Своєрідність охорони географічних зазначень в ЄС – запровадження права sui generis для регіональної охорони найменувань сільськогосподарських продуктів та продовольчих товарів з встановленням більш високих стандартів охорони, ніж визначені міжнародними конвенціями та законодавством більшості іноземних країн; застосування двох видів позначень: географічних зазначень та найменувань походження. Основними чинниками утворення та розвитку регіональної системи охорони було забезпечення конкурентоспроможності європейської харчової промисловості, в тому числі через її високу якість, що призвело до розгляду охорони географічних зазначень в межах законодавства про якість продукції, а не права інтелектуальної власності [1].
Основними документами, що регулюють правовідносини у сфері зазначення походження товарів в ЄС є:
• Регламент (ЄС) № 1151/2012 Європейського Парламенту та Ради від 21 листопада 2012 р. про якість сільськогосподарських продуктів та продуктів харчування [4];
• Регламент (ЄC) № 110/2008 Європейського парламенту і Ради від 15 січня 2008 року про визначення, опис, презентацію, маркування та захист географічних зазначень спиртних напоїв та скасування Регламенту Ради (ЄЕС) № 1576/89, і правила її застосування [5];
• Регламент (ЄС) № 251/2014 від 26 лютого 2014 року про визначення, опис, презентацію, маркування та захист географічних зазначень ароматизованих винних продуктів та скасування Регламенту Ради (ЄЕС) № 1601/91 [6].
Відповідно до статей 201 – 211 Угоди про асоціацію та Додатків ХХІІ-А, B, C, D Україна взяла зобов’язання щодо впровадження умов та механізмів охорони географічних зазначень.
Характерним для права ЄС є швидка динаміка розвитку з введенням охорони найменувань нових груп продукції, пов’язаних з виробництвом у певних географічних регіонах та традиціями. При цьому підходи до охорони таких найменувань (гарантовані традиційні страви, гірські продукти тощо) є близькими до таких, що застосовуються для найменувань – об’єктів промислової власності, та призводе до питання щодо можливості їх розгляду як об’єктів промислової власності.
Ідея розповсюдження існуючої в окремих державах-членах охорони найменувань походження для вин та харчових виробів на територію ЄЕС розглядалась Європейською комісією у 1988 р. при обговоренні проблем майбутнього сільських регіонів в ЄС. Крім дотримання якості продукції суттєвим фактором запровадження єдиної охорони географічних значень та найменувань походження було боротьба з імітаціями продукції європейських виробників [3].
Загальновідомо для всіх дослідників у сфері інтелектуальної власності щодо географічних зазначень, що Цивільний кодекс України та Закон України «Про охорону прав на зазначення походження товарів» мають різні підходи до визначення строків охорони прав: Кодекс визначає, що право інтелектуальної власності на географічне зазначення є чинним з дати, наступної за датою державної реєстрації, і охороняється безстроково за умови збереження характеристик товару (послуги), позначених цим зазначенням, а Закон говорить про десятирічний строк (з правом його багаторазового продовження).
Ці положення не є тотожними і потребують уточнення. Охорона має скасовуватися лише за умов зникнення характерних ознак географічного зазначення: чи географічного місця походження товару внаслідок природних катаклізмів, чи індивідуалізуючих особливих якостей внаслідок зміни погоди, чи втрата репутації, чи відсутності характерного поєднання природних умов і людського фактора.
Враховуючи вимоги Регламентів ЄС та Угоди про асоціацію, виникла необхідність внесення змін до законодавства України у сфері географічних зазначень в частині перегляду понятійного апарату, уточнення умов надання правової охорони географічному зазначенню та підстави для відмови в надані такої охорони; визначення умов надання правової охорони омонімічному географічному зазначенню; уточнення кола осіб, які мають право на державну реєстрацію географічного зазначення; перегляду вимоги до заявки на реєстрацію; удосконалення порядок проведення експертизи заявок на географічні зазначення; визначення вимоги до технічних умов, яким повинен відповідати товар, для якого заявляється зазначення; уточнення переліку прав та обов’язків, що випливають з державної реєстрації географічних зазначень тощо.
При адаптації нашого національного законодавства до законодавства ЄС можуть виникнути наступні складнощі [2]:
1. В ЄС не охороняються географічні зазначення при наданні послуг (у нас – повна охорона).
2. Час від часу в ЄС то охороняють права на назви мінеральних вод, то знову їх скасовують. Обґрунтовують це нестійкістю погодних умов, що забезпечують формування, мінералізацію та наповнення природних джерел води, а тому, зважаючи на суворі стандарти ЄС на воду, не можуть охоронятися в повному обсязі.
3. Основною галуззю охорони в ЄС є сільськогосподарське виробництво (невеликий перелік сільськогосподарських продуктів та продовольчих товарів), а Україна не обмежує сфери застосування такої охорони.
4. В ЄС суб’єктами права на географічне зазначення обмежуються виробниками такої продукції, а Цивільний кодекс України передбачає можливість асоціацій споживачів продукції на отримання такого права.
Таким чином, в цілому аналіз законодавства у сфері охорони прав на географічне зазначення надає можливість стверджувати, що законодавство України в процесі входження до складу ЄС потребує уточнення та удосконалення, оскільки існуючі механізми охорони заплутують виробників товарів (послуг) в Україні та не дозволяють їм максимально використати економічні та інші переваги своєї продукції на зовнішніх ринках.
Література:
1. Капіца Ю. Гармонізоване та негармонізоване законодавство держав — членів ЄС у сфері інтелектуальної власності / Ю. Капіца// Юридична Україна. - 2016. - № 3-4. - С. 98-102.
2. Попович Т. Г. Особливості регулювання реєстрації географічних зазначень в контексті імплементації Україною Угоди про асоціацію з ЄС / Т. Г. Попович // Приватне право і підприємництво. - 2016. - Вип. 15. - С. 182-186.
3. Par. 11, Proposal for a Council Regulation on the protection of geographical indications and designations of origin for agricultural products and foodstuff. 21 January 1991. SEC(90) 2415 final.
4. Official Journal L 343, 14.12.2012 р., С. 1 – 29
5. Official Journal L 39, 13.02.2008 р., С. 16 – 54
6. Official Journal L 84, 20.03.2014 р., С. 14 – 34
Науковий керівник: Криволапов Богдан Михайлович, кандидат юридичних наук, доцент, Інститут міжнародних відносин КНУ ім. Тараса Шевченка, Україна, м. Київ
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
