Відповідно до ст. 9 Конституції України: «Чинні міжнародні угоди, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України»[1]. Безперечно, на міжнародному рівні врегульовуються і суспільні відносини, які є предметом адміністративного права: питання захисту прав і свобод людини і громадянина, осіб без громадянства, порядку перетину державного кордону, взаємодії прикордонних військ і митних служб. Отже, міжнародні договори є частиною національного законодавства України та, відповідно, елементом системи джерел адміністративного права. За юридичною ж силою в ієрархічно збудованій піраміді, міжнародні договори перебувають між Конституцією України та звичайними законами [2, с. 101].
Однак, окремо необхідно говорити про таке міжнародне джерело адміністративного права, як Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року [3], яка набула чинності 11 вересня 1997 р. І хоча дана Конвенція за своєю природою є міжнародним договором, згода на який надана Верховною Радою, на нашу думку вона посідає самостійне місце у системі джерел адміністративного права. Більш того, її норми, які регулюють питання, віднесені до адміністративно-правової сфери, зокрема захист прав і свобод людини та громадянина, мають пріоритет перед нормами Конституції України.
Так, держави, які ратифікували Конвенцію, згідно з її 1 статтею, взяли на себе зобов’язання гарантувати кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в Розділі 1 цієї Конвенції [3]. Як юридично обов'язковий договір для сторін, зазначає В.Б. Авер’янов, Європейська конвенція стала першим міжнародним правозахисним документом, який спрямований на захист широкого спектра громадянських та політичних прав фізичних осіб, і запровадила систему контролю за імплементацією прав на внутрішньодержавному рівні. Вона є частиною національного законодавства України, а її положення є нормами прямої дії, і вони мають пріоритет щодо тих норм національного законодавства, котрі суперечать положенням Європейської конвенції [4, с.203]. Інакше кажучи, автор акцентує, що у випадку колізій норм Конвенції та норм національного законодавства, в тому числі й Конституції України, пріоритет повинен віддаватися саме Європейській конвенції.
У підтвердження зазначеного висновку можна додатково навести і положення ст. 27 Віденської Конвенції про право міжнародних договорів від 1969 р., ратифікованої Україною 14 травня 1986 р., де зазначено, що учасник конвенції не може посилатись на положення свого внутрішнього права як на виправдання для невиконання ним договору [5]. Отже, Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод, стоїть на чолі ієрархічно збудованої системи джерел адміністративного права. Інакше кажучи, норми зазначеної Конвенції, які гарантують права і свободи людини, для суб’єктів публічної адміністрації, мають пріоритетне значення. Винятки із сформульованого правила, можуть, напевно, мати місце лише у ситуації, коли Конституція України краще (у більшому обсязі) захищатиме (гарантуватиме) права людини і громадянина. Проте такий висновок має бути зроблений в офіційному порядку Конституційним Судом України з наведенням даних та обґрунтувань, які будуть сприйняті європейським співтовариством.
В свою чергу, згідно ч. 3 п. (b) ст. 31 Віденської Конвенції про право міжнародних договорів від 1969 р., разом з договором, в нашому випадку Європейської конвенцією, враховується наступна практика його застосування, яка встановлює угоду учасників щодо тлумачення [5]. В свою чергу, право офіційного тлумачення та застосування вказаної Конвенції, відповідно до її 32 статті, належить до виключної компетенції Європейського суду з прав людини. З огляду на це, можливо говорити, що з часів ратифікації Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, рішення Європейського суду з прав людини доцільно також розглядати як джерело права.
Необхідність віднесення вказаних рішень до джерел права, випливає із норм й вітчизняного права, а саме з положень ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»[6], в якій вказано, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права. Зазначена норма, очевидно є обов’язковою не тільки для суддів, але й до суб’єктів публічної адміністрації та окремих громадян. Тобто, рішення Європейського суду з прав людини є джерелом адміністративного права, а тому кожний суб’єкт має на них орієнтуватися у своїх рішеннях та діях.
З вказаного можливо зробити висновок, що рішеннями зазначеного суду суб’єкти публічної адміністрації повинні керуватися на рівні з національними нормами. Однак, рішення Європейського суду з прав людини можуть змінювати національні юридичні акти. Яскравим прикладом цього є справа «Гурепко проти України», в якій Європейській суд з прав людини фактично заборонив судам застосовувати до приватних осіб адміністративне стягнення у вигляді адміністративного арешту, оскільки процедура оскарження такого стягнення не є правовою. Хоча даний вид стягнення був передбачений Кодексом про адміністративні правопорушення, тобто формалізованим національним актом адміністративного права. Отже, рішення Європейського суду з прав людини, мають пріоритетне становище у системі джерел адміністративного права, та стоять між Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод та Конституцією України.
Підсумовуючи усе вищевикладене зазначимо, що Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод займає перше місце у ієрархічно збудованій піраміді елементів системи сучасного адміністративного права, а акти Європейського суду з прав людини займають наступну сходинку цієї піраміди.
Література:
1. Конституція України//Відомості Верховної Ради України. -1996. - №30. – ст. 141.
2. Загальне адміністративне право – Київ: Юрінком Інтер, 2015. – 565 с. – (Київський національний університет імені Тараса Шевченка).
3. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод [Електронний ресурс] : прийнята 4 листоп. 1950 р. / Верховна Рада України. — Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/995_004
4. В.Б. Авер'янов. Адміністративне право України [Електронний ресурс] / В.Б. Авер'янов. – 2011. – Режим доступу до ресурсу: http://uristinfo.net/adminpravo/155-vb-averjanov-administrativne-pravo-ukrayini.htm
5. Віденська конвенція про право міжнародних договорів [Електронний ресурс] // Законодавство України. – 1986. – Режим доступу до ресурсу: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_118.
6. Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» [Електронний ресурс] // Законодавство України – Режим доступу до ресурсу: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/3477-15.
______________________
Науковий керівник: Кацуба Роман Миколайович, кандидат юридичних наук, доцент, Дніпропетровський державний університет внутрішніх справ
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
