Author: Досінчук Катерина Федорівна, відділення загально-юридичної підготовки Академії адвокатури України
[Civil and domestic law. Civil judicial law. Commercial law. Housing right. Obligation law. International private law]
Новий Цивільний процесуальний кодекс України прийнятий Верховною Радою України 18 березня 2004 року. Цей Кодекс набрав чинності 3 вересня 2005 року.
Кодексом запроваджується спрощений порядок розгляду цивільних справ – наказне провадження, що полягає у безспірності вимог стягувача, а сторона яка несе відповідальність не заперечує щодо вимог, що до неї висуваються.
Наказне провадження – це самостійний вид цивільного судочинства здійснене судами загальної юрисдикції і спрямованого на постановлення судового наказу.
Відповідно до п.1 ст. 95 ЦПК судовий наказ є особливою формою судового рішення про стягнення з боржника грошових коштів або витребування майна за заявою особи, якій належить право такої вимого [1].
Однією з особливостей наказного провадження є те, що в спрощеному прискореному порядку можливе задоволення безспірних вимог підтверджених документами, на підставі яких видається судовий наказ. Безспірні вимоги у наказному провадженні – це такі вимоги заявника, із яких не вбачається спір про право тобто це вимоги що випливають із повністю визначених і неоспорюваних цивільно-правових відносин. [2, с.117]
Спрощена правова процедура по видачі судового наказу полягає в:
- заява про видачу судового наказу розглядається в триденний строк;
- без судового засідання;
- без виклику сторін;
- без заслуховування пояснень.
Ст. 96 визначено перелік випадків, коли може бути видано судовий наказ, а саме:
1) заявлено вимогу, яка ґрунтується на правочині, вчиненому у
письмовій формі;
2) заявлено вимогу про стягнення нарахованої, але не
виплаченої працівникові суми заробітної плати;
3) заявлено вимогу про компенсацію витрат на проведення
розшуку відповідача, боржника, дитини або транспортних засобів
боржника.
Також п 2 ст. 96 передбачає «інші випадки», коли може бути видано судовий наказ. Але фактично на практиці таких «інших випадків» немає, тому є необхідність або в розширені даного переліку, або у виключному характері.
Сторонами у наказному провадженні є заявник (стягував) та боржник.
Проаналізувавши вище викладене можна зробити висновок, що введений законодавцем спрощений порядок розгляду цивільних справ – наказне провадження,був спрямований на забезпечення здійснення швидкого і справедливого судочинства, дотримання прав учасників цивільного процесу.
Сутність судового наказу полягає в тому, що він є немотивованим судовим рішенням, який виноситься від імені держави в передбачених законом випадках і містить приписи щодо стягнення з боржника грошових коштів або майна з метою поновлення чи захисту порушених прав та законних інтересів стягувача та ґрунтується на документах, наданих заявником, які підтверджують безспірність.
Відродження інституту судового наказу спрощує захист прав громадян.[3, с. 180]
Але не зважаючи на таке полегшення порядку розгляду цивільних справ, все ж існує певна категорія недоліків, як от:
- коло вимог, по яких може видаватися судовий наказ могло б бути значно ширшим ;
- викликає серйозне заперечення багатоступінчастий характер видачі процедури судового наказу;
- судовий наказ в його нинішній редакції переважним чином орієнтований на добросовісних учасників процесу і практично не враховує можливих зловживань з боку боржника;
- недобросовісний боржник може використовувати ту обставину, що в наказовому провадженні не передбачена можливість вживання судом заходів, що гарантують реалізацію вимог кредитора в разі видачі судового наказу (забезпечення заявлених вимог)
- також інші недоліки [4, ст.67- 68]
Отже, можна зробити висновок про те, що наказне провадження, як самостійний вид цивільного судочинства, що здійснюється здійснене судами загальної юрисдикції і спрямоване на постановлення судового наказу є досить таки позитивною новелою у цивільно-процесуальному законодавстві. Але із розвитком суспільних відносин, з розвитком України в умовах політичних змін потребує більш глибокого вивчення і вдосконалення на даному етапі.
Література:
1.Цивільний процесуальний кодекс України.-Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2004, N 40-41, 42, ст.492
2. Свідерська М. Порівняльна характеристика судового наказу, судового рішення та виконавчого напису нотаріуса // Підприємництво, господарство і право. – 2005р. - № 3
3. Фурса С.Я., Щербак С.В. Виконавче провадження в Україні. Навчальний посібник. – К.: Атіка, 2002 р.
4. Решетняк В.И., Черных И.И. Заочное производство и судебный приказ в гражданском процессе. – М.: Городец, 1997р.
e-mail: katrin_dos@ukr.net
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
