Виконавче провадження – одна з найважливіших та найскладніших стадій в цивільному судочинстві. Його суть полягає у державному примусі, який спрямований на забезпечення виконання рішень суду та інших органів і їх посадових осіб. Чинне законодавство України передбачає право сторін на укладення мирової угоди на стадії виконання рішення.
Можливість укладення мирової угоди на стадії виконання судового рішення має такі умови: 1) наявність факту порушення суб’єктивного права; 2) суб’єктами мирової угоди є сторони з протилежними інтересами; 3) волевиявлення сторін; 4) кожна із сторін яка бере участь в укладенні мирової угоди повинна вчинити певні процесуальні дії на користь іншої сторони; 5) мирова угода провокує виникнення взаємних прав і обов’язків у сторін.
Основним актом який передбачає порядок укладення сторонами та затвердження судом мирової угоди на стадії виконання судового рішення є Цивільний процесуальний кодекс України від 18.03.2004 р. Зокрема, дане положення передбачено у статті 372. Відповідно до цієї статті дії спрямовані на укладення мирової угоди мають бути відображені у відповідних письмових документах і визнані судом, оскільки вирішення питання про затвердження мирової угоди належить до компетенції суду. Письмова заява про укладення мирової угоди подається державному виконавцеві, який передає її до суду для визнання не пізніше триденного строку [2].
Питання про визнання мирової угоди повинно вирішуватися в судовому засіданні з повідомленням сторін виконавчого провадження. Цивільний процесуальний кодекс 1963 р. вживав термін «затвердження» судом мирової угоди (ст. 227), тоді як у чинному Цивільному процесуальному кодексі вживається термін «прийняття» мирової угоди судом. Але в дійсності це нічого не змінює, оскільки укладення мирової угоди все рівно проходить під контролем суду.
До визнання мирової угоди суд повинен пояснити сторонам наслідки їх процесуальних дій, зокрема донести до їх відома, що відповідно до ч. 1 п. 2 ст. 49 Закону України «Про виконавче провадження», виконавче провадження буде закрито і, за загальним правилом, не може бути відновленим в майбутньому [2].
Винятком коли можливе відновлення виконавчого провадження є випадки, коли постанова державного виконавця про закриття виконавчого провадження визнається судом незаконною [3, с. 425].
Якщо суд визнає мирову угоду, він повинен пересвідчитись чи це не суперечить закону і не порушує права чи свободи інших осіб. Крім того він зобов’язаний переконатися в її здійсненності, а зокрема у реальній можливості сторін виконати усі умови угоди. Результатом визнання мирової угоди є винесення судом відповідної ухвали, в якій зазначаються всі умови такої угоди.
Якщо ж суд відмовляє у визнанні мирової угоди, він знову ж таки виносить відповідну ухвалу, при цьому зазначаючи у ній обґрунтування прийнятого рішення, а саме у чому конкретно він вбачає незаконність такої угоди або порушення прав чи свобод інших осіб [3, с. 425].
На сучасному етапі розвитку цивільного процесуального права постає питання – мирова угода це суто процесуальний документ чи її можна розглядати як цивільно-правовий договір? Якщо це суто процесуальний документ, то у разі її невиконання вона підлягає визнанню і виконанню на всій території України шляхом видачі виконавчого листа. Якщо ж це один з видів цивільно-правового договору, то її невиконання дозволяє звернутися до суду з позовною вимогою до сторони, яка її не виконує [1, с. 56].
Це питання породжує багато дискусій не тільки серед українських, але й серед світових вчених, оскільки багато з них підтримує думку щодо одиничності природи мирової угоди. Проте деякі вчені, серед яких Фединяк Л. С., стверджують про подвійну правову природу мирової угоди, тобто цей документ одночасно є процесуальним документом і цивільно-правовим договором.
Підсумовуючи вище зазначене, можна зробити висновок, що мирова угода є невід’ємним правом сторін, які беруть участь у цивільному процесі, на будь-якій його стадії, у тому числі на стадії виконавчого провадження. Реалізація цього права дає їм змогу забезпечити задоволення власних охоронюваних законом інтересів. Крім того явище мирової угоди є практичним втіленням принципу диспозитивності в цивільному процесі.
Література:
1. Фединяк Л. С. Мирова угода як спосіб врегулювання цивільно-правових спорів: окремі питання / Л. С. Фединяк // Право України. – 2003. – № 4. – С. 53–56.
2. Кравчук В. М. Коментар до Цивільного процесуального кодексу України / В. М. Кравчук, О. І. Угриновська. – К. : Істина, 2006.– С. 367–382.
3. Тертишніков В. І. Науково-практичний коментар Цивільного процесуального кодексу України / В. І. Тертишніков. – Харків : Видавець СПД ФО Вапнярчук Н.М., 2007. – 576 с.
e-mail: aleksandr-ovchenko@rambler.ru
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
