Сьогодні, коли стали доступними для вчених численні архіви української еміграції, з’являється можливість ґрунтовного висвітлення правоосвітньої та правозахисної діяльності, як українських інституцій так і окремих вчених правників в Європі. Їх праця була направлена не тільки на популяризацію української правничої культури, вони внесли величезний доробок у розвиток європейського права. Дослідження цього має величезне значення для ствердження України, як європейської держави.
Виникнення українських інституцій у Європі було спричинено, в першу чергу, бажанням українських емігрантів здобути вищу освіту. Самі ж вони, переважно немолоді люди, пояснювали своє прагнення сісти за студентську лаву кращими можливостями у працевлаштуванні та конкурентноздатністю у боротьбі за існування в еміграційному середовищі[10,133], а також необхідністю здобути фахові знання для того, що після повернення на Україну прислужитися становленню та розвитку незалежної української Держави[13,3], особливо це стосувалося правознавців.
Найбільший вклад у розвиток української правничої науки досліджуваного періоду зробив Український Вільний Університет у Празі, професори якого гідно репрезентували українську університетську науку у Чехословаччині і у всій Європі. Поступово, під їх керівництвом, УВУ перетворився в повноцінний університет західноєвропейського типу[5,228].
На факультеті права і суспільних наук лекції читалися з 22 предметів по 48 годин на тиждень і проводилися семінарські заняття з чотирьох предметів по 6 годин на тиждень, а саме: історія українського права (проф. А.Яковлів, доценти А. Андрієвський і О. Гайманівсьий), римське право (проф. К. Лоський), церковне право (доц. О. Гайманівський), цивільне право і цивільний процес (професори С. Дністрянський і А. Яковлів), карне право і карний процес (проф. С. Шелухін), торговельне право (проф. О. Одарченко), політичне (державне) право (проф. О. Ейхельман), адміністративне право (професори О. Ейхельман і К. Лоський), фінансове право (проф. О. Одарченко), міжнародне право (проф. О. Ейхельман), судова медицина (проф. Б. Матюшенко), економічні науки (професори О. Мицюк і С. Бородаєцський), статистика (проф. Ф. Щербина).
Відомо, що ініціатива про переміщення університету з Відня до Праги належить професорам УВУ С. Дністрянському та С. Рудницькому, що звернулись до Президента Чехословацької Республіки Т. Масарика про дозвіл на переведення закладу і про надання йому матеріальної допомоги. Автори звернення зауважили, що саме в Чехії “українська еміграція найшла якнайкращий прием..., що отся Республіка віднеслася дуже прихильно до визвольних устремлінь українського народа... і має у себе вище пятьсот українських студентів, що студіюють переважно на празькому університеті” [8,11]. Тут, в Українському Вільному Університеті в Празі С. Дністрянський розширює рамки і тематику наукової діяльності. У цей складний для України час він, разом із своїми колегами, зумів репрезентувати українську науку в світі, використовуючи при цьому досягнення європейських передових наукових досліджень, спираючись на зарубіжну передову матеріально-технічну базу [2,6]. Для об’єднання наукових сил в еміграції С. Дністрянський став організатором “Українського правничого товариства в Чехії”, статут якого був затверджений владою 17 березня 1923 р. Його основним завданням було “об’єднати теоретичні і практичні українські правничі сили на грунті досліджень питань українського права; дбати про соціальні, матеріальні і моральні інтереси правників у Чехії та причинитися до зав’язання між українськими й чеськими та словацькими правниками доброзичливих стосунків” [5,228].
У 1923 р. на засіданні цього товариства відзначалося 25-ліття наукової діяльності академіка С. Дністрянського. Товариство виступило одним з організаторів Українського правничого з'їзду в Празі (жовтень, 1933 p.), на якому було зроблено близько 30 доповідей з проблем права, економіки, соціології. На цьому з’їзді з доповіддю виступив С. Дністрянський [12,4].
Товариство також займалося видавничою справою і під його егідою вийшли: праця Р. Лащенка “Литовсько - польська доба. Пам’ятки права” (400 примірників); коротка редакція “Руської Правди” з бібліографічним покажчиком (300 примірників) і книга “Українське правниче товариство в ЧСР (17 березня 1923 - 17 березня 1928)” [1,13]. Діяльність наукового правничого товариства свідчить про бажання українських правників скоординувати свої дії для репрезентації української науки за кордоном).
В 1927 році, за ініціативою професора Микити Шаповала, у Празі почав наукові дослідження Український Інститут Громадознавства. Одним із предметів дослідження Інституту стало правознавство. В його складі працювало 23 дійсних члени та 13 наукових співробітників із Праги, Подебрад, Львова, Відня, Нью-Йорка, Парижа, Берліна, які співпрацювали із професорами європейських та американських університетів і досліджували основні проблеми сучасного суспільства. Інститутом була зібрана величезна бібліотека, значна кількість архівного та музейного матеріалу з історії українського права, суспільно-політичного життя та національно-визвольної боротьби українського народу[3,3].
Слід зазначити, що чехословацький уряд з увагою ставився до українських правників, так як своїх юридичних кадрів не вистачало: в Словаччині, було одинадцять українських адвокатів, один нотаріус, три банківських юристи, декілька урядовців, що мали юридичну освіту. Так міністерський радник І. Волощук був автором значною кількості словацьких фінансових законів. Українські правники в Словаччині користувалися шаною і авторитетом, їх ніколи не сприймали як чужинців, що конкурують із власними фахівцями. Можна відзначити діяльність таких українців, як Еміль Торонський, автор “Українсько-мадярського правничого словника”, що чимало зробив для впровадження української правничої термінології у Словаччині, Іван Комаринський, Костянтин Мачик, Осип Кутка, що працювали у Вищому Апеляційному суді в Кошицях[4,86].
Розвиток українського національного життя нероздільно пов’язаний із працею українських правників у Румунії. Нажаль вони були не дуже активні в своїй організованій діяльності. Праці відомих суддів, адвокатів часто зустрічаються у румунських і німецьких журналах. Так відомий правник Василь Дутчак, громадський і політичний діяч, депутат румунського парламенту в 1929 році опублікував цілий ряд своїх праць стосовно порушення прав нерумунських громадян. Адвокатське бюро Дутчака підготувало звернення до Ліги Націй, де рішуче виступило проти утисків українців в Румунії, проти ведення науки релігії румунською мовою в українських народних школах (1929р.), проти утисків українського населення аграрними комісіями при розподілі землі в українських селах (1925р.), проти безправності українців на ґрунті освіти (1928р.). Крім того, вся діяльність цього адвокатського бюро була направлена на захист прав українців на чужині. Так після вбивства в 1926р. в Парижі С. Петлюри, В. Дутчак, з метою надання фахових послуг потерпілій стороні у справі проти Самуїла Шварцбарда, прибуває у столицю Франції, і тільки заборона французької влади не дозволяє йому взяти участь у цьому процесі[6,65].
Таким чином, українські правники в Чехословаччині та в Румунії були сповнені почуттями національної свідомості, брали активну участь в українському громадському житті, долучилися до популяризації української правничою науки та культури, а також зробили вагомий внесок у розвиток європейського права.
Література:
1. Віднянський С.В. Культурно-освітня і наукова діяльність української еміграції в Чехословаччині: Український Вільний Університет (1921-1945рр.). – К.,1994. – С.13.
2. Дорошенко Д. Наукова праця української еміграції за 10 років // Тризуб. – 1932. – 11-17 квітня. – С.6.
3. Звіт з діяльності Українського Інституту Громадознавства в Празі в роках 1926-1930. – Прага, 1928-1930. – С.3.
4. Комаринський В. Українські правники на Словаччині. Правничий вісник. – Нью –Йорк, 1985. – С.85-87.
5. Наріжний С. Українська еміграція. Культурна праця української еміграції між двома світовими війнами. – Прага, 1942. – Ч.1. – С.228.
6. Новосівський І. Українські правники в Румунії після 1918р. Правничий вісник. – Нью –Йорк, 1970. – С.65-66.
7. Перша Конференція української еміграції та Головна Еміграційна рада. – Париж, 1929. – С.3.
8. Рудницький С. Чому ми хочемо самостійної України. – Львів, 1994. – С.11.
9. Стецюк П. Станіслав Дністрянський як конституціоналіст. – Львів, 1999. – С.77.
10. Трощинський В. УВУ: крізь призму історичного аналізу // Українська діаспора. – Київ-Чикаго. - Вип., 1994. – С.133.
11. Череватюк В. Станіслав Дністрянський – авторитетний представник української правничої науки за кордоном // Станіслав Дністрянський – світоч української правової науки. – Тернопіль, 1999. – С.51-55.
12. Українські юристи в персоналіях. – Івано-Франківськ, 1995. – С.3-5.
13. ЦДАВО України. – Фонд 3534, Оп.1, Спр.1, Арк.3.
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
