Конституції більшості сучасних держав у тому чи іншому обсязі фіксують принципи, якими суд повинен керуватися при здійсненні правосуддя, тобто при розгляді конкретних справ. Зрозуміло, що це лише незначна частина правил, які регламентують діяльність суду (для повної регламентації існують процесуальні кодекси). Проте, саме ті правила, які зафіксовані в конституціях, можна назвати основоположними. У цілому «список» цих принципів і гарантій досить великий, і в правових державах усі вони діють, будучи передбачені якщо не конституціями, то судовим і процесуальним законодавством.
В ст. 129 Конституції України, Главі 2 «Засади здійснення правосуддя в Україні» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та інших нормативно-правових актах закріплені принципи здійснення правосуддя в Україні.
Що стосується безпосередньо принципів судочинства України, то їх умовно можна поділити на три групи: 1) загальні конституційні принципи правосуддя; 2) спеціальні міжгалузеві принципи, що визначають загальні засади судоустрою і правового статусу суддів судів загальної юрисдикції; 3) галузеві принципи цивільного, господарського, адміністративного та кримінального судочинства.
Розглянемо кожну групу принципів окремо.
Отже, перша група принципів визначає загальні засади здійснення правосуддя в Україні та реалізації права людини і громадянина на судовий захист своїх прав, свобод і законних інтересів (принципи: законності судочинства, здійснення правосуддя виключно судами, безпосередньої участі народу у здійсненні правосуддя, гарантованості права на судовий захист, рівності перед законом і судом, правової допомоги під час вирішення справ у судах, гласності, обов’язковості судових рішень).
Друга група принципів судочинства стосується засад вітчизняного судоустрою і судочинства та правового статусу суддів судів загальної юрисдикції (принципи: самостійності судів і незалежності суддів, територіальності і спеціалізації судів, гарантованості суддівського самоврядування, змагальності сторін та свободи в наданні ними до суду своїх доказів і в доведенні перед судом їх переконливості, забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, здійснення судового провадження державною мовою).
Третю групу принципів становлять галузеві принципи судочинства, тобто загальні засади судочинства, що властиві тільки окремим видам судочинства або найбільш повно виявляються в галузевій юрисдикції.
Для кожного виду судочинства (цивільного, господарського, адміністративного та кримінального) властиві свої системи принципів, що закріплюються в Конституції, законах України і, зокрема, відповідних процесуальних кодексах – Цивільному процесуальному кодексі, Господарському процесуальному кодексі, Кодексі адміністративного судочинства України, Кримінальному процесуальному кодексі України (принципи: забезпечення доведеності вини (принцип презумпції невинуватості), підтримання державного обвинувачення в суді прокурором та ін.) [1].
Щодо конституційно-правових принципів організації судової влади в зарубіжних країнах у процесі відправлення правосуддя, то їх характерні риси наступні:
1. Гарантія підсудності (ст. 101 Основного закону ФРН має такий припис: «Ніхто не може бути вилучений із провадження свого законного судді»). Це означає, що кримінальна або цивільна справа буде розглядатися в суді, який наперед визначений правовими нормами про підсудність. Забороняється утворення спеціальних судів для розгляду будь-якої конкретної справи, як і передавання справ із суду до іншого суду, крім випадків, передбачених законом.
2. Відкритість і гласність правосуддя означає, що судові засідання відкриті для публіки і засобів масової інформації. Так, ст. 209 Конституції Португалії фіксує таке положення: «Судові засідання є відкритими, за винятком випадків, коли сам суд ухвалить про зворотне у мотивованій постанові з метою захисту гідності особи і суспільної моралі або забезпечення нормальної діяльності суду». У будь-якому разі ухвали суду оголошуються публічно.
Гласність, тобто відкритий публічний суд, закриті судові засідання проводяться лише у строго визначених законом випадках (якщо зачіпаються питання державної таємниці, інтимного життя сторін).
Окрім цього, свобода доступу до суду означає заборону відмови у прийнятті справи з причин відсутності закону або його незрозумілості. Суд зобов’язаний прийняти позов, або із законних причин (не¬підсудність, непідвідомчість) відхилити його.
3. Усний характер процесу (ст. 120 Конституції Іспанії говорить: «Судовий розгляд є переважно усним, особливо в кримінальних справах»). Цей принцип надає найбільші можливості для з’ясування усіх обставин справи, з’ясування позиції всіх учасників процесу (ст. 120 Конституції Іспанії, ст. 90 Конституції Австрії).
4. Змагальність. Він означає, що всі сторони в процесі рівноправні, мають рівні можливості для відстоювання своїх правових позицій, а хід їх змагальності одного з іншим допомагає суду об’єктивно оцінювати всі обставини справи. В силу цього принципу сторони вільні у наданні суду доказів, але сам суд не вправі спиратися на докази, отримані з порушенням закону. Загальновизнано, що не можуть використовуватися докази, при отриманні яких допущені приниження гідності особи, тортури і насильства, незаконне вторгнення до житла, зловживання сімейною таємницею, несанкціоноване підслуховування телефонних розмов та ін.
5. Право громадян на захист охоплює не тільки судовий процес, але й усі стадії досудового провадження у справі. Ще Білль про права 1791 р. у шостій поправці до Конституції США прописував, що в усіх випадках кримінального переслідування звинувачений має право на допомогу адвоката для свого захисту. З того часу цей принцип увійшов у більшість конституційних текстів. У Конституції Італії він відбитий таким чином: «Захист є непорушним правом на будь-якій стадії і в будь-якому стані процесу».
Право на захист означає, що особа має право користуватися послугами адвоката з моменту затримання (у більшості країн) або арешту. Право на захист може передбачати надання безкоштов¬ної юридичної допомоги у випадках, встановлених законом.
6. Презумпція невинуватості. Цей принцип означає, що особа, яка звинувачується у здійсненні злочину, вважається не¬винною, доки її вина не буде доказана у передбаченому законом порядку і встановлена у вироку суду, який набрав чинності.
Із цього принципу витікають й інші важливі правила процесу: обвинувачений не по¬винен сам доводити свою невинуватість, свідчити проти самого себе; усі сумніви тлумачаться на користь обвинуваченого тощо.
7. Заборона подвійного покарання: ніхто не може бути засуд¬жений повторно за один і той самий злочин [2].
Ще один принцип діяльності судів випливає з формули: «усі дії судової влади повинні бути мотивовані» (ст. 111 Конституції Італії). Ця вимога легко пояснюється: дії правосуддя настільки відповідальні, настільки значущі для інтересів і долей не тільки окремих людей, але й їхніх колективів, що повинні бути багаторазово зважені та всебічно обґрунтовані.
Серед принципів діяльності суду називають також принцип мотивованості судових рішень, принцип відповідальності держа¬ви за судову помилку, принцип неможливості використання до¬казів, отриманих незаконним шляхом, незастосування зворотної сили закону, що обтяжує відповідальність, тощо. Однак, зазначені вище принципи – загальні та єдині для усіх судів кожної країни.
Незалежно від форми (моделі) судової системи, усі конституції демократичних держав містять норми про побудову судів на принципі участі населення у здійсненні правосуддя (наприклад, ст. 91 Конституції Австрії містить формулу: «народ бере участь у здійсненні правосуддя»). Конкретно питання про участь населення в здійсненні правосуддя зводиться до наявності в одних країнах суду присяжних, в інших – інституту судових засідателів (шефенів), а в третіх – обох названих форм. В усіх цих випадках у розгляді справ поряд із професійними суддями беруть участь громадяни, як правило, із числа тих, що проживають на території даного судового округу.
Вкажемо ще на один принцип конституційного значення, якому повинна відповідати судова система в демократичній державі, – рівності громадян перед законом і судом. Його треба розуміти як забезпечення доступу громадян до правосуддя. Основною перешкодою на шляху реалізації цього принципу є дорожнеча юридичної допомоги, необхідної громадянам для звернення до суду і самого судового процесу. Наприклад, на початку 80-х рр. судочинство у більшості американських судів коштувало 1,5 тис. дол. на день, а в суді присяжних – не менше 54 тис. дол. на місяць. Година судового засідання коштує 250 дол., 20-хвилинне засідання щодо оформлення визнання вини – 75 дол.. щодо розгляду проступку неповнолітнього – не менше 50 дол. Звичайно, вживаються відповідні заходи, покликані пом’якшити цю перешкоду. Безоплатна правова допомога була розширена у Франції, ФРН, Великобританії, США. Згідно зі ст. 119 Конституції Іспанії «правосуддя здійснюється безоплатно... в усіх випадках для осіб, які не володіють достатніми засобами для провадження процесу». Але в багатьох випадках неможливо обійтися без допомоги адвоката, яка дорого коштує. Отже, проблема залишається нерозв’язаною. Як дотепно висловився один італійський юрист, «Правосуддя служить народові, але коштує йому дуже дорого».
Література:
1. Погорілко В. Ф. Конституційне право України : підруч. / В. Ф. Погорілко, В. Л. Федоренко / за заг. ред. В. Л. Федоренка. – 3-тє вид., перероб. і доопр. – К. : КНТ; вид-во Ліра-К, 2011. – 532 с.
2. Конституційне право зарубіжних країн / за заг. ред. В. О. Ріяки. – К. : Юрінком Інтер, 2004. – 544 с.
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
