Основний закон нашої держави в статті 13 закріплює, що природні ресурси, які знаходяться в межах території України є об’єктом права власності українського народу, що від імені народу права власника здійснюють органи державної влади та місцевого самоврядування, а також те, що кожний громадянин має право користуватися природними об’єктами права власності народу відповідно до закону[1]. Виходячи з даного положення та законодавства України можна стверджувати що в Україні існують три форми власності на природні ресурси, а саме державна, комунальна та приватна.
Однак, аналіз статті 6 Водного Кодексу України дає право стверджувати, що він не передбачає права приватної власності громадян чи юридичних осіб на водні об’єкти. [2] Не зважаючи на це ст. 59 Земельного кодексу вказує, що землі водного фонду можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності. Частиною другою статті 59 земельний кодекс доповнює право приватної власності на води тим, що громадянам та юридичним особам за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування можуть безоплатно передаватись у власність замкнені природні водойми (загальною площею до 3 гектарів) [3]. Разом з тим, Земельний кодекс зазначає, що власники, на своїх земельних ділянках можуть у встановленому порядку створювати рибогосподарські, протиерозійні та інші штучні водойми. Входячи з поданого, бачимо, що законодавець в Земельному кодексі надає громадянам право користування, розпорядження та володіння водним об’єктом.
На основі сказаного можна побачити, що Земельний кодекс проголошує право приватної власності на водні об’єкти, яке не визначено та не регламентується Водним кодексом, який діє в нашій державі. Це в свою чергу породжує законодавчу колізію, тобто невідповідність норм. За загальним правилом правова колізія регулюється спеціальною нормою законодавства. Проте, в цьому випадку, визначальним є те, що обидва кодекси є спеціальними. Норми Водного кодексу є спеціальними щодо водних об’єктів, а норми Земельного кодексу щодо земель водного фонду. Отже, норми обох кодексів є однаково спеціальними відносно описаної вище колізії, адже водні об’єкти, в даному випадку, тісно пов’язані з землею, як об’єктом регулювання земельного кодексу. Згідно до статті 122 Земельного кодексу, рішення про передачу земельної ділянки у власність видається органом державної влади або органом місцевого самоврядування [3]. Враховуючи це, невідповідність правового регулювання даного питання в земельному та водному кодексах породжує не лише власне колізію, але може стати причиною негативних наслідків, таких як корупція та хабарництво серед посадових осіб, адже надає можливість ігнорувати норми одного з кодексів, надаючи перевагу іншому, на власний розсуд.
На основі вищевикладеного, можна зробити висновок, що співвідношення норм права власності на водні об’єкти в межах діючого земельного та водного кодексів потребує окремого правового дослідження та регулювання законодавцем. Зважаючи на це, варто сказати про доцільність внесення законодавцем до Водного кодексу положення, яке більш точно визначало б правову регламентацію права приватної власності на водні об’єкти України. Це пропонується зробити доповненням статті 6 Водного кодексу України наступною за змістом частиною: «Громадяни України та юридичні особи здійснюють право власності на води (водні об’єкти) в межах Земельного кодексу України».
Література:
1. Конституція України від 28.06.1996;
2. Водний кодекс України 05.01.2013;
3. Земельний кодекс України від 05.01.2013.
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
