Захист прав людини і громадянина є одним з пріоритетних завдань держави та її інституційних структур – парламенту, президента, уряду, судової системи, прокуратури та інших правозахисних органів. Проте діяльність зазначеного механізму часто виявляється недостатньо ефективною у розв’язанні проблеми захисту прав людини. Тому виникає проблема у запровадженні оригінальних та більш прогресивних інструментів. Одним із них є інститут парламентського уповноваженого з прав людини, що відомий у світі під назвою «омбудсмен», «омбудсман». Омбудсмен являє собою один із ключових факторів створення гарантій демократичного розвитку суспільства та реалізації принципу визнання людини, її прав і свобод найвищою соціальною цінністю. Діяльність омбудсмана дозволяє усунути існуючі суперечності між державою і громадянським суспільством та легітимізувати владу. Його відмінною рисою є здатність безкоштовно та гнучко реагувати на скарги громадян на неправомірні дії чиновників або порушення прав людини.
Комплексною метою даної статті є розкриття сутності поняття «омбудсмен», дослідження особливостей функціонування інституту омбудсмена в країнах світу, з’ясування значення запровадження інституту омбудсмена.
Термін “омбудсмен” (швед. ombudsman, від ombudo – представник) тлумачиться як посадова особа (представник парламенту), яка контролює діяльність органів виконавчої влади у сфері дотримання прав людини. Уперше інститут омбудсмена виник у Швеції у 1809 р., коли шведський риксдаг (парламент) прийняв закон, за яким парламентові надавалося право обирати спеціального парламентського комісара (омбудсмена) для здійснення нагляду за дотриманням законодавства і з метою урівноважити широкі повноваження короля з компетенцією парламенту. Омбудсмен – це спеціальна посадова особа, до компетенції якої належить розгляд звернень громадян, іноземців та осіб без громадянства щодо порушення прав людини з боку державних органів та посадових осіб.
Інститут омбудсмена має різні найменування: у Франції – медіатор, в Іспанії – народний захисник, у Великобританії – парламентський уповноважений у справах адміністрації, в Італії – цивільний захисник, в Австрії – колегія народного правозахисту, у Нідерландах – національний омбудсман, у Канаді – уповноважений у публічних розслідуваннях, у США – громадський адвокат і помічник громадян [7].
Згідно ст.101 Конституції України парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина здійснює Уповноважений Верховної Ради України з прав людини. У статті 55 зазначено, що кожен має право звертатися за захистом свої прав до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини [1]. 23 грудня 1997 року Верховна Рада України прийняла Закон України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини». Законом чітко встановлюються вимоги щодо претендента на посаду Уповноваженого та процедура його обрання [2]. Негативним є те, що діяльність українського омбудсмана не врегульована на місцях. У ряді країн діють як місцеві або регіональні омбудсмени, так і омбудсмени з певних питань, зокрема: з питань економічної свободи, з питань оборони, з питань преси та ін. Надзвичайно важливим є питання про запровадження в Україні омбудсменів, які б захищали права учнівської та студентської молоді.
Інститут омбудсмана відноситься до таких державно-правових інститутів, які, не змінюючи свого призначення та правової природи, здатні модифікуватися. Світові моделі інституту омбудсмена розрізняються перш за все: місцем яке займає правозахисник у державно-правовій системі, способом призначення, підзвітністю тій чи іншій гілці влади, об’ємом повноважень та інше. У більшості країн світу, у яких діє інститут омбудсмана, кандидат на посаду омбудсмана призначається парламентом або однією з його палат. Виключення становлять Румунія, Франція, Великобританія, Нова Зеландія, деякі країни Африки. У Великобританії парламентський уповноважений призначається королевою, а у Франції Посередник призначається Радою міністрів [6, С. 49-50].
У державах з федеративною формою устрою омбудсман може призначатися і на рівні окремих суб’єктів федерації. Наприклад, у Канаді є омбудсмани як на федеральному так і на провінційному рівні, в Австралії – на загальнофедеральному рівні й на рівні штатів. У ФРН Уповноважений Бундестага по обороні входить у систему загальнофедеральних органів, у землях військових омбудсманів немає, але в окремих землях (Північний Рейн – Вестфалія, Гессен, Баден-Вюртемберг) є омбудсмани, які розглядають скарги на органи і посадових осіб цивільної адміністрації [4].
Зазвичай омбудсман призначається на визначений строк. Законодавством Данії, Швеції, Фінляндії, Португалії, Польщі, Югославії визначено строк 4 років, в Іспанії, ФРН, Росії – 5 років, в Австрії, Голландії, Франції – 6 років, в Хорватії – 8 років. У Великобританії термін перебування омбудсмана є не обмежений за часом, натомість діють вікові обмеження — особа складає свої повноваження у віці 65 років. Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини може бути призначено громадянина України, який на день обрання досяг 40 років, володіє державною мовою, має високі моральні якості, досвід правозахисної діяльності та протягом останніх п'яти років проживає в Україні [2].
У світі існують дві моделі інституту омбудсмена – шведська та англійська, які спрямовані на захист прав громадян, але різниця їх полягає в тому, що в Англії існує механізм так званого «парламентського фільтру», тобто громадяни спочатку звертаються до представників омбудсмена, а вже потім до нього [3, С. 145]. Інші дослідники говорять про моделі інституту омбудсмана в країнах з англосаксонською і континентальною системами права, або скандинавську, континентально-європейську та англо-американську моделі, що більш притаманні для характеристики парламентських типів інституту омбудсмена. Парламентський тип омбудсмена призначається на посаду органом законодавчої влади, здійснює правозахисну діяльність від його імені, є незалежним при виконанні своїх повноважень та діє в межах певного строку [6, С. 50-51].
Виконавчі омбудсмани функціонують у цілому ряді штатів США, характеризується тими ж рисами, що й законодавчий омбудсман, тобто виконавчий омбудсман є контрольно-наглядовою, правозахисною службою (чи посадовою особою високого рангу), яка отримує скарги від громадян, чиї права порушені діями державних органів, їх керівниками чи посадовими особами, або, у випадку виявлення суттєвих порушень прав людини, діє за власною ініціативою [6, С. 51].
Наступна модель омбудсмана – колегіальна омбудсманівська служба, характеризується тим, що функції цього інституту виконуються не однією, а декількома особами водночас. Зазвичай такі служби функціонують або у вигляді комісії, коли рішення в справі ухвалюються колегіально членами комісії, або у вигляді об’єднаної служби омбудсманів, де кожний із них працює та приймає рішення автономно. Широке розповсюдження колегіальна форма інституту омбудсмана дістала на африканському континенті [5].
Нині в багатьох країнах є доволі поширеною практика введення спеціалізованих омбудсменів, які здійснюють свою діяльність в інтересах специфічних груп, що потребують додаткового захисту. Моделі спеціалізованих омбудсменів досить різноманітні – військові омбудсмени (ФРН, Норвегія, на регіональному рівні в Російській Федерації (Алтайський край)), омбудсмени з питань охорони здоров’я (Велика Британія, США), омбудсмени з прав дитини (Норвегія, Фінляндія, Нова Зеландія, Австрія, Ізраїль, Колумбія, Російська Федерація, Литва), студентські омбудсмени (США, Велика Британія, Канада, Російська Федерація). Так, запровадження військового омбудсмана пояснюється тим, що військовослужбовці належать до соціальної групи, яка має особливий правовий статус, пов’язаний зі специфікою їх діяльності, а також обумовлений тим, що вони зазнають найбільш активного юридичного впливу, окрім загальних законів, на них поширюється спеціальне законодавство, яке регламентує порядок проходження військової служби. Зазначимо, що омбудсмен у справах дітей – орган, утворений для захисту прав та інтересів дитини. Необхідність створення посади спеціалізованого омбудсмена в інтересах дітей обґрунтовується щонайменше трьома причинами: по-перше, діти через особливості свого психічного і фізичного розвитку вимагають особливого підходу; по-друге, через відсутність життєвого досвіду і певною мірою залежного становища вони не завжди самостійно можуть захистити свої права і законні інтереси; по-третє, благополуччя та нормальний розвиток дітей визначають майбутнє будь-якої країни [7].
Регіональні омбудсмани діють у Великобританії (на рівні Англії, Уельсу, Шотландії та Північної Ірландії), Франції, ФРН, Канаді (у провінції Альберта, Саскачевані, Британській Колумбії, Манітобі), Швейцарії, Бельгії, США (на рівні таких штатів, як Гавайї, Небраска та ін.).
Місцеві омбудсмани сьогодні діють у США (окрузі Дейтон-Монтгомері (штат Огайо), Сіетл-Кінг (штат Вашингтон)). Зазначені місцеві омбудсмани відносяться до представницького інституту. Це пов’язано з тим, що директор служби (омбудсман) призначається на п’ять років рішенням 2/3 голосів депутатів кожної ради і може бути зміщений зі своєї посади, якщо за це проголосує така ж кількість членів рад [5].
Інтеграційні процеси у світі і в Європі, зокрема забезпечення гарантій прав і свобод людини і громадянина на міжнародному рівні сприяло створенню наднаціонального інституту омбудсмена, до якого відноситься, в першу чергу, омбудсман Європейського Союзу, Комісар з прав людини ООН та Комісар з прав людини Ради Європи [3].
Таким чином, інститут омбудсмана є ключовим інститутом демократичного суспільства, завдяки своєму особливому статусу, широким повноваженням у царині прав людини активно впливає на динаміку формування демократичної, правової держави, допомагає становленню в ній громадянського суспільства і робить все для належного дотримання прав людини органами державної влади і їх посадовими особами. Варто зазначити, що інститут омбудсмена в Україні знаходиться на стадії становлення та удосконалення. Це новий конституційний механізм захисту прав і свобод людини і громадянина, що повністю ще не розкрив свого потенціалу, хоча й набуває належного визнання в українському суспільстві.
Література:
1.Конституція України від 28.06.1996 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/254к/96-вр
2.Закон України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» від 23.12.1997 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/776/97-вр
3.Кавецька Н. Інститут омбудсмена: міжнародний досвід та українські реалії [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.academia.edu/4509908/_
4.Косілова О. Інститут омбудсмена в механізмі правового захисту прав і свобод особи – світовий досвід та Україна [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.legalactivity.com.ua/
5.Куліш А.М. Світові моделі діяльності омбудсмена [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://ru.essuir.sumdu.edu.ua/
6.Нєдов І. М. Місце інституту місцевого омбудсмана серед інших інститутів омбудсмана [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://web.znu.edu.ua/herald/issues/2010/Ur-2-2010/049-54.pdf
7.Сіра І.Б. Становлення інституту Уповноваженого з прав людини [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://academy.gov.ua/ej/ej16/txts/12SIBPDU.pdf
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
