ст.ст. 2, 4, 5 та цілого ряду інших статей КПК України. Крім того, ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод закріпила право кожного на справедливий суд, встановивши при цьому ряд правових гарантій реалізації цього права. Відповідно до ст. 17 Закону України “Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини” суди України застосовують при розгляді справ вказану вище Конвенцію та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Таким чином, вимога справедливості у широкому її розумінні отримала відповідне юридичне закріплення як на рівні національного законодавства, так і на рівні міжнародно-правових актів. Відтак справедливість виступає не тільки як морально-етична, але і правова основа кримінального судочинства.
Компетентні посадові особи, здійснюючи кримінальне судочинство, керуються нормами кримінально-процесуального права та власною правосвідомістю. При цьому вимога справедливості зумовлює необхідність неупередженого ставлення сказаних суб’єктів до інших учасників кримінального судочинства, не залежно від їх соціального, правового статусу, позиції по справі. Вимога справедливості при цьому виступає у якості правової гарантії законності та обґрунтованості процесуальних рішень на всіх стадіях провадження по справі. Прийняття процесуального рішення, як відзначається у літературі, процес творчий, оскільки жоден закон об’єктивно не в змозі передбачити всіх складностей та особливостей юридичних спорів. Правило, закріплене у правові нормі, не є одноваріантним, воно розраховане на активну позицію правозастосовника, передбачає його вибір на основі уявлень про доцільне і справедливе. Таким чином, надання слідчому, прокурору, судді права на певний розсуд при прийнятті ними певного варіанту процесуального рішення в рамках кримінально-процесуального закону слід розцінювати як об’єктивну передумову справедливості такого рішення.
Отже, справедливість кримінального судочинства слід розглядати широко – стосовно всього процесу становлення фактичних обставин справи, їх дослідження, оцінки, кваліфікації і прийняття самого процесуального рішення. Такий підхід дає можливість прослідкувати вплив всіх етапів правозастосовної діяльності у сфері кримінального судочинства на прийняття законного, обґрунтованого та справедливого процесуального рішення.
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
