Однією з вимог чинності правочину є відповідність волевиявлення внутрішній волі суб’єкта (суб’єктів). Воля є необхідною передумовою виникнення будь-якого суб’єктивного права. Під волею розуміють внутрішнє бажання особи досягнення певного правового результату. Волевиявленням є зовнішній вираз волі [1].
При аналізі в нормах міжнародного приватного права також можна зустріти характеристику категорії «воля». Зокрема, Кодекс всенародного приватного права встановлює, що до норм добровільного або приватного порядку відносяться норми, застосовні тільки до виявлення, тлумачення або презумпції волі сторін або однієї із сторін (держав, які домовляються); містить положення про тлумачення волі сторін, а також про встановлення порядку користування чужою річчю і проживання з волі приватних осіб [2, с. 3-40].
В енциклопедіях та словниках «воля» визначається як: здатність до вибору мети діяльності внутрішнім зусиллям, необхідним для її здійснення; специфічний акт, що не зводиться до свідомості і діяльності як такої; здійснюючи вольову дію, людина протистоїть владі безпосередньо випробовуваних потреб, імпульсивних бажань: для вольового акту характерно не переживання «я хочу», а переживання «треба», «я повинен», усвідомлення цілісної характеристики мети дії; вольова поведінка включає прийняття рішення, що може супроводжуватися боротьбою мотивів (акт вибору), і його реалізацією [3, с. 198; 4, с. 105-106].
Враховуючи, що особи до настання повноліття мають несформовану психіку, можуть легко опинитися під негативним стороннім впливом, важливо звернути увагу на психологічну характеристику волі.
Отже, питання, пов’язані з волею, досліджуються не лише в юридичній науці, але й в філософії, психології тощо. Вважаємо слушним твердження про те, що пріоритет у визначенні цього поняття повинен бути наданий психології, адже воля нерозривно пов’язана з особистістю людини, з діяльністю її психіки [5, с. 5].
З даного питання Д.Д. Грімм зазначав, що психологічний аналіз є необхідним, тому як без певних психологічних положень не може обійтися не лише жодна загальна теорія юридичних дій, а й жодна спеціальна теорія правочинів [6, с. 94]. Отже, правові науки не створюють відмінних від психології понять, а лише використовують їх. Тому надбання психологічної науки мають бути враховані так само, як і кримінальне право оперує такими категоріями, як умисел, необережність, а цивільне – воля, єдність волі та волевиявлення тощо.
В доданому контексті правочин визначається як юридична дія, яка може бути вчинена лише дієздатною особою (яка володіє волею в правовому сенсі), і тому правочин, вчинений особою, яка не має необхідного обсягу дієздатності (вчинення правочину малолітньою або неповнолітньою особою поза межами своєї дієздатності), є недійсним (за умови відсутності попереднього дозволу або наступного схвалення батьків (опікунів)).
Дієздатність тут розглядається як володіння волею в правовому сенсі. Воля особи, формуючись у глибинах психічної діяльності людини, може нею неадекватно виражатись, а може сприйматись не так, як це розуміла (або що вкладала в свої дії) особа і в цьому разі постає питання про гармонізацію волі та волевиявлення, пріоритетність одного з понять [7, с. 37]. А юридичного значення воля набуває лише при її зовнішньому прояві [8, с. 203]. Згодом в літературі сформувалася позиція, що складовими частинами правочину є такі його елементи, як: воля (суб'єктивний елемент) [1, с. 208] і волевиявлення (вираження волі – об'єктивний елемент) [9, с. 20; 10, с. 6]. Отже, бажання, свідомий намір, рішення вчинити правочин є волею, а спосіб вираження волі зовні – волевиявленням.
Існують різні точки зору про те, якому елементові правочину закон віддає перевагу: волі чи волевиявленню. Виділимо три основні позиції з даного питання: одні автори вказують на те, що перевага надається волі [10; 11], інші вважають, що волевиявленню [9; 12], треті вважають, що обидва елементи абсолютно необхідні та рівнозначні [13].
На перший погляд, найближчою до положень чинного законодавства є друга з названих позицій. На користь такого висновку можна навести й ті міркування, що незалежно від того, на що не була б спрямована воля, що б не думала людина – без її волевиявлення все це не має юридичного значення. Тому волевиявлення виглядає таким елементом, якому відведено основну роль у правочині. Волевиявлення є юридичним фактом, що тягне за собою виникнення, зміну, припинення цивільних прав та обов'язків. Саме з моменту волевиявлення правочин вважається вчиненим. Якщо суб'єкт цивільного права має волю на вчинення правочину, але не здійснює відповідні дії, то він так і залишається незакінченим, а отже, не здатний створити юридичних наслідків. Отже, саме волевиявлення як зовнішнє вираження (об'єктивна воля) може бути піддана правовій оцінці.
Якщо ж мова йде про вчинення правочинів особами, які не досягли вісімнадцяти років, то законодавець передбачає наявність у малолітніх осіб часткової дієздатності, що дає можливість вчиняти дрібні побутові правочини, а у неповнолітніх – неповної дієздатності, відповідно до чого коло правочинів, які вони можуть вчиняти, значно ширше, однак також існують суттєві обмеження. В цьому контексті необхідно враховувати, що особи, наприклад п’яти і дванадцяти років, відповідно до норми закону є абсолютно однаковими в своїх можливостях укладати правочини чи вчиняти інші дії цивільно-правового характеру, хоча фактично кардинально відрізняються в своєму розвитку, зокрема і психологічному. Тому «старші малолітні», особливо особи після десяти років, повинні мати більш широкі можливості виражати свою волю та завдяки своїм активним діям виступати учасником цивільних правовідносин. Дане питання звичайно потребує подальшого детального дослідження та свідчить про необхідність розгляду питання про необхідність уточнення на законодавчому рівні вікових меж набуття особами дієздатності.
Література:
1. Ойгензихт В.А. Воля и волеизъявление. (Очерки теории, философии и психологии права). Душанбе: Дониш, 1983. 256 с.
2. Кодекс всенародного частного права (Кодекс Бустаманте 1928 года). Международное частное право : Сб. документов. М. : БЕК, 1997.
3. Философский словарь / Под ред. И.Т. Фролова. 7-е изд., перераб. и доп. М. : Республика, 2001. 719 c.
4. Энциклопедический юридический словарь ; Под общ. ред. В.Е. Крутских. 2-е изд., испр. и доп. М. : Инфра-М, 1999. 368 с.
5. Фатьянов А.А. Воля как правовая категория. Государство и право. 2008. № 4. С. 5-12.
6. Гримм Д.Д. Основы учения о юридической сделке в современной немецкой доктрине пандектного права. Пролегомены к общей теории гражданського права. СПб. : Типография М.М. Стасюлевича. Т. 1. 1900. 300 c. URL: http://forum.yurclub.ru/index.php?app=downloads& showfile=2649
7. Скиданов К. В. Воля і волевиявлення в правочині: дис. … канд. юрид. наук: 12.00.03. Київ, 2015. 268 с.
8. Шершеневич Г.Ф. Учебник русского гражданского права : в 2 т. М. : Статут, 2005. Т. 1. 461 с.
9. Новицкий И.Б. Сделки. Исковая давность. М. : Госюриздат, 1954. 245 с.
10. Рабинович Н. В. Недействительность сделок и ее последствия. Л. : Изд-во Ленинградского университета, 1960. 171 с.
11. Шахматов В.П. Основные проблемы понятия сделки по советскому гражданскому праву: дис. … канд. юрид. наук. Свердловск, 1951. URL : http://forum.yurclub.ru/index.php?app=downloads&showfile=2784
12. Советское гражданское право : учеб.; Под ред. И. Б. Новицкого. М. : Госюриздат, 1959. 534 с.
13. Хейфец Ф.С. Недействительность сделок по российскому гражданскому праву. 2-е изд., доп. М. : Юрайт, 2000. – 162 с.
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
