Навіть в умовах потужної міжнародної співпраці більшості держав та верховенства міжнародного права над внутрішньодержавним, час від часу виникають конфлікти між державами, що часто переростають у збройні протистояння, або ж конфлікти назрівають всередині країни, які часто переростають у громадянські війни. За таких умов мирному населенню, що не бажає приймати участь в конфлікті, повинна бути надана можливість його уникнути. Саме для цього і функціонує такий правовий інститут, як інститут біженців.
Метою написання цієї статті є аналіз проблем правового статусу біженців та їхнього правового захисту на основі міжнародних актів, законодавчих актів Європейського союзу та актів українського законодавства. На мою думку, ця тема є актуальною адже, незважаючи на те, що налагоджена тісна співпраця між більшістю країн, час від часу спалахують нові конфлікти в якому неодмінно страждає мирне населення, згадаймо війни в Сирії та Лівії а також етнічні чистки в Сербії.
Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», що був прийнятим у 2001 році, зазначає що біженцем визнається особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань [1]. Відповідно до статті 3, – про заборону вислання або примусового повернення біженця чи особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, до країни, з якої вони прибули та де їх життю або свободі загрожує небезпека цього закону, – біженець чи особа, яка потребує додаткового захисту або якій надано тимчасовий захист, не може бути вислана або примусово повернута до країни, де їх життю або свободі загрожує небезпека за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, а також з інших причин, що визнаються міжнародними договорами чи міжнародними організаціями, учасниками яких є Україна, як такі, що не можуть бути повернуті до країн походження [1]. Отже, в нашій державі на законодавчому рівні закріплена процедура надання притулку особам які мають обґрунтовані підстави зазнати тих чи інших переслідувань і які в силу обставин не можуть користуватись захистом своєї країни.
Необхідно зазначити що саме закон редакції 2001 року дозволив Україні приєднатись до Конвенції про статус біженців 1951 року, так як попередній закон «Про біженців» редакції 1993 року не дозволяв цього зробити, адже не відповідав нормам міжнародного законодавства. Ця подія принесла однозначно позитивні наслідки для українського інституту біженців адже міжнародне законодавство більш досконале. Підтвердженням цього є стаття 2 закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», частина друга якого стверджує, що якщо міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, встановлено інші правила, ніж ті, що містяться у цьому Законі, застосовуються правила міжнародного договору [1].
Дійсно аналізуючи джерела правового інституту біженців, можна визначити, що в значенні рівнів правового регулювання його складають правові акти трьох рівнів. Перший з них – загальний, або загальносвітовий – становлять норми Конвенції 1951 року «Про статус біженців» та Протоколу 1967 року [2]. Це базові міжнародні документи, які стосуються правового статусу біженців і встановлюють так звані мінімальні стандарти захисту з боку міжнародного співтовариства. Другий рівень норм щодо біженців становлять акти регіонального співробітництва, а третій – внутрішнє національне законодавство окремих держав [2, с. 50].
Прикладом актів регіонального співробітництва є Директива Європейського Союзу щодо мінімальних стандартів кваліфікації та статусу громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців чи осіб, які іншим чином потребують міжнародного захисту, а також змісту захисту, який надається (2008/83/ЕС від 29 квітня 2004 р.). Ця директива має значення і для Українського законодавства враховуючи взаємозв’язок та вплив законодавства ЄС та України, а також бажання останньої щодо євроінтеграції.
Серед основних цілей визначених у Директиві 2004/83/ЕС, передусім можна виокремити такі:
- створення умов застосування країнами-членами ЄС єдиних критеріїв щодо визначення осіб, які потребують міжнародного захисту;
- обмеження переміщень шукачів притулку та біженців між державами-членами;
- встановлення єдиних загальних засад додаткового (сурогатного) захисту;
- запровадження єдиних концепцій біженців «на місці», джерел або агентів переслідувань та захисту, внутрішнього захисту, а також власне переслідувань, уключаючи їх підстави;
- запровадження єдиного розуміння такої підстави переслідувань, як належність до певної соціальної групи [2, с. 52].
Такий підхід до розуміння поняття біженця забезпечує кращий рівень правового захисту цієї групи осіб та мінімізує виникнення правових конфліктів щодо визначення статусу біженців та процесу їхнього захисту.
Отже, проаналізувавши вище наведені законодавчі акти можемо дійти висновку, що біженці це особлива група осіб, яким загрожує певний вид переслідувань і які в силу об’єктивних обставин не можуть або не бажають користуватись захистом своєї держави. Питанню визначення правового статусу біженців приділено багато уваги як збоку законодавств окремих держав так і збоку міжнародної спільноти. Правовий захист біженців гарантується на міжнародному рівні Конвенцією «Про статус біженців» 1951 р. та Протоколом 1967 року, обов’язковість виконання того чи іншого інструменту захисту визнали 145 країн, ратифікувавши їх, що дозволяє гарантувати захист біженців практично в будь-якому куточку нашої планети. Однак, не слід зупинятись на досягнутому, а потрібно й надалі налагоджувати зв’язки з країнами які поки не долучились до цих актів, бо слід розуміти, що мирне населення яке не бажає брати участь в певному конфлікті, або потребує захисту в наслідок певних переслідувань має право на захист громадянами чи підданими якої б держави вони не були (те саме стосується й осіб без громадянства).
Література:
1. Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Відомості Верховної ради України. – 2012р. – № 16
2. Герасименко Є. С. Критерії визначення біженців за законодавством Європейського Союзу. Відповідність загальним мінімальним стандартам. // Є. С. Герасименко // Бюлетень Міністерства Юстиції України. – 2009р. – №10. – С.49-56
3. Council Directive 2004/83/EC of April 2004 on minimum standards for the qualification and status of third nationals or stateless persons as refugees or as persons who otherwise need international protection and the content of the protection granted [OJ L204/ 12, 30.09.2004].
4. Герасименко Є. С. Визначення біженців. Критерії виключення. // Є. С. Герасименко // Бюлетень Міністерства Юстиції України. – 2009р. – №4-5. – С.144-149
5. Герасименко Є. С. До проблеми критеріїв визначення біженців. // Є. С. Герасименко // Бюлетень Міністерства Юстиції України. – 2007р. – №9. – С.79-87
6. Чепцова Анна. Сучасний стан захисту прав біженців в Україні.// А. Чепцова// Юридичний журнал. – 2004р. – №7. – С.40-41
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
