ПОЛІТИКО-ПРАВОВА СИТУАЦІЯ НАПЕРЕДОДНІ УТВОРЕННЯ ГСРР
09.11.2008 21:12
Автор: Паньків Є. В., кандидат історичних наук, доцент юридичного факультету Тернопільського національного економічного університету
[Для відкриття переліку учасників даної конференції натисніть сюди]
Актуальність теми полягає не тільки в тому, що вона вписується в хронологічні рамки Української революції 1917–1921 рр., а й підсилюється тим, що створення Галицької соціалістичної радянської республіки тим чи іншим чином вплинуло на результати національно-визвольних змагань українського народу. По-друге, її злободенність диктується не повним дослідженням цієї проблеми і сприйняттям її пересічним читачем у контексті марксистсько-ленінської монометодології, класово-партійного підходу.
Роблячи спробу об’єктивно підійти до з’ясування означеної теми, схематично окреслимо внутрішньополітичне становище в Україні і геополітичну та воєнну ситуацію цього часу.
У березні 1918 р. В. Ленін констатує, що настання соціалістичної революції на Заході уповільнилося і спізнилося, а Росії доводиться прискорено вживати заходів в інтересах врятування населення від голоду, а потім врятування всієї країни від можливої воєнної навали [1, 131]. Керівництво РКП(б) намагалося нав’язувати комуністичні режими не тільки в Західній Європі, а й на всій незахопленій більшовиками Україні.
Директорія УНР у програмній Декларації (грудень 1918 р.), підписаній її головою В. Винниченком, у сфері міжнародних відносин стала «на ґрунті цілковитого нейтралітету і бажання мирного співжиття з народами всіх держав» [2, 78]. На території ЗУНР палахкотіла українсько-польська війна.
На VІ з’їзді УСДРП, що відбувся в Києві 10–12 січня 1919 р., ареною гострої політичної дискусії стало питання про форму державної влади в Україні. Ліва частина з’їзду висловилася за впровадження влади рад та організацію народного господарства на соціалістичних засадах. Головним аргументом на користь соціалізму було переконання у розгортанні в Західній Європі світової революції. Категорично не погодилися з ними т. зв. «катеринославці» – І. Мазепа, П. Феденко, І. Романченко. Інші не мали чіткої позиції і хиталися між радянською владою і демократичною парламентською системою, основаною на загальному виборчому праві [3, 175]. Протягом січня цього ж року більшовицькі війська наступали на Лівобережжя України.
23 січня 1919 р. в Києві зібрався Третій Конгрес України, який розпочався із знаменної події – затвердив ухвалу Української Національної Ради ЗУНР та Універсал Директорії УНР про об’єднання УНР та ЗУНР в єдину соборну Україну. ЗУНР увійшла до неї під назвою Західна область УНР (ЗО УНР) [3, 176].
На установчому нелегальному з’їзді в Станіславі, що відбувся в лютому 1919 р., створюється Комуністична партія Східної Галичини (КПСГ), яку очолив полонений Росією солдат австрійської армії К. Саврич. КПСГ об’єднувала понад 180 осіб [4, 413]. На початку квітня 1919 р. створюється Галицьке бюро при ЦК КП(б)У для проведення організаційної і агітаційно-пропагандистської роботи серед колишніх військовополонених і біженців з Галичини, Буковини і Закарпаття і надання допомоги комуністичним організаціям на західноукраїнських землях [4, 128–129].
Всеросійський ЦВК 1 червня 1919 р. видав декрет про військовий союз радянських республік Росії, України та ін., у якому визнав за необхідне провести тісне об’єднання військової організації і військового командування [5, 152–153].
Події, які сталися в червні 1919 р., значно погіршили становище обох українських державних утворень. Внаслідок поразки Галицької армії в ході Чортківської операції 8–28 червня та постанови Вищої Ради в Парижі від 25 червня про дозвіл Польщі окупувати Галичину до Збруча польські війська витіснили уряд ЗУНР та УГА за межі Галичини на територію УНР [4а, 176].
Наприкінці липня 1919 р. В. Ленін надіслав членам московської Ради праці і оборони директиву, в якій вимагав, щоб війська Кавказького фронту йшли пішки через усю Україну, розрахувавши так, щоб у кожну волость заходити двічі, а для «упертих» волостей і сіл – тричі, через певний проміжок часу для збирання (за розверсткою); створення в кожному селі подвійного (проти розверстки) запасу; виділення 5–20% селян у кожному селі за ступенем багатства як «відповідальних»; покладення на місцеву владу після відходу війська спеціального завдання розстрілу тих «відповідальних» селян, які не виконали продовольчих та інших завдань. Для виконання зазначених цілей у кожну військову частину (до комуністичного осередку в ній) додати до 1000 комісарів або інструкторів, якщо треба, з Петрограда, Москви, Івано-Вознесенська [6, 245–246].
11 грудня 1919 р., коли більшовицькі війська вступили до Харкова і Полтави, ЦВК і Раднарком УСРР прийняв постанову про створення Всеукраїнського революційного комітету для організації всебічного сприяння просуванню червоних військ і встановлення міцної селянської і робітничої влади. До складу Всеукрревкому було призначено В. Затонського [7, 153–154], який дещо пізніше очолював Галревком ГССР.
У грудні цього ж року від імені Раднаркому Росії Г Чичерін надіслав до Варшави ноту за підписом В. Леніна і Л. Троцького з пропозицією укласти мир з Польщею. Москва виступила від імені радянських України і Білорусії, заявивши, що заради миру готова піти на територіальні поступки, розуміючи під ними українські і білоруські землі [4а, 179].
Впродовж усього 1919 р. державне керівництво УНР намагалося створити союз з Варшавою для протистояння Москві, пропонувало здійснити спільну стратегічну наступальну операцію спільно з Денікіним ще у серпні 1919 р. й розгромити більшовиків; переконувало, що червоні небезпечні як для України, так і для Польщі. Однак Начальник Польської держави Ю. Пілсудський не поспішав зробити такі кардинальні політичні кроки [4а, 178].
Наприкінці 1919 р. УНР переживала агонію. Уряд ледве контролював невеличкий клаптик Волині. Рештки армії були затиснуті білими. червоними і польськими військами. У лютому 1920 р. британський прем’єр Л. Джордж виступив з ініціативою припинення збройної боротьби проти радянської влади, західна дипломатія виступала за збереження територіальної цілісності Росії. Ці обставини створювали для керівництва УНР союз з Польщею безальтернативним [8, 438].
Всеросійський ЦВК звернувся 2 лютого 1920 р. з маніфестом, який відмежовував себе від колишнього царського режиму, заявив про своє визнання Польщі, прагнення миру і невтручання в її внутрішні справи [4а, 179], а 26 лютого цього ж року в Москві було створене Галицьке бюро при ЦК РКП(б) для організаційної і політичної роботи серед колишніх військовополонених і біженців – вихідців із Східної Галичини, Північної Буковини і Закарпаття, допомоги комуністичному підпіллю на західноукраїнських землях. Йому були підпорядковані галбюро при окремих губкомах партії та політвідділах з’єднань Червоної армії. У своїй роботі це утворення було тісно пов’язане з Галоргкомом КП(б)У і Галревкомом [4, 129].
В цих умовах за безпосереднього втручання Ю. Пілсудського і С. Петлюри у ніч на 22 квітня 1920 р. між УНР і Польщею було підписано політичну конвенцію, а через три дні – військову, що й склали зміст Варшавського договору. На його підставі Польща визнала незалежність УНР з Директорією і головним отаманом С. Петлюрою на чолі та погоджувалася надати військову допомогу у боротьбі проти більшовицької Росії. Уряд УНР зі свого боку відмовлявся від претензій на Східну Галичину і Західну Волинь. 25 квітня розпочався спільний наступ українських та польських армій на Схід, так званий київський похід [9, 93].
Галицькі діячі ЗУНР сприйняли Варшавський договір вкрай вороже, вважаючи його безперспективним і шкідливим для української справи. Саме навесні 1920 р. уряд диктатора Є. Петрушевича повернувся до своєї попередньої назви – уряду ЗУНР (а не ЗО ЗУНР), що виявило остаточну його зневіру у можливість разом з надніпрянцями добиватися відновлення національної державності у Східній Галичині [9, 94].
П’ятого червня 1920 р. 1-й Кінній армії С. Будьонного, перекинутій з Кавказького фронту, вдалося прорвати фронт 6-ої Польської армії. Більшовицький наступ, підсилений 14-ю армією, швидкими темпами просувався на Захід, а разом з ним створений 8 липня цього ж року у Харкові за директивою В. Леніна і ЦК РКП(б) Галицький революційний комітет (Галревком) на чолі із В. Затонським. У середині липня 1920 р. Червона армія зайняла 16 повітів Східної Галичини [9, 97–98].
Дотримуючись випробуваної тактики, більшовики 15 липня 1920 р. проголосили створення Галицької соціалістичної радянської республіки (ГСРР) – маріонеткового територіального утворення, яке становило близько 1/3 території Східної Галичини з 35 відсотками її населення [4, 128]. Місцем перебування Галревкому як тимчасового робітничого-селянського уряду став Тернопіль.
С. Бандера, аналізуючи причини підкорення України на першому етапі, підкреслював, що успішність і перемога більшовизму в першім опануванні України полягала на особливій комбінації підступів і насильства. Брехливо вживаючи гасел національного і соціального визволення, достосованих якоюсь мірою до прагнень українського народу, яких вони і не думали здійснювати, більшовики послабили одностайність і рішучість національного спротиву в Україні [10, 415–416].
Такими є політико-правова, воєнна і геополітична ситуація, яка в тій чи іншій мірі сприяла насадженню короткотермінового радянського режиму на частині території Східної Галичини і загалом Наддніпрянської України.
Джерела:
1. Ленін В. І. Повне зібр. творів. – К.: Політвидав України, 1973. – 705 с.
2. Декларація Української Директорії (1918 р.) /Хрестоматія з історії держави і права України: У 2-х т. / За ред. В. Д. Гончаренка. – К.: Вид. дім «Ін Юре», 2000. – 728 с.
3. Бойко О. Д. Змагання політичних сил за владу в УНР (1919 р.) / Проблеми вивчення історії Української революції 1917–1921 рр. Вип. 2. – К.: 2007. – С. 173–190.
4. Великий Жовтень і громадянська війна на Україні. Енциклопедичний довідник / Відповід. ред.. І. Ф. Курас. – К.: Голов. ред.. УРЕ, 1987. – 632 с.
4а. Красівський О. Я. Еволюція українсько-польських відносин в період революції / Гілея (науковий вісник): Збірник наукових праць / Гол. ред. В. М. Вашкевич. – К., 2008. – Вип. 11. – 300 с.
5. Декрет Всеросійського ЦВК про військовий союз радянських республік Росії, України, Латвії. Литви, Білорусії для боротьби проти імперіалістів (1 червня 1919 р.) / Хрестоматія з історії держави і права України. – С. 152–153.
6. Ленін В. І. Повне зібр. творів. – К.: Політвидав України, 1973. – 573 с.
7. Постанова Центрального Виконавчого Комітету і Ради Народних Комісарів УСРР про створення Всеукраїнського революційного комітету (Всеукрревкому). 11 грудня 1919 р. / Хрестоматія з історії держави і права України. – С. 153–154.
8. Політична історія України. ХХ століття: У 6-ти т. / Ред. колегія: І. Ф. Курас (голова), Ю. І. Шаповал (заст. голови). – К.: Вид. «Генеза», 2003. – Т. 2. – 550 с.
9. Голубко В. Варшавська угода 1920 року та її перспективи у візії західноукраїнських політиків / Україна модерна / За ред. В. Верстюка, Я. Грицака, Л. Зашкільняка та ін. – К.: Критика; Львів: Інститут істор. досліджень ЛНУ ім. Івана Франка, 2002. – Ч. 7. – С. 91–102.
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
