Стан економіки значною мірою залежить від наявності належно функціонуючого обороту земельних ділянок та іншої нерухомості. Законодавчі передумови для обороту землі введені Конституцією України, яка встановила гарантії права власності громадян і юридичних осіб на землю, закріпила принцип рівного захисту усіх форм власності [1].
Правочини відносяться до тих юридичних фактів, які є вольовими усвідомленими діями людей. Проте правова природа земельних правочинів у сучасній земельно-правовій науці досліджена недостатньо, що обумовлено тривалим існуванням правового режиму виключної власності держави на землю. І на сьогодні інститут земельного правочину перебуває в стадії формування, залишаючи чимало питань щодо застосування правочинів на практиці дискусійними.
На нашу думку, земельно-правові правочини, різновидом яких є двосторонні правочини – договори, мають змішаний правовий режим, оскільки їх укладення та реалізація регулюються нормами цивільного і земельного права України. Характерною ознакою правочину є взаємний інтерес сторін у встановленні, зміні чи припиненні цивільних прав і обов'язків. Цей інтерес може виражатися в бажанні однієї сторони одержати грошову чи іншу компенсацію за передані нею права й обов'язки іншій стороні. Така компенсація може носити й нематеріальний характер, наприклад, якщо мова йде про дарування. Земельні правочини реалізуються відповідно до встановлених процесуальних вимог. Так, земельні правочини укладаються в письмовій формі та засвідчуються рішеннями відповідних державних органів. У зв’язку з цим виділяються загальні та спеціальні правила земельних правочинів.
До земельних договорів не відносяться дії, пов'язані з примусовою зміною або припиненням прав на земельні ділянки (викуп землі для суспільних потреб, реквізиція, конфіскація і націоналізація). Не відносяться до земельних договорів і дії щодо розмежування земель державної і комунальної власності, та дії щодо виділення земельної частки із спільної земельної ділянки. За результатами дослідження можна сформулювати визначення земельних правочинів як активних правомірних дій фізичних і юридичних осіб, що вчиняються під контролем держави і спрямовані на встановлення, зміну чи припинення їх прав та обов'язків щодо земельних ділянок, включених у цивільний оборот. З розширенням сфери застосування цивільно-правових договорів у регулюванні земельних відносин постала проблема розмежування предметів правового регулювання цих відносин нормами цивільного та земельного права.
При аналізі співвідношення земельного і цивільного законодавства нерідко виникає питання про пріоритет того чи іншого з них у регулюванні земельних відносин. Основні параметри співвідношення цивільного і земельного законодавства можна визначити шляхом аналізу регулюючої спрямованості цивільно- і земельно-правових норм. Так, ряд положень ЦК України про право власності й інші речові права цілком застосовні і до права власності та інших прав на землю. Що стосується регулювання обороту землі, тобто переходу земельної ділянки від однієї особи до іншої, то це є прерогативою головним чином цивільного законодавства [2]. А підстави та порядок припинення права власності й інших речових прав на земельні ділянки повинні визначаються виключно нормами земельного законодавства.
Система правового регулювання цивільно-правових договорів щодо землі в Україні базується як на нормах цивільного, так і на нормах земельного законодавства. При виникненні колізій між загальними і спеціальними нормами застосовуються останні [3, с.11-13]. Іншими словами, норми земельного права повинні мати пріоритет перед нормами цивільного права. Однак, наявні у земельному законодавстві прогалини у регулюванні земельних правочинів повинні, на наш погляд, усуватися за рахунок норм цивільного законодавства, регулюючий інструментарій якого розроблений фундаментальніше, ніж інструментарій земельного права.
При розмежуванні сфери застосування норм цивільного і земельного права у регулюванні земельних правочинів слід виходити з того, що норми земельного права мають адміністративно-правовий характер, оскільки вони не призначалися для регулювання обороту землі; цивільне право, навпроти, спеціально пристосоване для регулювання майнового обороту незалежно від складу об'єктів. Однак, цивілістичний підхід у даному випадку не повинен, на наш погляд, привести до перетворення земельного права в різновид цивільного права, предметом якого є земельні відносини. При цьому слід, на нашу думку, з одного боку, уникати протиріч з цивільним правом, а з іншого боку - не допустити ігнорування в правовому регулюванні специфіки землі як особливого об’єкта суспільних відносин. Вирішення цього двоєдиного завдання залежить від законодавчої техніки і від результатів наукових розробок фахівців науки земельного і цивільного права. На наш погляд, необхідно було б закріпити в Цивільному кодексі України положення про те, що земельні відносини регулюються нормами Земельного кодексу України з урахуванням норм Цивільного кодексу України, які застосовуються в частині, в якій ці відносини не врегульовані нормами Земельного кодексу України.
Література:
1. Конституція України. – К.: Істина.- 2017
2. Цивільний кодекс України: Науково-практичний коментар / За ред. розробників Цивільного кодексу України. — К. : Істина. — 928 с.
3. Цивільно-правові угоди щодо землі /Авт.-упоряд.: Артеменко В.П., Врублевський О.С. — К. Інст. гром. сусп-ва: ТОВ «ІКЦ Леста», 2005, — 36 с.
___________________________
Науковий керівник: Полішко Наталія Леонідівна, доцент кафедри цивільного права і процесу НАВС
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
