Відповідно до ст. 3 Конституції України людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека визначаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Закріплення вказаного положення вимагає від держави створення відповідної системи державних органів, діяльність яких була б безпосередньо направлена на забезпечення та реалізацію означених цінностей. Найбільш важлива соціальна роль у захисті прав і свобод громадян належить правоохоронним органам, зокрема слідчим підрозділам.
Діяльність слідчого щодо забезпечення прав і свобод людини багатоаспектна, її результати залежать не тільки від професіоналізму але від можливості та ступеню дотримання норм КПК України, а також від механізмів та гарантій захисту учасників кримінального провадження. Саме на це націлює чинний Кримінально-процесуальний кодекс України, який вперше закріпив таку вихідну засаду кримінального провадження як верховенство права, відповідно до якого зміст і спрямованість діяльності держави не повинна виходити за межі закону та порушувати права людини.
Відповідно до нового КПК України можливості слідчих щодо забезпечення особистих прав громадян обумовлені перш за все їх компетенцією у цій галузі. Завдання Кримінально-процесуального кодексу щодо захисту особи, охорони прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження вказаними органами можна розглядати в різних аспектах: реалізація прав громадян на звернення із заявою про злочин; забезпечення прав потерпілого на відшкодування шкоди, завданої злочином; захист прав особи під час затримання та взятті під варту; забезпечення та реалізація прав підозрюваного та обвинуваченого; попередження та запобігання вчиненню злочинів тощо.
При обмеженні прав і свобод людини, яке може здійснюватися лише на підставі кримінального та кримінально-процесуального законодавства, органи досудового слідства зобов’язані давати роз’яснення підстав таких обмежень, прав особи та можливостей їх реалізації. Крім того, чинне законодавство покладає на слідчих обов’язок щодо забезпечення права на юридичний захист затриманих та взятих під варту осіб. Ця норма значно підвищує рівень захищеності особи від необґрунтованих дій з боку не тільки слідчого але й інших суб’єктів досудового провадження.
Важливою гарантією дотримання прав учасників кримінального судочинства є встановлена процесуальна форма, яка створює детально врегульований, обов’язковий, стабільний та захищений державою правовий режим провадження у кримінальному провадженні, покликаний забезпечувати істину, свободу і справедливість. Дія принципу «дозволено все, що не заборонено законом», поширюється лише на громадян. Щодо суб’єктів процесу, які мають владні повноваження - здійснюють кримінальне провадження, діє протилежний принцип – «дозволено тільки те, на що уповноважив закон, і тільки у визначеній законом процедурі (формі)».
Варто зауважити, що процесуальна форма встановлюється кримінально-процесуальним законом, який безумовно повинен відповідати міжнародним стандартам – як за змістом, так і за формою. Проте, чинний Кримінально-процесуальний кодекс, прийнятий у 2012 році викликає безліч нарікань та зауважень з боку як практичних працівників, так і теоретиків кримінального процесу.
Наявність численних недоліків та помилок дають підстави назвати його таким, що не задовольняє потреби держави щодо ефективного здійснення кримінального судочинства. Порушення логічності викладення норми, розпливчастість та неясність формулювань, недостатня чіткість, неоднозначність, а також лінгвістичні та стилістичні помилки й неточності тягнуть додаткові тлумачення, роз’яснення, доповнення, викликають численні запитання, марні витрати часу, являються підґрунтям для тяганини та службових зловживань. У кінцевому рахунку виникає безліч ускладнень під час реалізації норм Кримінально-процесуального кодексу, що призводять до неоднозначного тлумачення та невірного застосування кримінально-процесуальної норми, помилок у прийнятті рішень, порушення процесуальних строків, порушення процесуальної форми, конфліктів між суб’єктами кримінального процесу.
В якості приклада, проаналізуємо ст. 148 чинного КПК України. Глава 13, в якій міститься ця норма має назву «Тимчасове обмеження у користуванні спеціальним правом», проте визначення цього поняття відсутнє. Разом з тим, у статті 148 поряд з тимчасовим обмеженням у користуванні спеціальним правом зазначається про тимчасове вилучення документів, які посвідчують користування спеціальним правом. Причому, норма викладена таким чином, що не зрозуміло, яке із цих понять визначає інше. Якщо тимчасове обмеження полягає у тимчасовому вилучені документа, що посвідчує користування спеціальним правом, то чому тоді стаття 148 має назву: Загальні положення тимчасового обмеження у користуванні спеціальним правом та тимчасового вилучення документів, які посвідчують користування спеціальним правом.
Цілком закономірно, що усі перераховані негативні наслідки призводять до найбільш шкідливого – порушення прав, свобод, законних інтересів людини і громадянина, а це повинно націлювати державу на створення необхідних передумов, гарантій і механізмів реалізації прав особи у сфері кримінального судочинства.
Література:
1. Конституція України: Прийнята 26 червня 1996 // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – №30. – Ст.141.
2. Кримінально-процесуальний кодекс України. – К.: Алерта, 2012. – 304 с.
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
