Влада в сучасному світі являє собою незамінний механізм регулювання життя суспільства. Класичне визначення категорії «влада» дає М. Вебер, розуміючи її як «будь-яку можливість впроваджувати всередині даних суспільних відносин особисту волю навіть всупереч опору, поза залежністю від того, на чому така можливість засновується» [1].
Загальновідомо, що вчення про розподіл влади пов’язане з ім’ям видатного французького класика політичної думки Ш. Монтеск’є. У своїй праці «Дух законів», аналізуючи історію розвитку держав, він пише, що кожна з них має три влади: законодавчу, виконавчу, судову. Монтеск’є написав про це кілька століть тому. Було б дивно, якби з того часу не було сумнівів у цій безперечно видатній ідеї. Що стосується України, нагадаємо слова екс-президента Л. Кучми, що «єдинодержавне політичне древо має залишатися цілісним і неподільним» [2]. І екс-президент мав на увазі насамперед цю загальновідому тезу Монтеск’є, тим більше вона лягла в основу статті 6 Конституції України, згідно з якою «державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову» [3]. У того ж Монтеск’є існує прихована відповідь на поставлене запитання: оскільки за абсолютистських умов правлінська влада була представлена Богом, вона не підлягала поділу, але вона була – ця правлінська влада! Законодавча, виконавча, судова і найперша влада – правлінська. Більше того, при цьому правитель (намісник Бога на землі) сам і формував ці три гілки влади, і фактично керував ними. Дуже схожа картинка спостерігається сьогодні і в Україні, яка перебуває на проміжному шляху щодо визначення власної політичної системи: єдиноначальний глава держави управляє (в ручному режимі) трьома гілками влади всупереч Основному закону. Тобто, маємо чотири влади, але поділу підлягають лише три з них.
Не зважаючи на різноманітність і строкатість політичних процесів у сучасному складному, динамічному світі, який стрімко глобалізується, складається уявлення, що єдиноначальний глава держави (король – у конституційних монархіях, президент – у республіках) є невід’ємним атрибутом демократії, що якраз і випливає з принципу поділу влади. Однак у Стародавньому світі так не вважали: влада була єдиною, а її поділ на три гілки – умовним. Разом з цим, щоб не допустити узурпацію влади і прихід тиранії, інститути влади (магістратури в Стародавній Греції) являли собою колегіальні владні органи, які складалися як мінімум з двох і більше чоловік. При цьому запроваджувався механізм деконцентрації влади. Зазначимо, що древні греки знали і періоди єдиновладного правління, але це відбувалося виключно у кризові періоди і, як правило, тривало обмежені строки. І ще стародавні елліни були переконані, що тільки варвар може визнавати над собою нічим не обмежену владу – цивілізована людина визнає тільки рішення колегіального органу.
Відомий дослідник Ерік Хобсбаум точно підмітив домінуючий маркер сучасності, зазначаючи, що «зараз жодна держава не може зробити того, що легко робила у ХХ столітті, – а саме примусити мільйони своїх громадян піти і віддати своє життя в ім’я своєї країни… Прості люди більше не хочуть, щоб ними управляли. У зв’язку з цим особливої гостроти набувають питання змісту діяльності влади, співвідношення легітимності влади і довіри до влади. Це сьогодні є центральною правовою і політичною проблемою. З цього випливає зміна бачення народу як виборця на як носія функцій контролера з правом накладання вето [4].
Разом з тим, навіть у найдосконалішій Конституції неможливо прописати всі повноваження різних гілок влади і детально регламентувати відносини складників державного апарату – для цього приймаються так звані профільні закони. Наголосимо, що в багатьох європейських конституціях відносини у трикутнику «голова держави – законодавчий орган – уряд» не регламентовані навіть на такому рівні деталізації, як це зроблено в Конституції України. Конституція при цьому визначає головне – форму державного устрою, а в межах цього визначення кожна гілка влади знає своє місце і обсяг повноважень. У країнах традиційної європейської демократії голова держави або забуває про власні амбіції і допомагає реалізувати волю народу, або йде у відставку в разі повної незгоди з діями уряду (парламенту). Ситуація, в якій голова держави намагається реалізувати курс, який не сприймає більшість виборців і не підтримує уряд, в таких країнах просто неможлива.
Президентська форма правління у пострадянських країнах, до яких належить й Україна, пояснюється відсутністю на початковому етапі існування структурованих політичних сил, об’єднаних у сильні та впливові політичні партії. Сильний голова держави конче потрібен в кризовий (перехідний) період державотворення, що мало місце ще у древніх греків. Це ж передбачається і Конституцією України, і європейськими конституціями. В усіх інших випадках президент не повинен втручатися у питання реалізації внутрішньої та зовнішньої політики парламентської більшості, залишаючись при цьому символом державної єдності й виконуючи представницькі функції.
До того ж, у сучасному світі формуються інші тенденції: зачарування теоріями, які надавали первинного значення політичній системі в поширенні її впливу на економічну, соціальну, і, навіть, культурну, сфери життя суспільства, змінюються, трансформуються. Дедалі більшого значення набувають неполітичні та недержавні форми організації суспільного життя, які виникають не з примусу, а добровільно, формуючи при цьому якісний соціальний капітал [5].
Прописані в Конституції система розподілу влад та принцип стримування й противаг сьогодні тільки ускладнюють ситуацію і створюють такий механізм влади, який не може ефективно функціонувати в політичному кліматі, який швидко змінюється. У реаліях домінує виконавча влада і відбувається зрощування всіх гілок влади. Потрібна перебудова політичної системи насамперед через усвідомлення, а потім і прагнення людей до більшого впливу на суспільні процеси. Врахування останнього передбачає необхідність підсилення ролі парламенту для того, щоб: 1) забезпечити постійний діалог влади з населенням і формувати компроміси; 2) віднайти стратегічні відповіді на зміни у вимогах громадськості до представництва її інтересів; 3) забезпечити дієвий контроль за виконавчою владою; 4) консолідуватися задля інтересів нації. Потребують визначеності також питання судової реформи, насамперед статусу суддів. При цьому, прагнучи їх незалежності від інших структур, не можна в кінцевому рахунку отримати їх незалежності від громадян і, навіть, країни.
Джерела:
1. Андрущенко В.П. Філософія політики : підручник. – К.: Знання України, 2003. – 400 с. [Електронний ресурс]. – Режим доступу :
[http://www.npu.edu.ua/le-book/].
2. Незалежна Україна і виклики сьогодення. Виступ Президента України Л.Д. Кучми на урочистому зібранні, присвяченому дванадцятій річниці Незалежності України, 23 серпня 2003 року / Л. Кучма // Урядовий кур’єр. – 2003. – 27 серп. – 9 с.
3. Конституція України // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30.
4. Соціально-політичні реалії для права : з виступу В. Литвина на Загальних зборах НАПрН // Голос України. – 2012. – № 200. – 25 жовт.
5. Бойчук М.А. Влада і громадянське суспільство: механізми взаємодії : монографія / Бойчук М.А. – К.: Вид-во НПУ ім. М.П. Драгоманова, 2007. – 211 с.